Кожен із нас користується різними повсякденними речами, які роблять наше життя легшим, а
іноді без них обійтися і зовсім неможливо. До таких речей належить і посуд. В умовах розвитку науково-
технічного прогресу люди прагнуть зробити своє життя більш екологічним, тому спробуємо дізнатися про
посуд із природних матеріалів (дерево, глина) та звернемося до витоків його виготовлення. Необхідно
систематизувати та узагальнити відомості про традиційний український посуд, зосередити увагу на
особливостях його застосування в Придніпровському регіоні.
Останнім часом і
в світі, і в Україні дедалі більшу увагу
приділяють екологічно чистим продуктам та
здоровому харчуванню. Однак, аби
споживати смачну їжу - не нашкодити
своєму здоров’ю, замало вибирати лише
корисні продукти. Не менш важливо
підібрати якісний посуд, який зробить страви
смачнішими та кориснішими.
Глиняний посуд у часи його використання українцями (в даному контексті обмежимося хронологічним періодом від кінця ХІХ – до першої половини ХХ століття), побутував як для повсякденного вжитку так і для здійснення обрядів під час свят. Взявши за основу останнє призначення, виокремлю його в умовну групу, яку назву «празниковий глиняний посуд». Цей посуд відрізняється від звичайного, повсякденного, часом використання, в окремих випадках – формами, декором чи окремими його елементами.
Вже протягом багатьох століть існує російський імперський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів», за яким Росія на правах «старшого брата» претендує на спадщину історії, культурних традицій, релігійного та духовного життя давнього Києва доби його розквіту як одного з центрів тогочасної цивілізації. І цей політичний міф так глибоко укорінився у свідомість російської політичної еліти,
що її спроби вироблення концепції власної ідентичності після розпаду спочатку Російської імперії, а згодом і СРСР (то ідея «євразійства», то повернення до «неонорманізму» з пошуками своїх витоків у варязьких поселеннях на берегах Ладоги), так чи інакше знову і знову повертаються «на круги своя» — до спадщини Київської Русі.
Яскравим підтвердженням цього є сучасна російська ідея-фікс щодо встановлення в Москві пам’ятника хрестителю Русі — великому князю київському Володимиру. А президент Росії В. Путін знову заговорив про «братський український народ», «спільну історію» та «духовні скрепи»
на тлі зальної концепції побудови так званого «руського міра», межі якого першочергово мають охоплювати межі колишньої російської імперії з її наступною трансформацією у форму СРСР.
І територія сучасної України тут перебуває на чільному місці в реалізації цих реваншистських планів та спроб повернути назад колесо історії.
Кожен із нас користується різними повсякденними речами, які роблять наше життя легшим, а
іноді без них обійтися і зовсім неможливо. До таких речей належить і посуд. В умовах розвитку науково-
технічного прогресу люди прагнуть зробити своє життя більш екологічним, тому спробуємо дізнатися про
посуд із природних матеріалів (дерево, глина) та звернемося до витоків його виготовлення. Необхідно
систематизувати та узагальнити відомості про традиційний український посуд, зосередити увагу на
особливостях його застосування в Придніпровському регіоні.
Останнім часом і
в світі, і в Україні дедалі більшу увагу
приділяють екологічно чистим продуктам та
здоровому харчуванню. Однак, аби
споживати смачну їжу - не нашкодити
своєму здоров’ю, замало вибирати лише
корисні продукти. Не менш важливо
підібрати якісний посуд, який зробить страви
смачнішими та кориснішими.
Глиняний посуд у часи його використання українцями (в даному контексті обмежимося хронологічним періодом від кінця ХІХ – до першої половини ХХ століття), побутував як для повсякденного вжитку так і для здійснення обрядів під час свят. Взявши за основу останнє призначення, виокремлю його в умовну групу, яку назву «празниковий глиняний посуд». Цей посуд відрізняється від звичайного, повсякденного, часом використання, в окремих випадках – формами, декором чи окремими його елементами.
Вже протягом багатьох століть існує російський імперський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів», за яким Росія на правах «старшого брата» претендує на спадщину історії, культурних традицій, релігійного та духовного життя давнього Києва доби його розквіту як одного з центрів тогочасної цивілізації. І цей політичний міф так глибоко укорінився у свідомість російської політичної еліти,
що її спроби вироблення концепції власної ідентичності після розпаду спочатку Російської імперії, а згодом і СРСР (то ідея «євразійства», то повернення до «неонорманізму» з пошуками своїх витоків у варязьких поселеннях на берегах Ладоги), так чи інакше знову і знову повертаються «на круги своя» — до спадщини Київської Русі.
Яскравим підтвердженням цього є сучасна російська ідея-фікс щодо встановлення в Москві пам’ятника хрестителю Русі — великому князю київському Володимиру. А президент Росії В. Путін знову заговорив про «братський український народ», «спільну історію» та «духовні скрепи»
на тлі зальної концепції побудови так званого «руського міра», межі якого першочергово мають охоплювати межі колишньої російської імперії з її наступною трансформацією у форму СРСР.
І територія сучасної України тут перебуває на чільному місці в реалізації цих реваншистських планів та спроб повернути назад колесо історії.
Объяснение: