1) географічне положення країн. Наприклад, галузями спеціалізації ряду приморських «вузлових» країн стало обслуговування світової морської торгівлі (Норвегія, Греція, Панама, Кіпр, Сінгапур), тоді як внутрішньоконтинентальні європейські країни спеціалізуються на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом. Тривала гегемонія Великобританії як найбільшої «майстерні світу» у XVIII–XIX ст. поряд з іншими чинниками пояснювалася і вигідним положенням — острівним на «околиці» Європи і на перетині міжнародних торгових шляхів зі Старого Світу в Новий;
2) природно-ресурсна база країн, яка визначає їхню спеціалізацію на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, морського рибальства, рекреації і туризму. Так, країни Перської затоки є великими експортерами нафти, Бразилія, Австралія і Канада — залізної руди, США, Канада, Австралія, Аргентина — зерна, Індія і Шрі-Ланка — чаю, Канада, Швеція, Росія — продукції лісової і деревообробної промисловості, Ісландія, Норвегія, Перу — рибних продуктів, країни Середземномор’я і Вест-Індії спеціалізуються на міжнародному туризмі;
3) соціально-економічні умови (історичні особливості розвитку, національні й релігійні традиції, наявність кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, успіхи науково-технічного прогресу, запровадження нових технологій тощо). Саме завдяки цій групі чинників західноєвропейські країни, США і Японія стали лідерами в міжнародному поділі праці, спеціалізуючись здебільшого на високотехнологічних, нематеріаломістких «облагорожених» видах продукції (при цьому природні ресурси в багатьох з них обмежені, а то й зовсім незначні). Останніми роками ці ж чинники сприяли активному залученню в міжнародний поділ праці малих «далекосхідних тигрів»— Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру і Гонконгу.
В умовах НТР поряд із поглибленням господарських відмінностей окремих груп виробників зростає їх взаємозалежність не тільки в обміні результатами праці, але й в організації спільного виробництва і збуту. Таким чином, міжнародний поділ праці і роз’єднує виробників, і створює господарські стимули для їх «об’єднання», консолідації зусиль на різних стадіях виробництва і реалізації товарів і послуг. Міжнародний поділ праці вступає у вищу стадію — міжнародну економічну інтеграцію, що являє собою об’єктивний процес розвитку особливо глибоких і стійких взаємозв’язків окремих груп країн при до і узгодженої міждержавної політики.
Основними чинниками міжнародного поділу праці є:
1) географічне положення країн. Наприклад, галузями спеціалізації ряду приморських «вузлових» країн стало обслуговування світової морської торгівлі (Норвегія, Греція, Панама, Кіпр, Сінгапур), тоді як внутрішньоконтинентальні європейські країни спеціалізуються на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом. Тривала гегемонія Великобританії як найбільшої «майстерні світу» у XVIII–XIX ст. поряд з іншими чинниками пояснювалася і вигідним положенням — острівним на «околиці» Європи і на перетині міжнародних торгових шляхів зі Старого Світу в Новий;
2) природно-ресурсна база країн, яка визначає їхню спеціалізацію на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, морського рибальства, рекреації і туризму. Так, країни Перської затоки є великими експортерами нафти, Бразилія, Австралія і Канада — залізної руди, США, Канада, Австралія, Аргентина — зерна, Індія і Шрі-Ланка — чаю, Канада, Швеція, Росія — продукції лісової і деревообробної промисловості, Ісландія, Норвегія, Перу — рибних продуктів, країни Середземномор’я і Вест-Індії спеціалізуються на міжнародному туризмі;
3) соціально-економічні умови (історичні особливості розвитку, національні й релігійні традиції, наявність кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, успіхи науково-технічного прогресу, запровадження нових технологій тощо). Саме завдяки цій групі чинників західноєвропейські країни, США і Японія стали лідерами в міжнародному поділі праці, спеціалізуючись здебільшого на високотехнологічних, нематеріаломістких «облагорожених» видах продукції (при цьому природні ресурси в багатьох з них обмежені, а то й зовсім незначні). Останніми роками ці ж чинники сприяли активному залученню в міжнародний поділ праці малих «далекосхідних тигрів»— Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру і Гонконгу.
В умовах НТР поряд із поглибленням господарських відмінностей окремих груп виробників зростає їх взаємозалежність не тільки в обміні результатами праці, але й в організації спільного виробництва і збуту. Таким чином, міжнародний поділ праці і роз’єднує виробників, і створює господарські стимули для їх «об’єднання», консолідації зусиль на різних стадіях виробництва і реалізації товарів і послуг. Міжнародний поділ праці вступає у вищу стадію — міжнародну економічну інтеграцію, що являє собою об’єктивний процес розвитку особливо глибоких і стійких взаємозв’язків окремих груп країн при до і узгодженої міждержавної політики.
Объяснение: