рассказать о поставленных перед собой задачах: конструктивных, технологических, экологических, эстетических, экономических и маркетинговых;
дать краткую историческую справку по теме проекта (время возникновения изделия, конструкции изделия в и в настоящее время, применяемые материалы);
рассказать о ходе выполнения проекта:
- вид и количество материала, использовонного в изделии;
- какие технологичные приемы применялись при изготовления изделия;
- конструкторско-технологическое решение поставленных задач;
- решение проблем, возникших в ходе практической работы);
рассказать о экономической целесообразности изготовления изделия (исходя из анализа рыночной цены аналогичного изделия, расчетной себестоимости изделия и реальных денежных затрат);
рассказать о решении экологических задач;
сделать выводы по теме проекта (достижение поставленной цели, результаты решения поставленных задач, анализ испытания изделия, возможная модернизация изделия, что узнал нового, чему научился);
Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…
Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?
Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна – моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.
Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.
У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.
А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.
Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.
Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».
Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.
сообщение темы творческого проекта;
рассказать о цели творческого проекта;
аргументировать выбор темы;
обосновать потребность в изделии;
рассказать о поставленных перед собой задачах: конструктивных, технологических, экологических, эстетических, экономических и маркетинговых;
дать краткую историческую справку по теме проекта (время возникновения изделия, конструкции изделия в и в настоящее время, применяемые материалы);
рассказать о ходе выполнения проекта:
- вид и количество материала, использовонного в изделии;
- какие технологичные приемы применялись при изготовления изделия;
- конструкторско-технологическое решение поставленных задач;
- решение проблем, возникших в ходе практической работы);
рассказать о экономической целесообразности изготовления изделия (исходя из анализа рыночной цены аналогичного изделия, расчетной себестоимости изделия и реальных денежных затрат);
рассказать о решении экологических задач;
сделать выводы по теме проекта (достижение поставленной цели, результаты решения поставленных задач, анализ испытания изделия, возможная модернизация изделия, что узнал нового, чему научился);
демонстрация изготовленных изделий
использованная литература
Объяснение:
Відповідь:
Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…
Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?
Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна – моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.
Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.
У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.
А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.
Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.
Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».
Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.
Пояснення: