Одна з основних особливостей літератури XX століття полягає в її нерозривному зв’язку з явищами громадського життя. Міркування про дружбу й любов проходять на тлі соціально-політичних потрясінь і, по суті, невіддільні від міркувань про долі людства в XX столітті. Але у творчості Франсуази Саган тема любові й дружби звичайно залишається в рамках приватного життя людини. Письменниця часто зображує життя паризької богеми, до якого належать багато хто її герої, показує падіння сучасних вдач, тобто обрисовує широке соціальне тло, на якому розвиваються колізії її романів. Вона не включає індивідуальну щиросердечну драму героїв у контекст політичного життя країни. Це їй і не потрібно. Кожний герой, будучи частиною суспільства й існуючи за його законами, сповідаючи мораль легені, бездумного відношення до любові й дружби, до людських відносин, залишається духовно самотній і пожинає плоди свого легкодумства, свого егоїзму й своєї аморальності.
Франсуаза Саган написала свій перший роман в 1954 році. Роман «Здраствуй, смуток» був сприйнятий сучасниками як знамення епохи падіння вдач. У художньому світі Саган немає місця міцної й по-справжньому сильної людської прихильності: зародившись і зміцнівнув, це почуття неодмінно повинне загинути. Йому на зміну приходить інше почуття — почуття смутку й розчарування. Завдяки старанням героїні роману Сесіль, вірна й любляча Ганна залишає її батька й гине від нещасного випадку, а Сесіль знову знаходить відняту в неї радість життя, продовжує існування, повне легкодумства й розваг, але десь глибоко в її свідомості назавжди затаївся смуток. Цей смуток властивий всьому тому поколінню, що зображує Саган, поколінню, що розтрачує свої сили в погоні за задоволеннями й виявляється нездатним до на-вартого почуття.
Жиль Ланибье, молодий і процвітаючий журналіст, герой роману «Небагато сонця в холодній воді», уперше в житті зіштовхується із самовідданою й щирою любов’ю, що вносить у його життя Наталі. І він втрачає цю жінку, піддавшись помилковому почуттю захисту власного достоїнства й бажанню бути незалежним. Франсуаза Саган намагається досліджувати природу любові. Подібно письменникам «загубленого покоління», вона задає собі питання про її духовну або матеріальну сутність. Вона шукає відповіді на питання, що ж таке теперішня любов, де її джерела. Дуже часто духовна близькість героїв тримається на фізичному потязі й іде разом у їм. Той досвід, що поступово накопичують герої, обертається для них передчасним духовним старінням, втратою віри в мрії своєї юності.
Герой Саган споконвічно не здатний сприйняти й оцінити те, що письменниця називає «теперішньою любов’ю» (по-справжньому любить Ганна в романі «Здраствуй, смуток», Наталі — у романі «Небагато сонця в холодній воді»), він повинен пройти певний життєвий шлях, тільки тоді він зможе наблизитися до розуміння любові. У ряді романів Франсуази Саган звучить ще один мотив — мотив піднесеної любові парубка до літньої жінки. У цьому можна доглянути висновок автора про опустошенности молодого покоління, про його тягу до любові, що ніколи не буде задоволенО. В XX столітті відбувся розвиток внутрішньої драми особистості, що і відобразилося в літературі. Трагедія людини, що потерпли зміст свого життя, виявилася однієї з основних художніх моделей літератури. Міркування про дружбу й любов подані в контексті проблеми збереження людини як особистості.
Письменники різних художніх напрямків шукають сенс людського існування саме в цих моральних категоріях, у поняттях дружби й любові. Але можливість моральної перемоги людини пов’язана з його власним вибором, його індивідуальним рішенням.
В начале июня 1900 года началась осада Посольского квартала в Пекине ихэтуанями. Отряд под командованием вице-адмирала Сеймура попытался пробиться на осаждённым, но был блокирован объединившейся с ихэтуанями армией Дун Фусяна, и ему пришлось пробиваться обратно. Подготовку к наступлению на Пекин оказалось возможным начать лишь после взятия Тяньцзиня 14 июля 1900 года, где после этого началась концентрация войск Альянса восьми держав.
После этого столица Китая начала готовиться к обороне. В начале июля была проведена чистка в рядах ихэтуаней, наиболее подготовленных бойцов предполагалось зачислить в армию Дун Фусяна, а остальных распустить. 14 июля правительство Цинской империи приняло «Устав ихэтуаней», предписав ополченцам действовать совместно с войсками и «доблестно уничтожать врага». 13 июля в Пекин прибыли войска из юго-восточного Китая во главе с Ли Бинхэном, в тот же день Юань Шикаю императорским приказом было предписано отправить все боеприпасы в столицу. 22 июля Ли Бинхэну было приказано выехать на фронт и совместно с Сун Цином организовать оборону.
Внутри Альянса восьми держав имелись серьёзные разногласия по вопросу общей стратегии действий: если Великобритания выступала за военное решение проблемы и штурм Пекина, то Россия предпочитала решать все вопросы путём переговоров с руководством Китая. После того, как к концу июля под Тяньцзинем сконцентрировался крупный международный контингент войск, русское командование не посчитало возможным саботировать захват Пекина, и приняло самое активное участие в подготовке экспедиции. 27 июля руководство наступлением на Пекин было возложено на германского фельдмаршала Вальдерзее, но в Чжили об этом узнали уже после захвата Пекина, сам Вальдерзее прибыл в Дагу только 12 сентября. Фактически походом на Пекин руководил русский генерал-лейтенант Линевич, который был наиболее авторитетным военачальником из числа находившихся в районе боевых действий.
Наступление союзных войск на Пекин началось 2 августа 1900 года. После боёв при Бэйцане и при Янцуне 11 августа союзные войска достигли Тунчжоу, где остановились, готовясь к решающему штурму китайской столицы. Руководство Китая ввело в Пекине военное положение. Остатки войск Сун Цина и Ма Юйкуня были объединены с войсками Дун Фусяна. Издавались указы, предписывавшие «вдохновить солдат и офицеров на смелые подвиги» и немедленно прекратить отступление. В то же время китайское руководство предлагало начать переговоры о прекращении военных действий. Однако китайское правительство не сумело ни начать переговоры, ни организовать оборону.
Под руководством Линевича 13 августа состоялось совещание командиров иностранных отрядов, на котором был разработан план штурма Пекина. Казачьи разъезды провели разведку в направлении будущего удара.
Одна з основних особливостей літератури XX століття полягає в її нерозривному зв’язку з явищами громадського життя. Міркування про дружбу й любов проходять на тлі соціально-політичних потрясінь і, по суті, невіддільні від міркувань про долі людства в XX столітті. Але у творчості Франсуази Саган тема любові й дружби звичайно залишається в рамках приватного життя людини. Письменниця часто зображує життя паризької богеми, до якого належать багато хто її герої, показує падіння сучасних вдач, тобто обрисовує широке соціальне тло, на якому розвиваються колізії її романів. Вона не включає індивідуальну щиросердечну драму героїв у контекст політичного життя країни. Це їй і не потрібно. Кожний герой, будучи частиною суспільства й існуючи за його законами, сповідаючи мораль легені, бездумного відношення до любові й дружби, до людських відносин, залишається духовно самотній і пожинає плоди свого легкодумства, свого егоїзму й своєї аморальності.
Франсуаза Саган написала свій перший роман в 1954 році. Роман «Здраствуй, смуток» був сприйнятий сучасниками як знамення епохи падіння вдач. У художньому світі Саган немає місця міцної й по-справжньому сильної людської прихильності: зародившись і зміцнівнув, це почуття неодмінно повинне загинути. Йому на зміну приходить інше почуття — почуття смутку й розчарування. Завдяки старанням героїні роману Сесіль, вірна й любляча Ганна залишає її батька й гине від нещасного випадку, а Сесіль знову знаходить відняту в неї радість життя, продовжує існування, повне легкодумства й розваг, але десь глибоко в її свідомості назавжди затаївся смуток. Цей смуток властивий всьому тому поколінню, що зображує Саган, поколінню, що розтрачує свої сили в погоні за задоволеннями й виявляється нездатним до на-вартого почуття.
Жиль Ланибье, молодий і процвітаючий журналіст, герой роману «Небагато сонця в холодній воді», уперше в житті зіштовхується із самовідданою й щирою любов’ю, що вносить у його життя Наталі. І він втрачає цю жінку, піддавшись помилковому почуттю захисту власного достоїнства й бажанню бути незалежним. Франсуаза Саган намагається досліджувати природу любові. Подібно письменникам «загубленого покоління», вона задає собі питання про її духовну або матеріальну сутність. Вона шукає відповіді на питання, що ж таке теперішня любов, де її джерела. Дуже часто духовна близькість героїв тримається на фізичному потязі й іде разом у їм. Той досвід, що поступово накопичують герої, обертається для них передчасним духовним старінням, втратою віри в мрії своєї юності.
Герой Саган споконвічно не здатний сприйняти й оцінити те, що письменниця називає «теперішньою любов’ю» (по-справжньому любить Ганна в романі «Здраствуй, смуток», Наталі — у романі «Небагато сонця в холодній воді»), він повинен пройти певний життєвий шлях, тільки тоді він зможе наблизитися до розуміння любові. У ряді романів Франсуази Саган звучить ще один мотив — мотив піднесеної любові парубка до літньої жінки. У цьому можна доглянути висновок автора про опустошенности молодого покоління, про його тягу до любові, що ніколи не буде задоволенО. В XX столітті відбувся розвиток внутрішньої драми особистості, що і відобразилося в літературі. Трагедія людини, що потерпли зміст свого життя, виявилася однієї з основних художніх моделей літератури. Міркування про дружбу й любов подані в контексті проблеми збереження людини як особистості.
Письменники різних художніх напрямків шукають сенс людського існування саме в цих моральних категоріях, у поняттях дружби й любові. Але можливість моральної перемоги людини пов’язана з його власним вибором, його індивідуальним рішенням.
В начале июня 1900 года началась осада Посольского квартала в Пекине ихэтуанями. Отряд под командованием вице-адмирала Сеймура попытался пробиться на осаждённым, но был блокирован объединившейся с ихэтуанями армией Дун Фусяна, и ему пришлось пробиваться обратно. Подготовку к наступлению на Пекин оказалось возможным начать лишь после взятия Тяньцзиня 14 июля 1900 года, где после этого началась концентрация войск Альянса восьми держав.
После этого столица Китая начала готовиться к обороне. В начале июля была проведена чистка в рядах ихэтуаней, наиболее подготовленных бойцов предполагалось зачислить в армию Дун Фусяна, а остальных распустить. 14 июля правительство Цинской империи приняло «Устав ихэтуаней», предписав ополченцам действовать совместно с войсками и «доблестно уничтожать врага». 13 июля в Пекин прибыли войска из юго-восточного Китая во главе с Ли Бинхэном, в тот же день Юань Шикаю императорским приказом было предписано отправить все боеприпасы в столицу. 22 июля Ли Бинхэну было приказано выехать на фронт и совместно с Сун Цином организовать оборону.
Внутри Альянса восьми держав имелись серьёзные разногласия по вопросу общей стратегии действий: если Великобритания выступала за военное решение проблемы и штурм Пекина, то Россия предпочитала решать все вопросы путём переговоров с руководством Китая. После того, как к концу июля под Тяньцзинем сконцентрировался крупный международный контингент войск, русское командование не посчитало возможным саботировать захват Пекина, и приняло самое активное участие в подготовке экспедиции. 27 июля руководство наступлением на Пекин было возложено на германского фельдмаршала Вальдерзее, но в Чжили об этом узнали уже после захвата Пекина, сам Вальдерзее прибыл в Дагу только 12 сентября. Фактически походом на Пекин руководил русский генерал-лейтенант Линевич, который был наиболее авторитетным военачальником из числа находившихся в районе боевых действий.
Наступление союзных войск на Пекин началось 2 августа 1900 года. После боёв при Бэйцане и при Янцуне 11 августа союзные войска достигли Тунчжоу, где остановились, готовясь к решающему штурму китайской столицы. Руководство Китая ввело в Пекине военное положение. Остатки войск Сун Цина и Ма Юйкуня были объединены с войсками Дун Фусяна. Издавались указы, предписывавшие «вдохновить солдат и офицеров на смелые подвиги» и немедленно прекратить отступление. В то же время китайское руководство предлагало начать переговоры о прекращении военных действий. Однако китайское правительство не сумело ни начать переговоры, ни организовать оборону.
Под руководством Линевича 13 августа состоялось совещание командиров иностранных отрядов, на котором был разработан план штурма Пекина. Казачьи разъезды провели разведку в направлении будущего удара.
Штурм Пекина