Антитеза-шендинг (греч. antitthesіs-противоположность) один из художественных методов стилевого, эстетического изобразительного средства, стремящийся выразительно передать мысль и чувство, сопоставляя или противопоставляя совершенно противоположные понятия , ситуации, образы . Место а в искусстве слова уникально и начало древнего А. В мифах матка. Первые признаки примирения человечества с противоположным понятием небо — земля, свет — темнота, вода — огонь и др. В искусстве слова А. отличается от простого сравнения художественной, образной окраской. В казахской литературоведении этому методу впервые уделил внимание А. Байтурсынов. "Печаль, увиденная на радостях от простого горя, все больше погружает в душу. Трудности декрета чувствуются больше, чем когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо. От пятна на незрячей поверхности пятно на поверхности зрачка больше попадает в глаза. Вслед за сладким проявляется горечь, за вкусным-безвкусица. Создатели слов используют много", - говорит он. Шендинг производится путем противопоставления антонимов друг другу. Медь., "Кровь и пот” (А. Нурпеисов), “Война и мир” (Л. Толстой), “Красное и черное” (Стендаль) и т.д. названия произведений служат раскрытию их сущности, будь то прямо или косвенно через шендеринг.
Специфічною особливістю німих фільмів є використання титрів (інтертитрів) — текстових вставок, які давали пояснення по сюжету, відтворювали репліки персонажів або навіть коментували те, що відбувається для аудиторії. Титри з'явилися в кіно не відразу, і їхня функція з часом істотно змінювалася. Вони використовувалися як заголовки монтажних частин, як заміна звукової мови, як засіб викладу сюжету і зв'язування окремих сюжетних фрагментів і так далі. Спочатку фільми продавалися для прокату без вмонтованих титрів — прокатник отримував тільки текст, який міг надрукувати і вставити у фільм на свій розсуд (наприклад, перекласти титри на іншу мову), на плівці у цьому випадку початок титру позначався косим хрестом із номером титру. На початку XX століття існували титрувальні майстерні, які виконували для прокатників виготовлення монтажних фрагментів з інтертитрами. З часом титри були осмислені як естетично важлива частина фільму, вони спеціально оформлялися й організовувалися з іншим матеріалом. Крім того, титри часто тонувалися кольором.
У процесі розширення художніх засобів німого кіно з'явилася також можливість створювати повнометражні фільми без інтертитрів; це було характерно насамперед для німецької «камерної драми», найбільш важливим прикладом якої є фільм Мурнау «Остання людина» (1924).
Образотворчі і художні можливості німого кіно були надзвичайно високі. Виробився абсолютно особливий неповторний стиль спілкування з глядачем за до міміки і жестів. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть у сучасному звуковому кіно. Крім того, кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні — зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася «тапер». Багато мелодій з репертуару таперів того часу дійшли і до нас.
Тим не менш, досить поширена помилка, що німі фільми були примітивні. Причиною розповсюдження цієї омани у середині XX століття називають те, що німі фільми часто тоді демонструвалися на підвищеній швидкості (наприклад, фільми, зняті із швидкістю 16 кадрів на секунду, показувалися на швидкості 24 кадри на секунду), і те, що більшість збережених німих фільмів виявилися у технічно поганому стані.
У студії «Гомон» вже починаючи з 1902 року безперервно експериментували у сфері створення звукового кіно. Проблема синхронізації зображення та голосу вирішувалася шляхом з'єднання на одній осі спочатку кінопроектора і фонографа, а потім грамофона. Цим же шляхом у своїх пошуках просувався Чарльз Урбан. Однак складність створених апаратів обмежувала сферу їхнього практичного застосування.
Звук став супроводжувати кінопокази лише в другій половині 1920-тих років, коли в США, Німеччині та СРСР були створені придатні для широкого використання системи звукового супроводу фільмів. Першим звуковим фільмом, що вийшов у широкий прокат, стала американська кінокартина «Співак джазу» (The Jazz Singer, 1927), однак переважаюче виробництво німих фільмів продовжувалося ще як мінімум рік, звукові фільми почали переважати на екранах США лише з 1929 року.
Объяснение: це загальні особлівості німого кіно, гадаю що ви зможете тут знайти потрібну інфу)
Антитеза-шендинг (греч. antitthesіs-противоположность) один из художественных методов стилевого, эстетического изобразительного средства, стремящийся выразительно передать мысль и чувство, сопоставляя или противопоставляя совершенно противоположные понятия , ситуации, образы . Место а в искусстве слова уникально и начало древнего А. В мифах матка. Первые признаки примирения человечества с противоположным понятием небо — земля, свет — темнота, вода — огонь и др. В искусстве слова А. отличается от простого сравнения художественной, образной окраской. В казахской литературоведении этому методу впервые уделил внимание А. Байтурсынов. "Печаль, увиденная на радостях от простого горя, все больше погружает в душу. Трудности декрета чувствуются больше, чем когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо, когда-либо. От пятна на незрячей поверхности пятно на поверхности зрачка больше попадает в глаза. Вслед за сладким проявляется горечь, за вкусным-безвкусица. Создатели слов используют много", - говорит он. Шендинг производится путем противопоставления антонимов друг другу. Медь., "Кровь и пот” (А. Нурпеисов), “Война и мир” (Л. Толстой), “Красное и черное” (Стендаль) и т.д. названия произведений служат раскрытию их сущности, будь то прямо или косвенно через шендеринг.
Объяснение:
Специфічною особливістю німих фільмів є використання титрів (інтертитрів) — текстових вставок, які давали пояснення по сюжету, відтворювали репліки персонажів або навіть коментували те, що відбувається для аудиторії. Титри з'явилися в кіно не відразу, і їхня функція з часом істотно змінювалася. Вони використовувалися як заголовки монтажних частин, як заміна звукової мови, як засіб викладу сюжету і зв'язування окремих сюжетних фрагментів і так далі. Спочатку фільми продавалися для прокату без вмонтованих титрів — прокатник отримував тільки текст, який міг надрукувати і вставити у фільм на свій розсуд (наприклад, перекласти титри на іншу мову), на плівці у цьому випадку початок титру позначався косим хрестом із номером титру. На початку XX століття існували титрувальні майстерні, які виконували для прокатників виготовлення монтажних фрагментів з інтертитрами. З часом титри були осмислені як естетично важлива частина фільму, вони спеціально оформлялися й організовувалися з іншим матеріалом. Крім того, титри часто тонувалися кольором.
У процесі розширення художніх засобів німого кіно з'явилася також можливість створювати повнометражні фільми без інтертитрів; це було характерно насамперед для німецької «камерної драми», найбільш важливим прикладом якої є фільм Мурнау «Остання людина» (1924).
Образотворчі і художні можливості німого кіно були надзвичайно високі. Виробився абсолютно особливий неповторний стиль спілкування з глядачем за до міміки і жестів. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть у сучасному звуковому кіно. Крім того, кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні — зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася «тапер». Багато мелодій з репертуару таперів того часу дійшли і до нас.
Тим не менш, досить поширена помилка, що німі фільми були примітивні. Причиною розповсюдження цієї омани у середині XX століття називають те, що німі фільми часто тоді демонструвалися на підвищеній швидкості (наприклад, фільми, зняті із швидкістю 16 кадрів на секунду, показувалися на швидкості 24 кадри на секунду), і те, що більшість збережених німих фільмів виявилися у технічно поганому стані.
У студії «Гомон» вже починаючи з 1902 року безперервно експериментували у сфері створення звукового кіно. Проблема синхронізації зображення та голосу вирішувалася шляхом з'єднання на одній осі спочатку кінопроектора і фонографа, а потім грамофона. Цим же шляхом у своїх пошуках просувався Чарльз Урбан. Однак складність створених апаратів обмежувала сферу їхнього практичного застосування.
Звук став супроводжувати кінопокази лише в другій половині 1920-тих років, коли в США, Німеччині та СРСР були створені придатні для широкого використання системи звукового супроводу фільмів. Першим звуковим фільмом, що вийшов у широкий прокат, стала американська кінокартина «Співак джазу» (The Jazz Singer, 1927), однак переважаюче виробництво німих фільмів продовжувалося ще як мінімум рік, звукові фільми почали переважати на екранах США лише з 1929 року.
Объяснение: це загальні особлівості німого кіно, гадаю що ви зможете тут знайти потрібну інфу)