априкінці XVIII ст. було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське образотворче мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, позбавилося можливості повноцінного розвитку.
На початку XIX ст. розпочався новий етап розвитку українського образотворчого мистецтва. Цьому сприяли новаторські пошуки майстрів, потяг до зображення народного життя, вихід на перший план професійного світського мистецтва.
Першими українськими художниками, у творчості яких з'явилися риси нового романтичного стилю, стали І.Сошенко, К. Павлов, Г. Васько. Творчий доробок І. Сошенка склали портретні та пейзажні твори, побутові картини. Г. Васько здобув визнання як портретист насамперед завдяки портретам тогочасних українських видатних особистостей.
Значне досягнення українського мистецтва XIX ст. - романтична образотворча спадщина Т. Шевченка, яка складається з понад І тис. творів у різних жанрах: історичному ("Смерть Олега, князя древлянського", "Смерть Сократа", "Смерть Богдана Хмельницького"), портретному (портрети Є. Гребінки, М. Щепкіна, автопортрети тощо), побутовому ("Циганка-ворожея", "Катерина", "Хлопець-жебрак дає хліб собаці").
Українська тематика у той час насичувала творчість І.Рєпіна ("Українка", "Українська селянка", портрети Т. Шевченка, М. Мурашка, "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Чорноморська вольниця"). Красу українського пейзажу віддзеркалили у свої творах І.Айвазовський ("Чумацький шлях", "Український пейзаж", "Весілля на Україні"), М. Ге ("Місячна ніч. Хутір Іванівський", "Ранок. Хутір Іванівський"), А. Куїнджі ("Українська ніч", "Місячна ніч на Дніпрі"), І.Крамськой ("Місячна ніч", "Русалки"), С. Васильківський ("Козача левада", "Дніпровські плавні"). Життя українського селянства відбивали у побутових картинах М. Кузнєцов ("У свято", "На заробітки"), К. Костанді ("У хворого товариша", "У люди"), М. Пимоненко ("Весілля в Київській губернії", "Проводи рекрутів").
Інтерес до історії українського козацтва відбивали історичні твори О. Мурашка ("Похорон кошового"), О. Сластіона ("Проводи на Січ"), М. Івасюка ("В'їзд Богдана Хмельницького до Києва"), у яких єдналися реалістичність в оцінюванні історичних подій та романтичне відчуття причетності до історії свого народу.
Подальший розвиток отримав і жанр портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, багатством колориту відзначено портрети пензлів М. Мурашка, І. Кримського, М. Ге, І. Рєпіна.
Інтерес митців до життя народу виявився у творчості художників Західної України Т. Копистинського ("Погорільці", "Гуцулка", "У селянській хаті"), Т. Романчука ("На водопої", "Узлісся", "З дороги"), К. Устияновича ("Шевченко на засланні", "Козацька битва"), /. Труша ("Трембітарі", "Гуцулка з дитиною", портрети І. Франка, В. Стефани-ка, М. Лисенка, Лесі Українки), Ю. Пігуляка та ін.
ответ:Логогра́фы (др.-греч. λογογράφος, мн. ч. λογογράφοι logographoi от λόγος, logos — слово, прозаическое произведение и γράφω, grapho — пишу[1]) — в Древней Греции обозначение двух групп людей: историков и составителей речей. Логограф — сочинитель в прозе.
Критикуя сочинения своих предшественников и современников, историк Фукидид называет их «логографами». Как указывает В. Г. Борухович, в Аттике IV в. до н. э. логографами чаще называли лиц, избравших своей профессией составление речей для выступающих в качестве истца или ответчика в судебном процессе. Термин «логограф» используется для обозначения группы ранних греческих историков, писавших до Геродота и Фукидида или бывших их современниками
Объяснение:
априкінці XVIII ст. було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське образотворче мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, позбавилося можливості повноцінного розвитку.
На початку XIX ст. розпочався новий етап розвитку українського образотворчого мистецтва. Цьому сприяли новаторські пошуки майстрів, потяг до зображення народного життя, вихід на перший план професійного світського мистецтва.
Першими українськими художниками, у творчості яких з'явилися риси нового романтичного стилю, стали І.Сошенко, К. Павлов, Г. Васько. Творчий доробок І. Сошенка склали портретні та пейзажні твори, побутові картини. Г. Васько здобув визнання як портретист насамперед завдяки портретам тогочасних українських видатних особистостей.
Значне досягнення українського мистецтва XIX ст. - романтична образотворча спадщина Т. Шевченка, яка складається з понад І тис. творів у різних жанрах: історичному ("Смерть Олега, князя древлянського", "Смерть Сократа", "Смерть Богдана Хмельницького"), портретному (портрети Є. Гребінки, М. Щепкіна, автопортрети тощо), побутовому ("Циганка-ворожея", "Катерина", "Хлопець-жебрак дає хліб собаці").
Українська тематика у той час насичувала творчість І.Рєпіна ("Українка", "Українська селянка", портрети Т. Шевченка, М. Мурашка, "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Чорноморська вольниця"). Красу українського пейзажу віддзеркалили у свої творах І.Айвазовський ("Чумацький шлях", "Український пейзаж", "Весілля на Україні"), М. Ге ("Місячна ніч. Хутір Іванівський", "Ранок. Хутір Іванівський"), А. Куїнджі ("Українська ніч", "Місячна ніч на Дніпрі"), І.Крамськой ("Місячна ніч", "Русалки"), С. Васильківський ("Козача левада", "Дніпровські плавні"). Життя українського селянства відбивали у побутових картинах М. Кузнєцов ("У свято", "На заробітки"), К. Костанді ("У хворого товариша", "У люди"), М. Пимоненко ("Весілля в Київській губернії", "Проводи рекрутів").
Інтерес до історії українського козацтва відбивали історичні твори О. Мурашка ("Похорон кошового"), О. Сластіона ("Проводи на Січ"), М. Івасюка ("В'їзд Богдана Хмельницького до Києва"), у яких єдналися реалістичність в оцінюванні історичних подій та романтичне відчуття причетності до історії свого народу.
Подальший розвиток отримав і жанр портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, багатством колориту відзначено портрети пензлів М. Мурашка, І. Кримського, М. Ге, І. Рєпіна.
Інтерес митців до життя народу виявився у творчості художників Західної України Т. Копистинського ("Погорільці", "Гуцулка", "У селянській хаті"), Т. Романчука ("На водопої", "Узлісся", "З дороги"), К. Устияновича ("Шевченко на засланні", "Козацька битва"), /. Труша ("Трембітарі", "Гуцулка з дитиною", портрети І. Франка, В. Стефани-ка, М. Лисенка, Лесі Українки), Ю. Пігуляка та ін.
ответ:Логогра́фы (др.-греч. λογογράφος, мн. ч. λογογράφοι logographoi от λόγος, logos — слово, прозаическое произведение и γράφω, grapho — пишу[1]) — в Древней Греции обозначение двух групп людей: историков и составителей речей. Логограф — сочинитель в прозе.
Критикуя сочинения своих предшественников и современников, историк Фукидид называет их «логографами». Как указывает В. Г. Борухович, в Аттике IV в. до н. э. логографами чаще называли лиц, избравших своей профессией составление речей для выступающих в качестве истца или ответчика в судебном процессе. Термин «логограф» используется для обозначения группы ранних греческих историков, писавших до Геродота и Фукидида или бывших их современниками
Объяснение: