2. Ãðîøîâà ðåôîðìà êîðîëÿ Àâãóñòà. ̳äíèé áóíò ó Ìîñêâ³ Ó ñåðåäèí³ XVI ñòîë³òòÿ ì³äíà ìîíåòà ïî÷àëà êàðáóâàòèñü ó Ðîñ³¿.
Áóëà â³äêàðáîâàíà ì³äíà êîï³éêà, ÿêà ïîâèííà áóëà çàì³íèòè ñð³áíó. Öå
âèêëèêàëî ïîâñþäíå ïîäîðîæ÷àííÿ òîâàð³â, ÿêå íàâ³òü 1662 ðîêó ïðèâåëî
äî ïîâñòàííÿ â Ìîñêâ³, â³äîìîãî ï³ä íàçâîþ «Ì³äíèé áóíò».
Çà Ïåòðà ² êàðáóâàííÿ ì³äíî¿ êîï³éêè áóëî â³äíîâëåíå, àëå, îñê³ëüêè
âîíà âèêîíóâàëà ôóíêö³¿ ëèøå ðîçì³ííî¿ ìîíåòè, öå âæå íå âèêëè êàëî
í³ÿêèõ çàâîðóøåíü. Âèïóñê ì³äíèõ ìîíåò, ÿê³ áóëè ôàêòè÷íî íåïîâíîö³ííèìè ãð³øìè, äîçâîëèâ çðîáèòè íàñòóïíèé êðîê – ïåðåéòè äî ïàïåðîâèõ
ãðîøåé.
Ó XVII ñòîë³òò³ â Ìîñêîâñüê³é äåðæàâ³ íå áóëî âëàñíèõ çîëîòèõ ³
ñð³áíèõ êîïàëåíü, ³ äîðîãîö³íí³ ìåòàëè ââîçèëè ç-çà êîðäîíó. Íà Ãðîøîâîìó äâîð³ ç ³íîçåìíèõ ìîíåò êàðáóâàëè ðîñ³éñüêó ìîíåòó: êîï³éêè, ãðîø³
³ øåëÿãè (ïîëîâèíà ãðîø³). Çàòÿæíà â³éíà ç г÷÷þ Ïîñïîëèòîþ ÷åðåç
Óêðà¿íó çàæàäàëà âåëè÷åçíèõ âèòðàò. Ùîá çíàéòè ãðîø³ íà ïðîäîâæåííÿ
â³éíè, À. Ë. Îðä³í-Íàùîê³í çàïðîïîíóâàâ âèïóñêàòè ì³äí³ ãðîø³ çà ö³íîþ
ñð³áíèõ. Ïîäàòêè çáèðàëèñÿ ñð³áëîì, à ïëàòíÿ – ì³ääþ. Äð³áíà ì³äíà
ìîíåòà ñïî÷àòêó ä³éñíî õîäèëà íàð³âí³ ç³ ñð³áíèìè êîï³éêàìè, ïðîòå
íåçàáàðîì íàäì³ðíèé âèïóñê í³÷èì íå çàáåçïå÷åíèõ ì³äíèõ ãðîøåé, ÿê³
êàðáóâàëè â Ìîñêâ³, Íîâãîðîä³ ³ Ïñêîâ³, ïðèçâ³â äî çíåö³íåííÿ ì³äíèõ
ãðîøåé. Çà ø³ñòü ðóáë³â ñð³áëîì äàâàëè 170 ðóáë³â ì³ääþ. Íåçâàæàþ÷è
íà öàðñüêèé óêàç, óñ³ òîâàðè ð³çêî ïîäîðîæ÷àëè. ʳëüêà òèñÿ÷ ëþäåé
âèðóøèëè äî öàðÿ Îëåêñ³ÿ Ìèõàéëîâè÷à, ÿêèé ïåðåáóâàâ ó ñâîºìó çàì³ñüêîìó ïàëàö³ â ñåë³ Êîëîìåíñüêîìó. Íåñïîä³âàíà ïîÿâà ïîâñòàëèõ
çàñòàëàî öàðÿ çíåíàöüêà, â³í áóâ çìóøåíèé âèéòè äî íàðîäó. Éîìó ïåðåäàëè
÷îëîáèòíó ç âèìîãîþ çíèæåííÿ ö³í ³ ïîäàòê³â ³ ïîêàðàííÿ âèííèõ. ϳä
òèñêîì îáñòàâèí Îëåêñ³é Ìèõàéëîâè÷ äàâ ñëîâî ðîçñë³äóâàòè ñïðàâó, ï³ñëÿ
÷îãî çàñïîêîºíà ëþäñüêà ìàñà, ïîâ³ðèâøè îá³öÿíêàì, ïîâåðíóëà íàçàä.
Íàçóñòð³÷ ³ç Ìîñêâè ðóõàëàñÿ ùå îäíà áàãàòîòèñÿ÷íà þðáà, íàëàøòîâàíà
íàáàãàòî âîéîâíè÷å. Äð³áí³ òîðã³âö³, ì’ÿñíèêè, õë³áíèêè, ïèð³æíèêè,
ñ³ëü ñüê³ ëþäè çíîâó îòî÷èëè ïàëàö Îëåêñ³ÿ Ìèõàéëîâè÷à ³ öüîãî ðàçó âæå
íå ïðîñèëè, à âèìàãàëè âèäàòè ¿ì çðàäíèê³â íà ðîçïðàâó, ïîãðîæóþ÷è
«áóäå â³í äîáðîì ¿ì òèõ áîÿð íå â³ääàñòü, ³ âîíè ó íüîãî ó÷íóò èìàòü ñàì³, çà
ñâî¿ì çâè÷àºì». Îäíàê ó Êîëîìåíñüêîìó âæå ç’ÿâèëèñÿ ñòð³ëüö³ ³ ñîëäàòè,
â³äïðàâëåí³ áîÿðàìè íà âèðó÷êó. ϳñëÿ â³äìîâè ðîç³éòèñÿ áóâ â³ääàíèé
íàêàç çàñòîñóâàòè ñèëó. Áåççáðîéíèé íàòîâï çàãíàëè â ð³÷êó, äî òèñÿ÷³
÷îëîâ³ê áóëî âáèòî, ïîâ³øåíî, ïîòîïëåíî â Ìîñêâ³-ð³÷ö³, ê³ëüêà òèñÿ÷ çààðåøòîâàíî ³ ï³ñëÿ ñë³äñòâà çàñëàíî. ϳäñóìêîì ̳äíîãî áóíòó ñòàëà ïîñòóïîâà â³äì³íà ì³äíî¿ ìîíåòè. ̳äí³ äâîðè â Íîâãîðîä³ ³ Ïñêîâ³ 1663 ðîêó
áóëè çàêðèò³, â³äíîâèëàñÿ êàðáóâàííÿ ñð³áíèõ ìîíåò. ̳äí³ ãðîø³ áóëè
ïîâí³ñòþ âèëó÷åí³ ç îá³ãó ³ ïåðåïëàâëåí³ â ³íø³ ïîòð³áí³ ïðåäìåòè ç ì³ä³.
Ùîäî Ïðàâîáåðåæíî¿ Óêðà¿íè, ñë³ä çàóâàæèòè, ùî ãðîøîâå ãîñïîäàðñòâî Ðå÷³ Ïîñïîëèòî¿ ó XVIII ñòîë³òò³ áóëî âêðàé çàíåäáàíå. Ïî
Становлення грошового обігу і фінансів під впливом країн-загарбників
Розвиток фінансових відносин в Україні
90
ñóò³, â³ä 1685-ãî ìàéæå íå áóëî ìîíåò, êàðáîâàíèõ íà ìîíåòíèõ äâîðàõ
Ïîëüù³. Óñþ ìàñó ìåòàëåâèõ ãðîøåé â îá³ãó ñòàíîâèëè íåïîâíîö³íí³
³íîçåìí³ ìîíåòè, íèçüêîïðîáí³ ³ ôàëüøèâ³ ïîëüñüê³ ìîíåòè, êàðáîâàí³ çà
êîðäîíîì, ³ â íåçíà÷í³é ê³ëüêîñò³ – ìîíåòè ñòàðîãî êàðáóâàííÿ. Ëèøå çà
êîðîëÿ Ñòàí³ñëàâà-Àâãóñòà áóëè âæèò³ çàõîäè, ñïðÿìîâàí³ íà ïîë³ïøåííÿ
ãðîøîâî¿ ñïðàâè. Çã³äíî ç ïîñòàíîâîþ ñåéìó â Ðå÷³ Ïîñïîëèò³é 1766 ðîêó
çàïðîâàäæóºòüñÿ çàãàëüíîäåðæàâíà ãðîøîâà ñèñòåìà. Ñåéì óõâàëèâ êàðáóâàòè ïîëüñüê³ ìîíåòè çà í³ìåöüêîþ êîíâåíö³éíîþ ñòîïîþ, â îñíîâó ÿêî¿
áóëà ïîêëàäåíà êåëüíñüêà ìàðêà.
Çà ö³ºþ ñòîïîþ ç êåëüíñüêî¿ ìàðêè ÷èñòîãî çîëîòà êàðáóâàëîñÿ 68
äóêàò³â (1 äóêàò – 3,43 ã), ç ìàðêè ÷èñòîãî ñð³áëà – 10 òàëåð³â (1 òàëåð
– 23,88 ã), 20 ï³âòàëåð³â, 80 çëîòîâèõ ìîíåò ³ 320 ãðîø³â. ̳äí³ ìîíåòè
âèïóñêàëèñÿ íà ñóìó â 4 çëîòèõ ³ç êåëüíñüêî¿ ìàðêè.
У апавяданні В. Карамазава «Дзяльба кабанчыка» расказваецца пра звычайны для вясковага жыцця эпізод — дзеці прыехалі ў вёску да маці «на свежыну» . Але пісьменнік звяртае нашу ўвагу на паводзіны дзяцей, іх адносіны да маці.
Маці вырасціла, выпеставала трох дзяцей: Веру, Ніну і Сцяпана. Мы даведаліся, што ўсе яны добра ўладкаваліся, жывуць у горадзе, не адчуваюць сябе беднымі, а дапамагае маці толькі адзін Сцяпан. Вера і Ніна нават не адчуваюць сваёй віны за тое, што даўно не былі на магіле бацькі, забыліся туды дарогу. Не заўважаюць, што іх маці стала зусім старэнькай, а даглядае такую вялікую гаспадарку. I даглядае не для сябе, а для таго, каб дзеці, прыехаўшы, маглі чаго ўзяць. Пісьменнік не апісвае знешнасці сясцёр, а ўсю ўвагу надае адзенню малодшай сястры Ніны — белы плашчык, чырвоны берэцік, лакавыя чаравічкі. Яна прыехала не дамоў, а ў госці. Ці можна ў белым плашчыку і лакавых чаравічках дапамагчы маці па гаспадарцы? Канешне, не. Ды яна і не збіралася дапамагаць. Яе не ўразілі словы маці аб тым, што цяжка стала «цягнуць» гаспадарку — рукі ломіць і не хапае сіл. Але найбольш яскравы эпізод, які характарызуе ўсіх дзяцей — сцэна дзяльбы кабанчыка. «Смешна было глядзець, як маці бярэ з агульнай кучы кавалак, варочае яго з боку на бок, перакладае з рукі ў руку, гадаючы, каму пакласці, а сёстры і Коля ўважліва сочаць за матчынымі рукамі, маўчаць, ані слова — не да размоў...» Сясцёр і зяця турбуе толькі адно, каб толькі іх не абдзялілі. Адзін толькі Сцяпан заўважае, што маці недзе парэзала палец і ён, заматаны ў белую анучку, «падобны на белую каціную лапку» . Аднаму Сцяпану няёмка, што маці ўсё мяса аддае ім, а сабе нічога не пакінула. Менш за ўсё маці думае пра сябе, а дарослыя дзеці нават не заўважаюць гэтага ў прагным жаданні атрымаць найлепшы кавалак.
Тоді князь говорить:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.