Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря. На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався у своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.
Одна з найвідоміших комедій Мольєра — комедія «Міщанин-шляхтич». Її герой — такий собі пан Журден, який нажив немало грошей, але був не аристократичного роду. Йому дуже хотілося стати одним із представників вищого світу. Це бажання настільки заволоділо думками пана Журдена і всім його єством, що в очах людей навколо герой став виглядати часом кумедно, часом наївно, а часом виставляв себе справжнім дурнем.
Щоб хоч якось зрівнятися з дворянами, пан Журден винайняв для себе вчителів фехтування, танців і музики. Вчителі швидко зрозуміли недолугість свого наймача і почали цим користуватися. Розмовляючи між собою, вони визнавали, що хоча пан Журден і вдавав із себе галантного шляхтича, але сам абсолютно нічого не тямив у мистецтві та інших науках. Проте він добре платив, а це для них було найголовнішим.
Більшість людей повністю влаштовувало, що пан Журден був «темною» людиною і аплодував кожній нісенітниці, а за його гроші вони були готові прощати пану Журдену будь-яку дурість. Наприклад, вчитель музики наголошував на тому, що пан Журден прославить їх серед вельможного товариства: «він нам плататиме за інших, а вони нас вихвалятимуть за нього».
Не дивно, то такі недолугі багатії, як міщанин Журден, що прагнули будь-якою ціною зрівнятися з шляхтичами, були найлегшою наживою для шахраїв. Тому світському пройдисвіту графу Доранту, який видавав себе за друга пана Журдена, дуже легко було грати на почуттях міщанина, на його захопленні маркізою Доріменою, у яку і сам був закоханий. Граф видурював у пана Журдена гроші і подарунки, які потім дарував маркізі від свого імені.
За законами жанру, у п’єси «Міщанин-шляхтич» щасливий фінал. Вона закінчилася весіллям дочки пана Журдена та її нареченого, а також весіллям маркізи та графа. Турки, які танцювали на весіллі, жартівливо били пана Журдена шаблями і разом з муфтієм промовляли: «Бийте, бийте, не жалійте!», а потім били міщанина ще і ціпками, а муфтій промовляв: «Не стидатись, не кричати, — коли хочеш паном стати».
Отже, Мольєр не тільки висміяв прагнення героя своєї п’єси, а й фізично покарав недолугого Журдена. Коментуючи свій твір, одного разу оптиміст Мольєр висловив такий афоризм: «Що б не говорили, є в людині щось незвичайне – таке, що ніякі вчені не можуть пояснити». І з цією надзвичайно мудрою думкою неможливо не погодитись.
Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря. На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався у своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.
Відповідь:
Одна з найвідоміших комедій Мольєра — комедія «Міщанин-шляхтич». Її герой — такий собі пан Журден, який нажив немало грошей, але був не аристократичного роду. Йому дуже хотілося стати одним із представників вищого світу. Це бажання настільки заволоділо думками пана Журдена і всім його єством, що в очах людей навколо герой став виглядати часом кумедно, часом наївно, а часом виставляв себе справжнім дурнем.
Щоб хоч якось зрівнятися з дворянами, пан Журден винайняв для себе вчителів фехтування, танців і музики. Вчителі швидко зрозуміли недолугість свого наймача і почали цим користуватися. Розмовляючи між собою, вони визнавали, що хоча пан Журден і вдавав із себе галантного шляхтича, але сам абсолютно нічого не тямив у мистецтві та інших науках. Проте він добре платив, а це для них було найголовнішим.
Більшість людей повністю влаштовувало, що пан Журден був «темною» людиною і аплодував кожній нісенітниці, а за його гроші вони були готові прощати пану Журдену будь-яку дурість. Наприклад, вчитель музики наголошував на тому, що пан Журден прославить їх серед вельможного товариства: «він нам плататиме за інших, а вони нас вихвалятимуть за нього».
Не дивно, то такі недолугі багатії, як міщанин Журден, що прагнули будь-якою ціною зрівнятися з шляхтичами, були найлегшою наживою для шахраїв. Тому світському пройдисвіту графу Доранту, який видавав себе за друга пана Журдена, дуже легко було грати на почуттях міщанина, на його захопленні маркізою Доріменою, у яку і сам був закоханий. Граф видурював у пана Журдена гроші і подарунки, які потім дарував маркізі від свого імені.
За законами жанру, у п’єси «Міщанин-шляхтич» щасливий фінал. Вона закінчилася весіллям дочки пана Журдена та її нареченого, а також весіллям маркізи та графа. Турки, які танцювали на весіллі, жартівливо били пана Журдена шаблями і разом з муфтієм промовляли: «Бийте, бийте, не жалійте!», а потім били міщанина ще і ціпками, а муфтій промовляв: «Не стидатись, не кричати, — коли хочеш паном стати».
Отже, Мольєр не тільки висміяв прагнення героя своєї п’єси, а й фізично покарав недолугого Журдена. Коментуючи свій твір, одного разу оптиміст Мольєр висловив такий афоризм: «Що б не говорили, є в людині щось незвичайне – таке, що ніякі вчені не можуть пояснити». І з цією надзвичайно мудрою думкою неможливо не погодитись.
Пояснення: