Коли у грудні 1940 року, дорогою до Сполучених Штатів, переїздив я Португалію, Ліссабон мені здався за якийсь рай, світлий і смутний. Ті дні тут було тільки й розмов, що про неминучий напад німців, і Португалія з усієї сили чіплялася за оману власного гаразду. Ліссабон, урядивши найпишнішу виставку з усіх, що тільки в світі бували, всміхався блідою усмішкою — так всміхаються матері, не маючи звісток од сина на фронті, і намагаються врятувати його вірою своєю: "Син живий, я ж бо всміхаюсь…" Ліссабон теж нібито казав: "Гляньте, як у мене гарно, затишно, світло…" Цілий материк, мов та почвара, пожертою здобиччю нагодована, виснув горою над Португалією. Але бенкетник Ліссабон кидав Європі виклик: "Хто зазіхне на мене, коли я намагаюся будь-що не ховатися! Коли я такий беззахисний!.."
Міста в моєму краї ночами були попелясто-сірої барви. Я від освітлення відвикнув, і ця осяйна столиця будила в мені невиразну тривогу. Коли передмістя затоплює темінь, то діаманти в сліпуче яскравій вітрині надять до себе грабіжників. І ти відчуваєш, що вони десь никають поблизу. Я відчував — над Ліссабоном запала європейська ніч, що аж роїлася від круків-бомбовозів, начебто вони здалеку зачули той скарб.
Але Португалія заплющувала очі на хижакові домагання. Вона не хотіла вірити лихим призвісткам. Португалія розпачливо, але впевнено працювала тільки коло мистецтва. Хто наважиться її сплюндрувати з її культом мистецтва? Вона добувала на люди всі свої дива. Хто наважиться її сплюндрувати з усіма цими дивами? Вона показувала своїх світочів. А що не мала ні війська, ні гармат, виставила супроти крицевої потуги загарбника всю свою кам’яну варту: пам’ятники поетам, мореплавцям, завойовникам. А що не мала ні війська, ні гармат, заступила шлях ворогові всією своєю минувшиною. Хто наважиться її сплюндрувати з цим спадком її великої минувшини?
Сумно ходив я вечорами поміж павільйонів з виборним смаком урядженої виставки, де кожну дрібничку доведено до якоїсь досконалості, аж до музики, ненав’язливої такої, з таким тактом дібраної — вона стиха линула над садами, не ріжучи вуха, немов жебоніння того струмочка. Хто ж зніме руку на це бездоганне відчуття міри?
І Ліссабон з його усмішкою мені здавався ще сумніший за мої притемнені міста.
Я знавав, та й вам, очевидно, відомі трохи дивакуваті родини, що при обідньому столі залишають місце для небіжчика. Вони відкидають непоправне. В такому викликові я нічого не бачив потішливого. Мертві нехай будуть мертві. І тоді, вже як мертві, вони прибирають нової форми присутності в нашому житті. А родини, що про них я кажу, без кінця зволікають з їхнім поверненням. Мертві їм стають за повсякчас відсутніх трапезників, що назавжди спізнилися до столу. Вони підмінюють жалобу даремним чеканням. І ці домівки здавались мені прибиті лихом, ще непоправнішим, ще безвихіднішим, ніж утрата. Господи, погодився ж я вбратись у жалобу за пілотом Гійоме, збитим під час поштового рейсу, останнім товаришем, котрого я втратив! Гійоме вже не зміниться. Він більш ніколи не завітає до мене, але й не буде ніколи відсутній. Я пожертвував його накриттям коло мого столу, цією марною пасткою, і він став мені за правдивого неживого товариша
Рано-вранці вже вишукалась черга з чоловіків, що хотіли... плюнути в картину в центрі майдану. Серед усіх був і хлопчик Том. Він постійно розпитував чоловіків. А чи правда, що вона усміхається? А чи правда, що їй чотириста років? І що вона зроблена з фарби та полотна...
"Тут уся справа в ненависті до усього, що пов'язане з минулим, — пояснював Грігсбі. — Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало". "А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи?" — питав Том.
Чоловік погодився. Потім пригадав свята, на які знищували те, що ненавиділи. "Найкраще, — мовив Грігсбі, — було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів — і висадили їх у повітря разом!"
Та ось один з черги промовив, що колись знайдеться людина, яка підлатає цивілізацію. Людина, в якої душа горнеться до гарного.
По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв — вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння. "Це для того, — пояснив Грігсбі, — щоб кожному випало плюнути разок".
Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том відчував, як б'ється його серце, а у вухах неначе лунала музика.
"Вона гарна", — мовив він. А потім тихо спитав, як її звати. Йому відповіли, що, здається, "Монна Ліза". Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...
Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Почувся різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. А Том стояв осторонь і притискав до грудей шматочок полотна.
Додому він повернувся лише ввечері. Цієї ночі весь світ спав, осяяний місяцем. А на Томовій долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: "Усмішка, чарівна усмішка..."
За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.
Коментар
Важкі часи: війна, тяжкі випробування, голод та інші лиха часто роблять людей жорстокими та черствими. Вони втрачають віру у добрі часи, втрачають здатність бачити та розуміти прекрасне. Саме так трапилося з героями оповідання Бредбері.
Та не в усіх людей душа повністю кам'яніє. Давно відомо, що серця дітей більше відкриті для добра й краси, ніж серця дорослих. Можливо тому, що на долю дітей ще не встигло випасти стільки нещасть та втрат? Можливо.
Але, все-таки це не виправдання. Бо, якщо людина втрачає почуття прекрасного, якщо її не хвилюють такі цінності, як витвори високого мистецтва, церковні реліквії тощо, то така людина втрачає саму себе.
Саме тому, через серце маленького хлопчика Тома, автор намагався показати світу дорослих, що колись все зміниться на краще. Що краса, усмішка насправді врятують світ.
І виникне органічна цивілізація, "така, щоб люди могли жити мирно". І бачити красу.
І
Коли у грудні 1940 року, дорогою до Сполучених Штатів, переїздив я Португалію, Ліссабон мені здався за якийсь рай, світлий і смутний. Ті дні тут було тільки й розмов, що про неминучий напад німців, і Португалія з усієї сили чіплялася за оману власного гаразду. Ліссабон, урядивши найпишнішу виставку з усіх, що тільки в світі бували, всміхався блідою усмішкою — так всміхаються матері, не маючи звісток од сина на фронті, і намагаються врятувати його вірою своєю: "Син живий, я ж бо всміхаюсь…" Ліссабон теж нібито казав: "Гляньте, як у мене гарно, затишно, світло…" Цілий материк, мов та почвара, пожертою здобиччю нагодована, виснув горою над Португалією. Але бенкетник Ліссабон кидав Європі виклик: "Хто зазіхне на мене, коли я намагаюся будь-що не ховатися! Коли я такий беззахисний!.."
Міста в моєму краї ночами були попелясто-сірої барви. Я від освітлення відвикнув, і ця осяйна столиця будила в мені невиразну тривогу. Коли передмістя затоплює темінь, то діаманти в сліпуче яскравій вітрині надять до себе грабіжників. І ти відчуваєш, що вони десь никають поблизу. Я відчував — над Ліссабоном запала європейська ніч, що аж роїлася від круків-бомбовозів, начебто вони здалеку зачули той скарб.
Але Португалія заплющувала очі на хижакові домагання. Вона не хотіла вірити лихим призвісткам. Португалія розпачливо, але впевнено працювала тільки коло мистецтва. Хто наважиться її сплюндрувати з її культом мистецтва? Вона добувала на люди всі свої дива. Хто наважиться її сплюндрувати з усіма цими дивами? Вона показувала своїх світочів. А що не мала ні війська, ні гармат, виставила супроти крицевої потуги загарбника всю свою кам’яну варту: пам’ятники поетам, мореплавцям, завойовникам. А що не мала ні війська, ні гармат, заступила шлях ворогові всією своєю минувшиною. Хто наважиться її сплюндрувати з цим спадком її великої минувшини?
Сумно ходив я вечорами поміж павільйонів з виборним смаком урядженої виставки, де кожну дрібничку доведено до якоїсь досконалості, аж до музики, ненав’язливої такої, з таким тактом дібраної — вона стиха линула над садами, не ріжучи вуха, немов жебоніння того струмочка. Хто ж зніме руку на це бездоганне відчуття міри?
І Ліссабон з його усмішкою мені здавався ще сумніший за мої притемнені міста.
Я знавав, та й вам, очевидно, відомі трохи дивакуваті родини, що при обідньому столі залишають місце для небіжчика. Вони відкидають непоправне. В такому викликові я нічого не бачив потішливого. Мертві нехай будуть мертві. І тоді, вже як мертві, вони прибирають нової форми присутності в нашому житті. А родини, що про них я кажу, без кінця зволікають з їхнім поверненням. Мертві їм стають за повсякчас відсутніх трапезників, що назавжди спізнилися до столу. Вони підмінюють жалобу даремним чеканням. І ці домівки здавались мені прибиті лихом, ще непоправнішим, ще безвихіднішим, ніж утрата. Господи, погодився ж я вбратись у жалобу за пілотом Гійоме, збитим під час поштового рейсу, останнім товаришем, котрого я втратив! Гійоме вже не зміниться. Він більш ніколи не завітає до мене, але й не буде ніколи відсутній. Я пожертвував його накриттям коло мого столу, цією марною пасткою, і він став мені за правдивого неживого товариша
Рано-вранці вже вишукалась черга з чоловіків, що хотіли... плюнути в картину в центрі майдану. Серед усіх був і хлопчик Том. Він постійно розпитував чоловіків. А чи правда, що вона усміхається? А чи правда, що їй чотириста років? І що вона зроблена з фарби та полотна...
"Тут уся справа в ненависті до усього, що пов'язане з минулим, — пояснював Грігсбі. — Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало". "А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи?" — питав Том.
Чоловік погодився. Потім пригадав свята, на які знищували те, що ненавиділи. "Найкраще, — мовив Грігсбі, — було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів — і висадили їх у повітря разом!"
Та ось один з черги промовив, що колись знайдеться людина, яка підлатає цивілізацію. Людина, в якої душа горнеться до гарного.
По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв — вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння. "Це для того, — пояснив Грігсбі, — щоб кожному випало плюнути разок".
Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том відчував, як б'ється його серце, а у вухах неначе лунала музика.
"Вона гарна", — мовив він. А потім тихо спитав, як її звати. Йому відповіли, що, здається, "Монна Ліза". Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...
Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Почувся різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. А Том стояв осторонь і притискав до грудей шматочок полотна.
Додому він повернувся лише ввечері. Цієї ночі весь світ спав, осяяний місяцем. А на Томовій долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: "Усмішка, чарівна усмішка..."
За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.
Коментар
Важкі часи: війна, тяжкі випробування, голод та інші лиха часто роблять людей жорстокими та черствими. Вони втрачають віру у добрі часи, втрачають здатність бачити та розуміти прекрасне. Саме так трапилося з героями оповідання Бредбері.
Та не в усіх людей душа повністю кам'яніє. Давно відомо, що серця дітей більше відкриті для добра й краси, ніж серця дорослих. Можливо тому, що на долю дітей ще не встигло випасти стільки нещасть та втрат? Можливо.
Але, все-таки це не виправдання. Бо, якщо людина втрачає почуття прекрасного, якщо її не хвилюють такі цінності, як витвори високого мистецтва, церковні реліквії тощо, то така людина втрачає саму себе.
Саме тому, через серце маленького хлопчика Тома, автор намагався показати світу дорослих, що колись все зміниться на краще. Що краса, усмішка насправді врятують світ.
І виникне органічна цивілізація, "така, щоб люди могли жити мирно". І бачити красу.
Объяснение: