Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед тницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).
Человек – существо общественное. Нет ничего хуже одиночества… Нормальный человек смолоду стремится войти в компанию добрых приятелей, чьи мнения, вкусы, привычки, занятия, радости ему особенно близки и дороги. Он стремится среди приятелей найти двух-трех, а еще лучше одного, кто разделил бы с ним все горести жизни. Это большой труд и большая удача, не всякому дающаяся, – найти друга и не потерять его.
Объяснение:
Дружба бывает разная. Кто-то стремится подчинить себе другого, а кто-то находит радость посвятить всю жизнь свою кому-то. Но самая великая, настоящая дружба – это когда два самоотверженных человека живут жизнью друг друга, находят радость в друг другу, в сочувствии друг другу, в единомыслии друг с другом, пусть даже рождающемся в бесконечных спорах. Не бывает и быть не может истинной дружбы только тогда, когда «друг» норовит использовать это счастье людское для своекорыстных интересов, когда, по поговорке, каждый тянет одеяло на себя. Тогда дружба, даже если родится, быстро чахнет и умирает.
Объяснение:
Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед тницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).
Зміст
Человек – существо общественное. Нет ничего хуже одиночества… Нормальный человек смолоду стремится войти в компанию добрых приятелей, чьи мнения, вкусы, привычки, занятия, радости ему особенно близки и дороги. Он стремится среди приятелей найти двух-трех, а еще лучше одного, кто разделил бы с ним все горести жизни. Это большой труд и большая удача, не всякому дающаяся, – найти друга и не потерять его.
Объяснение:
Дружба бывает разная. Кто-то стремится подчинить себе другого, а кто-то находит радость посвятить всю жизнь свою кому-то. Но самая великая, настоящая дружба – это когда два самоотверженных человека живут жизнью друг друга, находят радость в друг другу, в сочувствии друг другу, в единомыслии друг с другом, пусть даже рождающемся в бесконечных спорах. Не бывает и быть не может истинной дружбы только тогда, когда «друг» норовит использовать это счастье людское для своекорыстных интересов, когда, по поговорке, каждый тянет одеяло на себя. Тогда дружба, даже если родится, быстро чахнет и умирает.