В России имеются довольно странные и удивительные города. К их числу относятся Чебоксары. Но что уж такого особенного в этом городе? Чем он так хорош или плох? И что из этого вытекает важного для экономики всей страны?
Россия на протяжении почти всей своей истории хронически страдает от убогой модели территориального развития. Ее сотрясают региональные крайности: либо перенаселенная по всем мировым меркам Москва, либо полное захолустье провинциальных городов. И, тем не менее, есть все-таки в нашей стране островки чего нормального. Ярким примером тому может служить столица Чувашии – Чебоксары. Каков же этот город? Что в нем такого, что позволяет говорить о нем, как об эталоне российского градостроительства?
1. Новое слово в отечественном градостроительстве. Чебоксары попадают в категорию городов из «золотой середины»: их численность до полумиллиона жителей. С таким населением город уже становится вполне дее с полным экономическим циклом самообслуживания, но одновременно он еще не перерастает в загаженный и перегруженный мегаполис. Однако данное преимущество есть у многих ужасных городов страны. Чебоксары же поражают, прежде всего, своим дизайном. Здесь реализован принцип, в соответствии с которым город – это не совокупность дорог, а система улиц. А улицы – это не дороги. Именно поэтому дорожные магистрали Чебоксар отделены от тротуаров полосой зеленых насаждений. Но главное – это набережная города. Здесь реализован еще один почти фантастический для России принцип: автомагистрали не должны проходить вдоль реки. Поэтому дороги оттеснены вглубь города, а набережная превращена в парковую зону с обилием зелени и приятных небольших сооружений. И никаких тебе дорог и машин! По сравнению с Москвой, где везде вдоль рек идут загазованные трассы с потоком смердящих автомобилей, это кажется настоящим чудом. Разумеется, и сама Волга выглядит гораздо чище абсолютно измученной бензином, мазутом и бытовым мусором Москвы-реки.
У 70-х роках XVIII століття, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина опинилася в складі Австрійської імперії. Разом з частиною польських земель, вона утворила Королівство Галичини та Лодомерії. Хоча Лодомерія пізніше відійшла Росії, Східна Галичина не була самотньою землею з українським населенням у складі Австрійської імперії. Ще з XVII століття там перебувало Закарпаття у складі Угорського королівства. А в кінці XVIII століття у складі окремого округу до Галичини та Лодомерії приєднали Північну Буковину з містом Чернівці.
Західноукраїнські землі були строкатими етнічно: хоча більшість населення становили українці, у Східній Галичині значною була частка поляків та євреїв; у Північній Буковині — румунів; а на Закарпатті - угорців, румунів та поляків. З приходом австрійської адміністрації, у статусі чиновників на управлінців, на західноукраїнські землі переїздили також німці.
Суспільство продовжувало ділитися на стани: шляхту, духовенство, міщан та селян. Більшість українців проживала у селах. Лише незначна кількість належала до інших, більш привілейованих станів. Тому до соціальних відмінностей, значною мірою додавалися й національні. Найбільші міста — Львів, Броди, Ужгород, Чернівці, Тернопіль — були переважно не українськими.
Зміни, пов'язані з промисловим переворотом та індустріалізацією, відбувалися досить повільно.
Селяни вдавалися до саботування нестерпних повинностей, масових втеч, бунтів та навіть збройних виступів. Найчисленнішими стали холерні бунти на Закарпатті у 1831 році та повстання Лук'яна Кобилиці на Буковині у 1843-1844 роках. Неписьменний селянин Кобилиця підбурив інших, не менш неписьменних селян самовільно захопити пасовиська та луги у своїй окрузі. Він стверджував, що має дозвіл від самого цісара, тобто австрійського імператора. Насправді ж, Кобилиця купив звичайну книгу про права й повинності жителів гір, де йшлося зовсім про інше. Але перевірити ніхто не зміг. Повстання набуло значних масштабів. Кобилицю прозвали «гуцульським королем». Придушити повстання вдалося лише втручанням урядових військ.
В России имеются довольно странные и удивительные города. К их числу относятся Чебоксары. Но что уж такого особенного в этом городе? Чем он так хорош или плох? И что из этого вытекает важного для экономики всей страны?
Россия на протяжении почти всей своей истории хронически страдает от убогой модели территориального развития. Ее сотрясают региональные крайности: либо перенаселенная по всем мировым меркам Москва, либо полное захолустье провинциальных городов. И, тем не менее, есть все-таки в нашей стране островки чего нормального. Ярким примером тому может служить столица Чувашии – Чебоксары. Каков же этот город? Что в нем такого, что позволяет говорить о нем, как об эталоне российского градостроительства?
1. Новое слово в отечественном градостроительстве. Чебоксары попадают в категорию городов из «золотой середины»: их численность до полумиллиона жителей. С таким населением город уже становится вполне дее с полным экономическим циклом самообслуживания, но одновременно он еще не перерастает в загаженный и перегруженный мегаполис. Однако данное преимущество есть у многих ужасных городов страны. Чебоксары же поражают, прежде всего, своим дизайном. Здесь реализован принцип, в соответствии с которым город – это не совокупность дорог, а система улиц. А улицы – это не дороги. Именно поэтому дорожные магистрали Чебоксар отделены от тротуаров полосой зеленых насаждений. Но главное – это набережная города. Здесь реализован еще один почти фантастический для России принцип: автомагистрали не должны проходить вдоль реки. Поэтому дороги оттеснены вглубь города, а набережная превращена в парковую зону с обилием зелени и приятных небольших сооружений. И никаких тебе дорог и машин! По сравнению с Москвой, где везде вдоль рек идут загазованные трассы с потоком смердящих автомобилей, это кажется настоящим чудом. Разумеется, и сама Волга выглядит гораздо чище абсолютно измученной бензином, мазутом и бытовым мусором Москвы-реки.
У 70-х роках XVIII століття, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина опинилася в складі Австрійської імперії. Разом з частиною польських земель, вона утворила Королівство Галичини та Лодомерії. Хоча Лодомерія пізніше відійшла Росії, Східна Галичина не була самотньою землею з українським населенням у складі Австрійської імперії. Ще з XVII століття там перебувало Закарпаття у складі Угорського королівства. А в кінці XVIII століття у складі окремого округу до Галичини та Лодомерії приєднали Північну Буковину з містом Чернівці.
Західноукраїнські землі були строкатими етнічно: хоча більшість населення становили українці, у Східній Галичині значною була частка поляків та євреїв; у Північній Буковині — румунів; а на Закарпатті - угорців, румунів та поляків. З приходом австрійської адміністрації, у статусі чиновників на управлінців, на західноукраїнські землі переїздили також німці.
Суспільство продовжувало ділитися на стани: шляхту, духовенство, міщан та селян. Більшість українців проживала у селах. Лише незначна кількість належала до інших, більш привілейованих станів. Тому до соціальних відмінностей, значною мірою додавалися й національні. Найбільші міста — Львів, Броди, Ужгород, Чернівці, Тернопіль — були переважно не українськими.
Зміни, пов'язані з промисловим переворотом та індустріалізацією, відбувалися досить повільно.
Селяни вдавалися до саботування нестерпних повинностей, масових втеч, бунтів та навіть збройних виступів. Найчисленнішими стали холерні бунти на Закарпатті у 1831 році та повстання Лук'яна Кобилиці на Буковині у 1843-1844 роках. Неписьменний селянин Кобилиця підбурив інших, не менш неписьменних селян самовільно захопити пасовиська та луги у своїй окрузі. Він стверджував, що має дозвіл від самого цісара, тобто австрійського імператора. Насправді ж, Кобилиця купив звичайну книгу про права й повинності жителів гір, де йшлося зовсім про інше. Але перевірити ніхто не зміг. Повстання набуло значних масштабів. Кобилицю прозвали «гуцульським королем». Придушити повстання вдалося лише втручанням урядових військ.