Географія ґрунтів одночасно вивчає закономірності просторових змін ґрунтів і причини цих змін. Причинами просторових змін ґрунтів є просторові зміни факторів ґрунтоутворення (клімату, ґрунтоутворюючих порід, рельєфу, рослинності і тваринного світу, діяльності людини, тривалості ґрунтоутворення тощо). Отже, закономірності географічного поширення ґрунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів ґрунтоутворення.Основними законами географії ґрунтів є: 1) закон горизонтальної зональності; 2) закон вертикальної зональності; 3) закон фаціальності ґрунтів; 4) закон аналогічних топографічних рядів (зональних типів ґрунтових комбінацій).Закон горизонтальної зональності сформулював В. В. Докучаєв у праці «К ученню о зонах природи» (1899). Згідно з цим законом основні типи ґрунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні ґрунтово-біокліматичних поясів, які перетинають континенти. В Північній півкулі виділяють п'ять широтних ґрунтово-біокліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальняй, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів ґрунтів, які не зустрічаються в інших поясах.Закон вертикальної зональності також відкрив В. В. Докучаєв, вивчаючи ґрунтовий покрив Кавказу. В гірських системах простежується послідовна зміна типів ґрунтів у міру наростання абсолютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Склад ґрунтових зон в гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.Закон фаціальності ґрунтів обґрунтували Л. І. Просолов ї І. П. Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінціальні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак ґрунтів і навіть формування інших типів. Така різноманітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо.Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні ґрунтові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні великомасштабних ґрунтово-картографічних досліджень для потреб землевпорядкування. Основи його було закладено в працях В. В. Докучаєва, М. М. Сибірцева, Г. М. Висоцького, М. О. Дімо, С. О. Захарова, С. С. Неуструєва та інших вчених. Суть його в тому, що поширення ґрунтів на великих територіях (в межах зон) зумовлене переважно впливом рельєфу, ґрунтоутворюючими породами та іншими місцевими умовами ґрунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний характер: на підвищених елементах залягають автоморфні, генетично самостійні ґрунти, яким властива акумуляція малорухомих речовин; на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані ґрунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі продукти ґрунтоутворення; на схилах залягають перехідні ґрунти. В наш час вивчення топографічних закономірностей поширення ґрунтів виділилось в окремий напрям географії ґрунтів під назвою вчення про структуру ґрунтового покриву (В. М. Фрідлянд, 1923)
Наибольший уровень урбанизации характерен для промышленно развитых регионов Центрального, Северо-Западного, Волго-Вятского и Уральского экономических районов, а также в регионах с крайне неблагоприятными природными условиями — Европейского Севера, Сибири и Дальнего Востока, где в городах проживает более % населения. Наименьший уровень урбанизации характерен для Северного Кавказа (56%) и Центрально-Чернозёмного района (65%). Среди субъектов Федерации наивысший уровень урбанизации зафиксирован в городах федерального значения — в Москве и Санкт-Петербурге (по 100%), а также в Мурманской и Магаданской областях (по 92%), а наименьший — в Усть-Ордынском Бурятском автономном округе, где городское население отсутствует. Крупнейшими городами России являются Москва (12,5 млн. человек) , Санкт-Петербург (4,5 млн. ) и Новосибирск (1,5 млн.) . В число городов-миллионеров входят также Нижний Новгород, Самара, Казань, Волгоград, Екатеринбург, Челябинск, Уфа, Пермь, Ростов-на-Дону и Омск. Скопление городов называется городской агломерацией. Городские агломерации бывают двух видов: моноцентрические (Московская, Петербургская, Самарская, Новосибирская, Нижегородская и т. д. ) и полицентрические (Кузбасс).
Наименьший уровень урбанизации характерен для Северного Кавказа (56%) и Центрально-Чернозёмного района (65%).
Среди субъектов Федерации наивысший уровень урбанизации зафиксирован в городах федерального значения — в Москве и Санкт-Петербурге (по 100%), а также в Мурманской и Магаданской областях (по 92%), а наименьший — в Усть-Ордынском Бурятском автономном округе, где городское население отсутствует.
Крупнейшими городами России являются Москва (12,5 млн. человек) , Санкт-Петербург (4,5 млн. ) и Новосибирск (1,5 млн.) . В число городов-миллионеров входят также Нижний Новгород, Самара, Казань, Волгоград, Екатеринбург, Челябинск, Уфа, Пермь, Ростов-на-Дону и Омск.
Скопление городов называется городской агломерацией. Городские агломерации бывают двух видов: моноцентрические (Московская, Петербургская, Самарская, Новосибирская, Нижегородская и т. д. ) и полицентрические (Кузбасс).