Задание 2 Соедини линиями части казахских пословиц ощедрости.
и вода сладка,
умеет и сама давать.
У кого руки щедры,
куры по два яйца приносят.
Рука, умеющая брать,
тому все дороги открыты.
у щедрых хозяев
если от души подана.
Придумай и запиши свою пословицу.
Принятие законов. Законы в Афинском полисе и Римской республике принимались на Народном собрании.
• В Древних Афинах любой гражданин мог стать инициатором закона, который обсуждался и разрабатывался в Совете 500 и выносился для утверждения на Народное собрание.
• В Древнем Риме инициаторами законов могли выступать только консулы или народные трибуны, разработкой законов занимался Сенат, то есть те люди, которые как считалось в этом хоть что-то соображают. Затем повестка Народного собрания утверждалась в Сенате, а консулы должны были объявить сбор Народного собрания. На собрании граждане принимали закон, но его еще должны были утвердить в Сенате.
Выборные должности. И в Древнем Риме и в Афинском полисе существовали выборные должности.
• В Афинах — высшими выборными должностями являлись стратеги, подотчетные Народному собранию.
• В Риме — консулы. Эта должность тоже была коллегиальной, поскольку консулов всегда было двое. Для принятия какого-либо решения, они должны были согласовывать его друг с другом, поскольку каждый из них мог заблокировать решение другого. Консулы обладали высшей гражданской и военной властью, набирали легионы и возглавляли их, созывали Сенат и Народные собрания (комиции), председательствовали в них, назначали диктаторов и т. д. В чрезвычайных обстоятельствах Сенат наделял консулов неограниченными полномочиями.
• В Римской республике за исполнение выборных обязанностей не существовало какой-либо платы, поэтому зачастую такие должности занимали люди обеспеченные. В Афинах платили за исполнение таких обязанностей и занять общественные должности, а следовательно, принимать непосредственное участие в управлении государством мог каждый.
Народные собрания. В Римской республике и Афинском полисе существовали Народные собрания, но их роль и значение были разными.
• В Афинах Народное собрание являлось высшим органом власти, принимающим законы, избирающим стратегов и кандидатов на прочие выборные должности, контролирующим финансовые расходы, решающим важные вопросы жизни полиса, войны и мира.
• В Древнем Риме роль Народных собраний была не такой значительной. Граждане на таких собраниях избирали и как бы делегировали свою власть различным исполнительным органам, а те в свою очередь должны были как бы советоваться с народом по важным решениям.
Коллегиальные органы управления. В Афинах и в Риме существовали коллегиальные органы управления.
• Сенат в Древнем Риме — собрание «лучших людей», призванных руководить всей общиной. Сенат формировался главным образом из тех, кто своей прежней деятельностью доказал умение руководить народом — то есть из бывших должностных лиц, военачальников и т.д., а также отвечал высокому имущественному цензу. Позднее звание сенатора стало наследственным, связывалось с соблюдением определенных правовых ограничении и, по существу, стало не только государственно-политическим чином, но и сословным обозначением. Сенат считался как бы «опекуном» римского народа и потому обладал некоторыми императивными полномочиями: мог не утвердить принятый собранием закон (но сам принять закон права не имел), представлял республику во внешних сношениях, заведовал государственной казной, контролировал деятельность должностных лиц. Однако влияния на выбор должностных лиц, т.е. в конечном счете, на свой собственный состав, Сенат не имел.
• В отличие от Сената в Древнем Риме, коллегиальные органы управления в Афинах не имели такой власти. Роль совета архонтов со временем только уменьшалась, а Совет 500 был лишь рабочим органом Народного собрания, в котором разрабатывались законы.
В невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в оплату жодного цента!
Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж упошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили "колонію".
Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі — пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга — із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому "Дельмоніко", ресторанчику на Восьмій вулиці, побачили, що їхні погляди намистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.
Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.
Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі,нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.
Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.
— У неї один шанс... ну, скажімо, з десяти,— повідомив він, збиваючи ртуть утермометрі.— І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея — марнота. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?
— Вона... вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку,— сказала Сью.
— Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати — наприклад, якогось хлопця?
— Хлопця? — перепитала Сью голосом, схожим на звук натягнутої струни.— Хіба хлопець вартий... ні, докторе, нічого такого немає.
— Ну, тоді це просто занепад сил,— підсумував лікар.— Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п'ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п'яти.