20 ПРАКТИЧЕСКАЯ РАБОТА No 6 Установление связи между тектоническим строением, рельефом и полезными ископаемыми по тектонической и физической картам (на примере Северной Америки)
Количество осадков еще не дает полного представления об обеспеченности территории влагой, так как часть атмосферных осадков испаряется с поверхности, а другая часть просачивается в почву.
При различных температурах с поверхности испаряется различное количество влаги. Количество влаги, которое может испаряться с водной поверхности при данной температуре, называется испаряемостью. Она измеряется в миллиметрах слоя испарившейся воды. Испаряемость характеризует возможное испарение. Фактическое же испарение не может быть больше годовой суммы осадков. Поэтому в пустынях Средней Азии оно составляет не более 150-200 мм в год, хотя испаряемость здесь в 6-12 раз выше. К северу испарение возрастает, достигая 450 мм в южной части тайги Западной Сибири и 500-550 мм в смешанных и широколиственных лесах Русской равнины. Далее к северу от этой полосы испарение вновь уменьшается до 100-150 мм в прибрежных тундрах. В северной части страны испарение ограничивается не количеством осадков, как в пустынях, а величиной испаряемости.
Для характеристики обеспеченности территории влагой используется коэффициент увлажнения — отношение годовой суммы осадков к испаряемости за этот же период:
k=o/u
Чем меньше коэффициент увлажнения, тем суше климат. Близ северной границы лесостепной зоны количество осадков примерно равно годовой испаряемости. Коэффициент увлажнения здесь близок к единице. Такое увлажнение считается достаточным. Увлажнение лесостепной зоны и южной части зоны смешанных лесов колеблется от года к году в сторону то увеличения, то понижения, поэтому оно неустойчивое. При коэффициенте увлажнения меньше единицы увлажнение считается недостаточным (степная зона) . В северной части страны (тайга, тундра) количество осадков превышает испаряемость. Коэффициент увлажнения здесь больше единицы. Такое увлажнение называют избыточным.
Коэффициент увлажнения выражает соотношение тепла и влаги на той или иной территории и является одним из важных климатических показателей, так как определяет направление и интенсивность большинства природных процессов.
Пожиже́вська — одна з вершин Українських Карпат. Розташована на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей, у північно-західній частині хребта Чорногора, між вершинами Брескул (на північному заході) і Данцер (Данціж) (на південному сході).
Висота 1822 м. Рельєф і рослинність вершини — типові для гір Чорногори. Західні схили Пожижевської спадають крутими скелястими урвищами. В улоговині, що на південь від вершини, розташовані два невеликі високогірні озера, серед яких Верхнє озеро. Між вершинами Пожижевської і Данцера розташована найнижча (близько 1725 м) сідловина Чорногірського хребта. Південно-західні схили спускаються в долину струмка Озерного.
На пологішому схилі у північно-східному напрямку за назвою Пожижевська полонина на висоті 1550 м розташовані сніголавинна метеостанція, а також Біологічний стаціонар Інституту екології Карпат НАН України (раніше — Львівського відділення інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного). Дослідження почалися тут у 1899 році, будівля була закладена в 1901 році як дослідницьке господарство Крайової станції ботанічно-рільнічої у Львові. Ініціатором будівництва та його реалізатором був доктор Ігнацій Шишилович, ботанік-агроном. У роки Першої світової війни будівля та дослідні ділянки були знищені, але відновлені 1921 року. Наявні тепер будинки були побудовані в 70-х і 80-х роках XX століття. На початку функціонування станції проводилися дослідження на предмет адаптації альпійських рослин в комерційних цілях, вдосконалення методів випасу овець і експериментів з використання штучних добрив. У 70—80-их роках проводилися дослідження біологічної продуктивності гірських екосистем, їхньої структури і динаміки, в тому числі в рамках міжнародної програми «Людина і біосфера».
Неподалік вершини Пожижевської до Другої світової війни проходив кордон Польщі і Чехословаччин
Объяснение:
КОЭФФИЦИЕНТ УВЛАЖНЕНИЯ
Количество осадков еще не дает полного представления об обеспеченности территории влагой, так как часть атмосферных осадков испаряется с поверхности, а другая часть просачивается в почву.
При различных температурах с поверхности испаряется различное количество влаги. Количество влаги, которое может испаряться с водной поверхности при данной температуре, называется испаряемостью. Она измеряется в миллиметрах слоя испарившейся воды. Испаряемость характеризует возможное испарение. Фактическое же испарение не может быть больше годовой суммы осадков. Поэтому в пустынях Средней Азии оно составляет не более 150-200 мм в год, хотя испаряемость здесь в 6-12 раз выше. К северу испарение возрастает, достигая 450 мм в южной части тайги Западной Сибири и 500-550 мм в смешанных и широколиственных лесах Русской равнины. Далее к северу от этой полосы испарение вновь уменьшается до 100-150 мм в прибрежных тундрах. В северной части страны испарение ограничивается не количеством осадков, как в пустынях, а величиной испаряемости.
Для характеристики обеспеченности территории влагой используется коэффициент увлажнения — отношение годовой суммы осадков к испаряемости за этот же период:
k=o/u
Чем меньше коэффициент увлажнения, тем суше климат. Близ северной границы лесостепной зоны количество осадков примерно равно годовой испаряемости. Коэффициент увлажнения здесь близок к единице. Такое увлажнение считается достаточным. Увлажнение лесостепной зоны и южной части зоны смешанных лесов колеблется от года к году в сторону то увеличения, то понижения, поэтому оно неустойчивое. При коэффициенте увлажнения меньше единицы увлажнение считается недостаточным (степная зона) . В северной части страны (тайга, тундра) количество осадков превышает испаряемость. Коэффициент увлажнения здесь больше единицы. Такое увлажнение называют избыточным.
Коэффициент увлажнения выражает соотношение тепла и влаги на той или иной территории и является одним из важных климатических показателей, так как определяет направление и интенсивность большинства природных процессов.
Объяснение:
Пожиже́вська — одна з вершин Українських Карпат. Розташована на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей, у північно-західній частині хребта Чорногора, між вершинами Брескул (на північному заході) і Данцер (Данціж) (на південному сході).
Висота 1822 м. Рельєф і рослинність вершини — типові для гір Чорногори. Західні схили Пожижевської спадають крутими скелястими урвищами. В улоговині, що на південь від вершини, розташовані два невеликі високогірні озера, серед яких Верхнє озеро. Між вершинами Пожижевської і Данцера розташована найнижча (близько 1725 м) сідловина Чорногірського хребта. Південно-західні схили спускаються в долину струмка Озерного.
На пологішому схилі у північно-східному напрямку за назвою Пожижевська полонина на висоті 1550 м розташовані сніголавинна метеостанція, а також Біологічний стаціонар Інституту екології Карпат НАН України (раніше — Львівського відділення інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного). Дослідження почалися тут у 1899 році, будівля була закладена в 1901 році як дослідницьке господарство Крайової станції ботанічно-рільнічої у Львові. Ініціатором будівництва та його реалізатором був доктор Ігнацій Шишилович, ботанік-агроном. У роки Першої світової війни будівля та дослідні ділянки були знищені, але відновлені 1921 року. Наявні тепер будинки були побудовані в 70-х і 80-х роках XX століття. На початку функціонування станції проводилися дослідження на предмет адаптації альпійських рослин в комерційних цілях, вдосконалення методів випасу овець і експериментів з використання штучних добрив. У 70—80-их роках проводилися дослідження біологічної продуктивності гірських екосистем, їхньої структури і динаміки, в тому числі в рамках міжнародної програми «Людина і біосфера».
Неподалік вершини Пожижевської до Другої світової війни проходив кордон Польщі і Чехословаччин