Інформаційна індустрія – нова галузь господарства окремих держав і світу. Незважаючи на значний обсяг виконуваної роботи, ця галузь залишається формується галуззю. До теперішнього часу не склалося загальноприйнятого назви цієї галузі, найбільш часто її називають “інформаційна індустрія”, “індустрія інформатики”, “індустрія інформаційних послуг” і т.д. Немає і єдиного підходу до класифікації виробництв. Цим пояснюється відсутність в офіційних довідниках більшості держав даних по галузі.
Інформація – відомості, знання, володіння якими збагачує уявлення про навколишній світ, а в практичній діяльності людей впливає на процеси прийняття рішень і управління. Корисність інформації полягає в наданні споживачу інформації вільної дії. Вона допомагає з декількох і навіть багатьох варіантів вирішення задачі або проблеми вибрати раціональний, оцінити наслідки інших відкинутих варіантів. Важлива властивість інформації полягає в тому, що вона не є фізичним об’єктом. У зв’язку з цим її отримання, зберігання, передача, обробка здійснюються при дуже малому споживанні енергії і речовини.
Географія світової інформаційної індустрії, як і сама галузь, тільки формується, проте певні закономірності поширення її у світовій економіці вже склалися. Основна з них полягає в розміщенні джерел отримання інформації у високорозвинених в економічному відношенні державах і регіонах.
Ця галузь розповсюджена майже у всьому світі, завдяки тому що це дуже зручно та необхідно.
Характерною особливістю етнічної історії України є формування багатоетнічного складу її населення. Воно на всіх етапах історичного розвитку вбирало іншоетнічні субстрати, однак механізм цього процесу у різні часові періоди був різним. Можна виділити три основних етапи формування національного складу. Перший із них, що стосується періоду існування археологічних культур, відтворює процес етнокультурної взаємодії, нерідко об'єднуючи полярні культури, скажімо, землеробську, скотарську, культуру осілих і культуру кочових племен.
Другий етап пов'язаний з Великим переселенням народів IV—IX ст. — гунів, готів, аварів, «аспарухових болгар» на Балкани і Закарпаття, угрів-мадярів у Дунайську низовину, норвезьких вікінгів-русів у Середню Наддніпрянщину. Велике переміщення народів, що проходило через територію України, залишило відмітини на її етнічному ґрунті. Вони виявилися або в мовних компонентах, у запозиченні деяких елементів матеріальної та духовної культури, або у поповненні слов'янсько-українського населення іншоетнічними субстратами. Ці субстрати стали складовими саме слов'янської етнічності, розчинившись у її системі, відносно рельєфніше відтінивши слов'янську спільність. Отже, з другим етапом пов'язані консолідаційні процеси слов'янства та етногенез українців.
Третій етап обіймає великий часовий діапазон — XII—XIX ст. і пов'язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами — Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною й Австро-Угорщиною, Османською імперією, Кримським ханством, Румунією, Росією; а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на XVIII—XIX ст., коли, власне, і сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному ґрунті, котрий тепер не стільки вбирав іншоетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування національних груп. Отже, склад населення України ставав не тільки багатоетнічним, а й багатонаціональним.
Нині він включає 51 національну групу, третина з яких проживає компактними районами. Певне уявлення про національний склад України та процес його формування дають об'єктивні дані ревізій, проведених у Російській державі, а також переписи населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII—XX ст.
Дані переписів свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага була завжди переважаючою порівняно з іншими національними групами; водночас вона майже до кінця 20-х років XX ст. неухильно зменшувалася відносно їхньої загальної кількості у світі; з 20-х років частка українців України дещо зростала. Вказані тенденції — результат тих історичних змін, що відбувалися в Україні та в сусідніх державах, де мешкала значна частина українського населення. Так, зменшення питомої ваги українців на території основного етнічного масиву протягом XVIII ст. з 85,6 % до 83,3 % було викликано насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон. Щодо міграцій українців за межі власної етнічної території, то вони ілюструються такими показниками. Тільки в Російській імперії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8 % всіх українців світу, на початку XIX ст. — 14,4 %, на початку XX ст. — 22,4 %.
Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один йшов у внутрішні регіони Російської імперії (на Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно звільнені землі (у Новоросію, Бессарабію), другий — переважно за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн українців, то в 1897 р.— понад 6 млн. Деяке зменшення чисельності українців обумовлювалось і демографічними процесами (невеликим природним приростом в Правобережній Україні, де цьому заважала кріпацька система) та значним притоком в Україну інонаціональних груп.
Інформаційна індустрія – нова галузь господарства окремих держав і світу. Незважаючи на значний обсяг виконуваної роботи, ця галузь залишається формується галуззю. До теперішнього часу не склалося загальноприйнятого назви цієї галузі, найбільш часто її називають “інформаційна індустрія”, “індустрія інформатики”, “індустрія інформаційних послуг” і т.д. Немає і єдиного підходу до класифікації виробництв. Цим пояснюється відсутність в офіційних довідниках більшості держав даних по галузі.
Інформація – відомості, знання, володіння якими збагачує уявлення про навколишній світ, а в практичній діяльності людей впливає на процеси прийняття рішень і управління. Корисність інформації полягає в наданні споживачу інформації вільної дії. Вона допомагає з декількох і навіть багатьох варіантів вирішення задачі або проблеми вибрати раціональний, оцінити наслідки інших відкинутих варіантів. Важлива властивість інформації полягає в тому, що вона не є фізичним об’єктом. У зв’язку з цим її отримання, зберігання, передача, обробка здійснюються при дуже малому споживанні енергії і речовини.
Географія світової інформаційної індустрії, як і сама галузь, тільки формується, проте певні закономірності поширення її у світовій економіці вже склалися. Основна з них полягає в розміщенні джерел отримання інформації у високорозвинених в економічному відношенні державах і регіонах.
Ця галузь розповсюджена майже у всьому світі, завдяки тому що це дуже зручно та необхідно.
Характерною особливістю етнічної історії України є формування багатоетнічного складу її населення. Воно на всіх етапах історичного розвитку вбирало іншоетнічні субстрати, однак механізм цього процесу у різні часові періоди був різним. Можна виділити три основних етапи формування національного складу. Перший із них, що стосується періоду існування археологічних культур, відтворює процес етнокультурної взаємодії, нерідко об'єднуючи полярні культури, скажімо, землеробську, скотарську, культуру осілих і культуру кочових племен.
Другий етап пов'язаний з Великим переселенням народів IV—IX ст. — гунів, готів, аварів, «аспарухових болгар» на Балкани і Закарпаття, угрів-мадярів у Дунайську низовину, норвезьких вікінгів-русів у Середню Наддніпрянщину. Велике переміщення народів, що проходило через територію України, залишило відмітини на її етнічному ґрунті. Вони виявилися або в мовних компонентах, у запозиченні деяких елементів матеріальної та духовної культури, або у поповненні слов'янсько-українського населення іншоетнічними субстратами. Ці субстрати стали складовими саме слов'янської етнічності, розчинившись у її системі, відносно рельєфніше відтінивши слов'янську спільність. Отже, з другим етапом пов'язані консолідаційні процеси слов'янства та етногенез українців.
Третій етап обіймає великий часовий діапазон — XII—XIX ст. і пов'язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами — Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною й Австро-Угорщиною, Османською імперією, Кримським ханством, Румунією, Росією; а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на XVIII—XIX ст., коли, власне, і сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному ґрунті, котрий тепер не стільки вбирав іншоетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування національних груп. Отже, склад населення України ставав не тільки багатоетнічним, а й багатонаціональним.
Нині він включає 51 національну групу, третина з яких проживає компактними районами. Певне уявлення про національний склад України та процес його формування дають об'єктивні дані ревізій, проведених у Російській державі, а також переписи населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII—XX ст.
Дані переписів свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага була завжди переважаючою порівняно з іншими національними групами; водночас вона майже до кінця 20-х років XX ст. неухильно зменшувалася відносно їхньої загальної кількості у світі; з 20-х років частка українців України дещо зростала. Вказані тенденції — результат тих історичних змін, що відбувалися в Україні та в сусідніх державах, де мешкала значна частина українського населення. Так, зменшення питомої ваги українців на території основного етнічного масиву протягом XVIII ст. з 85,6 % до 83,3 % було викликано насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон. Щодо міграцій українців за межі власної етнічної території, то вони ілюструються такими показниками. Тільки в Російській імперії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8 % всіх українців світу, на початку XIX ст. — 14,4 %, на початку XX ст. — 22,4 %.
Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один йшов у внутрішні регіони Російської імперії (на Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно звільнені землі (у Новоросію, Бессарабію), другий — переважно за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн українців, то в 1897 р.— понад 6 млн. Деяке зменшення чисельності українців обумовлювалось і демографічними процесами (невеликим природним приростом в Правобережній Україні, де цьому заважала кріпацька система) та значним притоком в Україну інонаціональних груп.
Объяснение: