ФИНАНСОВОЕ И НАЛОГОВОЕ ПРАВО
1. В столовой варят кашу на молоке. Согласно закладки на 10 порций необходимо приобрести молока на 260 тенге, крупы на 145 тенге. Стоимость реализованной каши, изготовленной из этих продуктов, составила 528 тенге (5 порций). Реализовано 100 порций. Суммы указаны без учёта НДС. Определить НДС в бюджет.
2. Предприятие «Морозко» оприходовало свежие овощи, закупленные у сельхозпредприятия на сумму 450000 тенге. Часть продукции стоимостью 200000 тенге. была расфасована и заморожена, после чего продана за 280000 тенге. Оптовому продавцу — торговому предприятию «Оптовик», которое реализовало всю продукцию на сумму 400000 тенге. Оставшуюся часть овощной продукции предприятие «Морозко» переработало в овощные консервы и реализовало в розницу на сумму 380000 тенге. Все суммы указаны без учета НДС.
Определите, какую сумму НДС должны перечислить в бюджет предприятия «Морозко» и «Оптовик» по перечисленным выше операциям.
покровркий собор, «что на рву», или храм василия блаженного, — это памятник архитектуры. он был построен в середине xvi века гениальными зодчими бармой и постником по царскому указу ивана грозного, который решил воздвигнуть этот собор в память взятия казани и астрахани. в ярких красках храма и его величественной архитектуре отразилась идея победного торжества в знак объединения земель великого государства.
интересна архитектура собора: в центре его — главная столпообразная церковь, завершенная шатром с маленькой главкой; ее окружают правильным восьмиугольником церкви, различные по величине и форме, с характерными для архитектуры куполами в виде луковиц. эти церкви объединены общим основанием и обходной галереей.
первоначально храм называли собором покрова «на рву» по названию центральной церкви. в конце xvi века на территории храма был похоронен василий блаженный, известный в москве «божий человек». над местом его погребения к собору был пристроен придел василия блаженного, а за собором с тех пор закрепилось его второе название — храм василия блаженного.
как-то так
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!