Так само як і Євразія, Північна Америка має чотири з шести світових ґрунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальннй охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до 50°пн. ш.)
Далі на південь широтна зональність гається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту ґрунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових ґрунтів і субтропічних червоноземів, чорноземновидних ґрунтів прерій, чорноземів, каштанових ґрунтів і сіро-бурих пустинних ґрунтів і сіроземів. В областях внутрішніх плато Кордильєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і солончаків.
Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпелагу і тундрову зону на півночі континенту.
У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дерново-тундровими ґрунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам'янистими осипами.
Тундрові ґрунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.
На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представлена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими ґрунтами і підзоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у районі басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68–69°; у напрямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54–55°, а на сході – в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52–53°.
На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих ґрунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбережжях у південному напрямі, її західна частина має гірський характер.
Південна межа зони підзолистих ґрунтів по тихоокеанському узбережжі спускається до 48–49°, а по атлантичному – до 45-46°. У внутрішніх частинах континенту – в штатах Альберта, Саскачеван – межа зони підзолистих ґрунтів проходить на широті 54-55°.
Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих ґрунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих ґрунтів.
Підзолисто-глеєві ґрунти охоплюють майже всю північно-західну частину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онтаріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроникність ґрунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергування масивів глеєво-підзолистих ґрунтів з великими болотними просторами, де переважають торфово-болотні ґрунти.
Підзона типових підзолистих ґрунтів займає більшу частину Канадського щита – басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Підзолисті ґрунти кислі, бідні на гумус.
Підзона дерново-підзолистих ґрунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.
Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 35–37°, південна – 25–26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини рельєфу, де нема застою води. Низинні морські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флорида.
Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів – на заході.
Каштанові ґрунти найбільш поширені у штатах Монтана, Дакота і Канзас. У штаті Техас і в південній частині штату Оклахома каштанові ґрунти набувають червонуватого відтінку і переходять в особливі червоно-коричневі ґрунти.
Ґрунти західної частини Північної Америки, особливо схилів Кордільєр, гірські, з помітною вертикальною зональністю. На півночі Кордільєр поширені гірські підзолисті ґрунти з плямами гірських тундрових. У південній частині велике поширення мають коричневі і бурі гірські лісові ґрунти з плямами гірських лучних ґрунтів на високих вершинах.
Влажность климата и обилие осадков на основной территории материка, обширные равнинные пространства формированию на материке больших и полноводных рек. Под влиянием влажных ветров с Атлантики Южная Америка получает в два раза больше осадков, чем в среднем вся суша Земли. Речной сток также почти в два раза превосходит аналогичные средние показатели по земному шару. На Южную Америку приходится 8% суши и 14% стока земного шара. Таким образом, Южная Америка богаче других материков водными ресурсами. Питание большинства рек Южной Америки дождевое. Лишь некоторые реки получают дополнительное питание за счет грунтовых вод, таяния снега и льда в горах. Все крупные реки материка несут свои воды в Атлантический океан. К бассейну Тихого океана относятся короткие реки, начинающиеся на западных склонах Анд. Территории внутреннего стока занимают на материке ограниченные площади (около 6%, что в 10 раз меньше, чем в Австралии). Среди рек материка особо выделяется Амазонка — самая полноводная река земного шара и самая большая по площади бассейна (более 7 млн. км2). Длина Амазонки, если принять за исток р. Мараньон, составит 6437 км. Амазонка — вторая по длине река земного шара после Нила. Однако в отличие от Нила у Амазонки множество притоков — свыше 500; 17 из них имеют длину от 2000 до 3500 км; более 100 — судоходны. Ширина русла Амазонки после слияния рек Мараньон и Укаяли составляет 1-2 км; у города Манауса достигает 5 км, в нижнем течении — 20 км; а в устье ширина главного русла Амазонки имеет 90 км при глубине 70 м. Река судоходна на большом протяжении. Океанские суда поднимаются вверх по реке примерно на 1700 км, до города Манауса. Амазонка принимает притоки из северного и южного полушарий. Поскольку у правых притоков половодье наступает в октябре-марте, а у левых — в апреле-октябре, то Амазонка бывает полноводна в течение всего года. Максимальный разлив приходится на конец лета южного полушария (март-апрель), так как правые притоки крупнее и многоводнее, чем левые. В это время уровень в реке поднимается на 10-15 м и она затопляет огромные пространства. Средний годовой расход Амазонки — 5000 км3, что составляет большую часть стока всей Южной Америки и 15% стока всех рек земного шара. Парана и Ориноко также крупные и многоводные реки материка. В отличие от Амазонки они имеют ярко выраженную сезонность стока. Подъем уровня воды на этих реках приходится на летний сезон, а зимой они сильно мелеют. Реки и их притоки в верхнем течении протекают по склонам Бразильского и Гвианского нагорий. Здесь они имеют много порогов и водопадов. На одном из притоков Ориноко (р.Чурун) находится самый высокий в мире водопад Анхель — 1054 м. Грандиозен и пользуется большой известностью водопад Игуасу на одном из притоков реки Параны. Южная Америка бедна озерами. Самое известное озеро материка — Титикака. Это самое большое из высокогорных озер мира. Оно расположено на высоте 3812 м над уровнем моря. Площадь озера — 8300 км2, максимальная глубина — 304 м. Вдоль берегов Атлантического океана расположены большие озера — лагуны. Самое значительное из них — оз. Маракайбо, соединенное с Венесуэльским заливом Карибского моря. Многие лагуны утратили связь с океаном (например, оз. Патус).
Відповідь:
Так само як і Євразія, Північна Америка має чотири з шести світових ґрунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальннй охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до 50°пн. ш.)
Далі на південь широтна зональність гається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту ґрунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових ґрунтів і субтропічних червоноземів, чорноземновидних ґрунтів прерій, чорноземів, каштанових ґрунтів і сіро-бурих пустинних ґрунтів і сіроземів. В областях внутрішніх плато Кордильєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і солончаків.
Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпелагу і тундрову зону на півночі континенту.
У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дерново-тундровими ґрунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам'янистими осипами.
Тундрові ґрунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.
На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представлена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими ґрунтами і підзоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у районі басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68–69°; у напрямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54–55°, а на сході – в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52–53°.
На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих ґрунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбережжях у південному напрямі, її західна частина має гірський характер.
Південна межа зони підзолистих ґрунтів по тихоокеанському узбережжі спускається до 48–49°, а по атлантичному – до 45-46°. У внутрішніх частинах континенту – в штатах Альберта, Саскачеван – межа зони підзолистих ґрунтів проходить на широті 54-55°.
Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих ґрунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих ґрунтів.
Підзолисто-глеєві ґрунти охоплюють майже всю північно-західну частину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онтаріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроникність ґрунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергування масивів глеєво-підзолистих ґрунтів з великими болотними просторами, де переважають торфово-болотні ґрунти.
Підзона типових підзолистих ґрунтів займає більшу частину Канадського щита – басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Підзолисті ґрунти кислі, бідні на гумус.
Підзона дерново-підзолистих ґрунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.
Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 35–37°, південна – 25–26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини рельєфу, де нема застою води. Низинні морські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флорида.
Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів – на заході.
Каштанові ґрунти найбільш поширені у штатах Монтана, Дакота і Канзас. У штаті Техас і в південній частині штату Оклахома каштанові ґрунти набувають червонуватого відтінку і переходять в особливі червоно-коричневі ґрунти.
Ґрунти західної частини Північної Америки, особливо схилів Кордільєр, гірські, з помітною вертикальною зональністю. На півночі Кордільєр поширені гірські підзолисті ґрунти з плямами гірських тундрових. У південній частині велике поширення мають коричневі і бурі гірські лісові ґрунти з плямами гірських лучних ґрунтів на високих вершинах.