8. Нетры Антарктыды багатыя карыснымі выкапнямі, у тым ліку асад- кавымі. Як вы думаеце, адкуль у пакрытым лёдам кантыненце бага- тыя залежы каменнага вугалю і чаму не вядзецца яго здабыча?
Відновлення степового біорізноманіття є особливо важливим для України, оскільки порівняно з біорізноманіттям лісів, лук, боліт тощо воно зазнало особливо нищівного впливу. В доагрікультурний період степи займали більше 30% території сучасної України, зараз їх залишки займають менше 1%, а саме вони відзначалися найбільшим багатством генетичного, видового та, особливо, екосистемного різноманіття. Внаслідок інтенсивного використання природних ресурсів степу зруйновано екокаркас території, порушена безперервність її екосистем.
Як вже підкреслювалося, відновлення екосистемної безперервності вимагає вжиття спеціальних заходів, спрямованих на ренатуралізацію деградованих ланок. Стаття 8 КБР містить п. f, в якому сказано, що "Кожна з Договірних Сторін, наскільки це можливо ї доцільно ... вживає заходи щодо реабілітації і відновлення деградованих екосистем та сприяє відновленню видів, які знаходяться під загрозою, зокрема, шляхом розробки і здійснення планів та інших стратегій невиснажливого використання".
Ще донедавна люди намагалися попередити знищення природи двома шляхами: розробляючи і удосконалюючи технології збалансованого використання природних ресурсів та зберігаючи природні ділянки в "недоторканому" стані. Зараз треба визнати, що перший з цих підходів лише затримує деградацію природи на певний час, тоді як для другого на Україні практично вичерпаний резерв територій, особливо в Степовій зоні. Навіть більшість створених за останні роки природно-заповідних об'єктів мають у своєму складі ділянки в тій чи іншій мірі порушених земель. Наприклад, близько 1/3 площі заповідника "Єланецький степ" займають молоді перелоги, збої та насадження білої акації. Такі ділянки потребують проведення спеціальних заходів, спрямованих на виправлення наслідків господарської діяльності. Крім цього, екологічна реставрація довкілля не може обмежуватися лише заповідними територіями. Це випливає з проекту Національної програми охорони земель на 1996-2005 pp., в якій передбачалося зменшення площі орних земель і виключення з сільськогосподарського використання понад 2 млн га деградованих територій з метою відновлення на них трав'янистого або лісового покриву, попередження подальшої ерозії та відновлення природних територій в агроландшафтах.
Таким чином, відновлення деградованих природних екосистем і, в першу чергу, їх рослинної складової повинно стати завданням державної ваги. Нині ця проблема, якоюсь мірою, вирішується лише для лісів і частково луків. Що ж стосується степів, то відновлювальні роботи до цього часу не проводилися. Невідомими залишаються навіть площа та стан степових екосистем, розташованих поза межами заповідних територій. За Земельним фондом України вони, разом з луками та трав'яними болотами, відносяться до сільськогосподарських угідь - сіножатей та пасовищ, площа яких за станом на 1998 р. становила 12,9% від загальної площі держави.
Загальна тенденція щодо степових екосистем в історичний період полягає в наростанні темпів їх прямого знищення, що свідчить про реальну можливість повного зникнення степу як біому і заміщення його агроугрупованнями (Ткаченко, 2002). Порівняно з іншими природними екосистемами - лісовими, водно-болотними, навіть лучними - степові є найвразливішими та найбільш дестабілізованими. У той же час природні степові рослинні угруповання мають надзвичайно важливу здатність позитивно впливати на довкілля, виконують ґрунтозахисну та водозахисну функції. Відомо, що степ на 90-95% зменшує вплив факторів, що викликають водну або вітрову ерозію грунтів. Від інших біомів України вони відрізняються найбільшим багатством біорізноманіття, найвищим процентом ендемізму, а також існуванням в екстремальних для рослинності екологічних умовах, що обумовлює їх знищення вже при незначному антропогенному навантаженні. Степові рослинні угруповання є необхідними компонентами агроландшафтів, які підвищують їх екологічну та економічну цінність.
На островах арктичних морів зустрічаються практично всі типи існуючих льодовиків - від сніжників з крижаним ядром до обширних льодовикових покровів. Тому морфологію льодовиків краще всього вивчати саме тут.
Вперше було зрозуміло це на Новій Землі. На півдні острова льодовики тягнулися звивистими смужками по долинах річок або ліпилися до берегових обривів. Далі на північ від витоків річки Безіменної до губи Південної Сульменова були відомі в горах звичайні карові долинні.
Загалом, у визначеній послідовності, визначуваною широтною зональністю, з'явилися переважна більшість типів льодовиків, що існували на Землі. Для дослідника переваги Нової Землі з цієї точки зору ставали очевидним.
Так, переростання гірських льодовиків в покривні було важко уявити з тієї причини, що на Новій Землі просто не опинилося предгірних, як, втім, на всьому просторі Арктики - від Ян-майена до Новосибірських островів. Поступово з туману припущень стала вимальовуватися якась схема природних зв'язків.
Льодовик характеризується певною системою руху льоду: однонаправленою (у гірських льодовиків) або різноспрямованою (у покривних). Залежно від цього існують відмінності у взаємозв'язках областей живлення і витрати льодовиків.
У льодовикових покривів при єдиній області живлення в центрі на периферії знаходяться відособлені один від одного ділянки області витрати, приурочені до вивідних язиків. У гірських же льодовиків, навіть найбільш розвинених гається зворотна картина: область витрати доводиться на основний стовбур, а область живлення роз'єднана по окремій карі, звідки лід поступає в область витрати. Таким чином, вибір первинної одиниці майбутньої класифікації на основі системи руху льоду цілком виправданий.
Крім взаємозв'язків областей живлення і витрати найважливіше значення для оцінки типу льодовиків має його зв'язок з підстилаючим рельєфом. Типові гірські льодовики приурочені до негативних форм корінного рельєфу (долини і цирки), розташованих в межах позитивних форм вищого порядку гірські хребти). Це звичайна картина на Центральному Кавказі або Памірі. Не становлять винятком і льодовики вулканічних конусів, наприклад, Ельбрусу, де вони займають радіальну систему долин, що сходяться з верхів'ям. Вважається, що покривні льодовики не залежать від підстилаючого рельєфу.
ответ
Відновлення степового біорізноманіття є особливо важливим для України, оскільки порівняно з біорізноманіттям лісів, лук, боліт тощо воно зазнало особливо нищівного впливу. В доагрікультурний період степи займали більше 30% території сучасної України, зараз їх залишки займають менше 1%, а саме вони відзначалися найбільшим багатством генетичного, видового та, особливо, екосистемного різноманіття. Внаслідок інтенсивного використання природних ресурсів степу зруйновано екокаркас території, порушена безперервність її екосистем.
Як вже підкреслювалося, відновлення екосистемної безперервності вимагає вжиття спеціальних заходів, спрямованих на ренатуралізацію деградованих ланок. Стаття 8 КБР містить п. f, в якому сказано, що "Кожна з Договірних Сторін, наскільки це можливо ї доцільно ... вживає заходи щодо реабілітації і відновлення деградованих екосистем та сприяє відновленню видів, які знаходяться під загрозою, зокрема, шляхом розробки і здійснення планів та інших стратегій невиснажливого використання".
Ще донедавна люди намагалися попередити знищення природи двома шляхами: розробляючи і удосконалюючи технології збалансованого використання природних ресурсів та зберігаючи природні ділянки в "недоторканому" стані. Зараз треба визнати, що перший з цих підходів лише затримує деградацію природи на певний час, тоді як для другого на Україні практично вичерпаний резерв територій, особливо в Степовій зоні. Навіть більшість створених за останні роки природно-заповідних об'єктів мають у своєму складі ділянки в тій чи іншій мірі порушених земель. Наприклад, близько 1/3 площі заповідника "Єланецький степ" займають молоді перелоги, збої та насадження білої акації. Такі ділянки потребують проведення спеціальних заходів, спрямованих на виправлення наслідків господарської діяльності. Крім цього, екологічна реставрація довкілля не може обмежуватися лише заповідними територіями. Це випливає з проекту Національної програми охорони земель на 1996-2005 pp., в якій передбачалося зменшення площі орних земель і виключення з сільськогосподарського використання понад 2 млн га деградованих територій з метою відновлення на них трав'янистого або лісового покриву, попередження подальшої ерозії та відновлення природних територій в агроландшафтах.
Таким чином, відновлення деградованих природних екосистем і, в першу чергу, їх рослинної складової повинно стати завданням державної ваги. Нині ця проблема, якоюсь мірою, вирішується лише для лісів і частково луків. Що ж стосується степів, то відновлювальні роботи до цього часу не проводилися. Невідомими залишаються навіть площа та стан степових екосистем, розташованих поза межами заповідних територій. За Земельним фондом України вони, разом з луками та трав'яними болотами, відносяться до сільськогосподарських угідь - сіножатей та пасовищ, площа яких за станом на 1998 р. становила 12,9% від загальної площі держави.
Загальна тенденція щодо степових екосистем в історичний період полягає в наростанні темпів їх прямого знищення, що свідчить про реальну можливість повного зникнення степу як біому і заміщення його агроугрупованнями (Ткаченко, 2002). Порівняно з іншими природними екосистемами - лісовими, водно-болотними, навіть лучними - степові є найвразливішими та найбільш дестабілізованими. У той же час природні степові рослинні угруповання мають надзвичайно важливу здатність позитивно впливати на довкілля, виконують ґрунтозахисну та водозахисну функції. Відомо, що степ на 90-95% зменшує вплив факторів, що викликають водну або вітрову ерозію грунтів. Від інших біомів України вони відрізняються найбільшим багатством біорізноманіття, найвищим процентом ендемізму, а також існуванням в екстремальних для рослинності екологічних умовах, що обумовлює їх знищення вже при незначному антропогенному навантаженні. Степові рослинні угруповання є необхідними компонентами агроландшафтів, які підвищують їх екологічну та економічну цінність.
Льодовики від і до...
На островах арктичних морів зустрічаються практично всі типи існуючих льодовиків - від сніжників з крижаним ядром до обширних льодовикових покровів. Тому морфологію льодовиків краще всього вивчати саме тут.
Вперше було зрозуміло це на Новій Землі. На півдні острова льодовики тягнулися звивистими смужками по долинах річок або ліпилися до берегових обривів. Далі на північ від витоків річки Безіменної до губи Південної Сульменова були відомі в горах звичайні карові долинні.
Загалом, у визначеній послідовності, визначуваною широтною зональністю, з'явилися переважна більшість типів льодовиків, що існували на Землі. Для дослідника переваги Нової Землі з цієї точки зору ставали очевидним.
Так, переростання гірських льодовиків в покривні було важко уявити з тієї причини, що на Новій Землі просто не опинилося предгірних, як, втім, на всьому просторі Арктики - від Ян-майена до Новосибірських островів. Поступово з туману припущень стала вимальовуватися якась схема природних зв'язків.
Льодовик характеризується певною системою руху льоду: однонаправленою (у гірських льодовиків) або різноспрямованою (у покривних). Залежно від цього існують відмінності у взаємозв'язках областей живлення і витрати льодовиків.
У льодовикових покривів при єдиній області живлення в центрі на периферії знаходяться відособлені один від одного ділянки області витрати, приурочені до вивідних язиків. У гірських же льодовиків, навіть найбільш розвинених гається зворотна картина: область витрати доводиться на основний стовбур, а область живлення роз'єднана по окремій карі, звідки лід поступає в область витрати. Таким чином, вибір первинної одиниці майбутньої класифікації на основі системи руху льоду цілком виправданий.
Крім взаємозв'язків областей живлення і витрати найважливіше значення для оцінки типу льодовиків має його зв'язок з підстилаючим рельєфом. Типові гірські льодовики приурочені до негативних форм корінного рельєфу (долини і цирки), розташованих в межах позитивних форм вищого порядку гірські хребти). Це звичайна картина на Центральному Кавказі або Памірі. Не становлять винятком і льодовики вулканічних конусів, наприклад, Ельбрусу, де вони займають радіальну систему долин, що сходяться з верхів'ям. Вважається, що покривні льодовики не залежать від підстилаючого рельєфу.
Але це не завжди так.