1. По какому критерию Маркс выделял формации? а) уровень нравственности;
б производства;
в) осознание людьми свободы.
2. Причиной отчуждения Маркс считал:
а) противостояние мира природы социальному миру;
б) зло, изначально присущее человеку;
в) несовершенство орудий труда;
г) частную собственность.
3. Ницше критиковал христианство, так как:
а) он сомневался в реальности Христа;
б) христианство превозносит слабых и подавляет стремление к власти в человеке;
в) в христианстве слишком много течений и сект.
4. Как оценивал волю А. Шопенгауэр?
а) это разум в практическом применении;
б) необходимое и позитивное качество личности;
в) всеобщее иррациональное начало, приносящее страдания человеку;
г) стремление использовать других людей в своих целях.
5. Сублимация, по Фрейду, это:
а) вытеснение неприятных впечатлений из сознания;
б) переключение энергии бессознательного на одобряемую обществом деятельность;
в) возникновение невроза;
г) возникновение полового влечения.
6.Фромм рассматривал моральное зло как:
а) продукт несовершенных социальных условий;
б) изначальное свойство человеческой природы;
в) результат отдаления человека от Бога.
7. Одна из основных идей Сартра состоит в том, что:
а) традиции – главный регулятор морального поведения;
б) без Бога человек не к нравственному выбору;
в) человек обречен на свободу выбора;
г) мораль и политика несовместимы.
8. Положение человека в мире экзистенциализм характеризует как:
а) «заброшенность»;
б) «господство»;
в) «гармония».
9. Период научной революции, по Куну, характеризуется:
а) борьбой с религией;
б) сменой парадигмы;
в) постановкой новых научных проблем.
г) прорывом в точных науках.
10. К. Поппер – представитель:
а) постмодернизма;
б) экзистенциализма;
в) постпозитивизма;
г) психоанализа.

Композиція п’єси «Ляльковий дім» має аналітичний характер. Аналітизм її полягає в тому, що твір розпочинається показом зовнішньої ілюзії щастя, а закінчується катастрофою. Драматург доводить, що злагода, комфорт, у яких живуть його персонажі, а також нібито доброзичливі взаємини між ними є оманою. У такий іб він розкриває суперечності сучасного йому світу. Але драму Г. Ібсена називають не тільки аналітичною, але й інтелектуально-аналітичною, бо вона завершується інтелектуальним осмисленням персонажами власного життя. Проте герої Ібсена не є рупорами його ідей. Вони промовляють те, що диктує їм логіка власного характеру, психологічну глибину якого майстерно розкриває письменник.

Ця реакція, як і в українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів тощо).

Продовжуючи славні традиції 1810-1825 p. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті - С. Товта, І. Кокоша та ін.

Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобод, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), які разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809 p.), Комарнівщині (1819-1822 p.) та інших районах Східної Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812-1851 p.), який 1843-1844 p. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за до військ австрійському Урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні "холерні бунти" прокотилися краєм 1831 p. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 p. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація - "Товариство священиків", навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва.

Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови - І. Могильницького (1822 р.), И. Лозинського (1833 p.), Й. Левицького (1834 p.). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Розвідка про руську мову" (1829 р.), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843 p.), І. Вагилевич (1811-1866 p.) та Я. Головацький (1814-1888 p.), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).