Херсонщина – край унікальний. Тут тобі моря і Дніпро, а поряд – Олешківські піски (ще кажуть - Нижньодніпровські). Їх називають найбільшою у Європі пустелею і з гордістю показують навіть шейхам. Правда, за температурним режимом та кількістю опадів ці піски можна швидше віднести до напівпустель. Улітку пісок тут нагрівається до 70 градусів.
До речі, таких піщаних масивів у Європі справді більше нема. Подібна ділянка є в Польщі: але ж її площа усього кілька тисяч гектарів. А в нас — аж 160 тисяч гектарів.
До речі, рятують Херсонщину від пісків рукотворні ліси. Це теж чудо, яке потрібно берегти.
ЯКИЙ ВІН, ПІСОК НАШОЇ ПУСТЕЛІ?
Взагалі, нічого незвичайного: піщинки не дуже великі, не дуже дрібні, світло-жовтого кольору. Оцей жовтуватий колір не випадковий, це результат того, що у піску є сполуки заліза та деяких інших хімічних елементів. Правда, містяться вони в невеликих кількостях. А ось в інших місцях Землі домішок у пісках більше. Наприклад, подекуди в Сахарі піски мають яскраво-помаранчеве, майже червоне забарвлення.
Власне, Указом Президента України на території Голопристанського, Цюрупинського (нині – Олешківського) районів та Новокаховської міської ради Херсонської області у 2010 році і був створений Національний природний парк «Олешківські піски». Він охоплює лише частину Олешківської пустелі.
Фото: Ярослав Довгопол
Фото: Ярослав Довгопол
Загалом Олешківські піски (зверніть увагу, аж ніяк не Алєшьє – нічого спільного з Альошами чи “Алешковскими песками”, як пише російський варіант Вікіпедії) складаються з семи арен.
Як розповідає Євген Роман, в.о. завідувача науково-дослідного відділу НПП «Олешківські піски», відомо про піски далеко не все — навіть ученим, які вивчають ці території багато років.
ЗВІДКИ ТІ ПІСКИ ВЗЯЛИСЯ?
Учені кажуть – то не пісок з моря. Теорію «морського піску» с зовнішні ознаки пісків Олешшя.
«Раніше припускали, що пра-Дніпро та його притоки захоплювали піщані частинки і несли їх униз за течією. Так і з'явилися піски: поступово, в результаті геологічної роботи річки», - розповідає Євген Роман.
Проте є й інша версія. Адже середня висота Нижньодніпровських пісків більша, ніж висота степових територій, з якими вони межують. Ну а піщані пагорби, наші знамениті «кучугури» — так ті взагалі іноді досягають висоти близько 30 метрів. Крім того, площа пісків Дністра, Дону, Волги та інших прирічкових масивів набагато менша, ніж пісків Нижньодніпровських. Тому вже досить давно виникло припущення, що Олешківські піски не були принесені річкою, а виникли в результаті дії якихось інших чинників.
Є версія, що їх появу спричинила катастрофа: прорив Поліського льодовикового озера. Північним берегом озера був край самого льодовика, а з півдня був масив із каменів, глини і піску — так звана морена.
Льодовик танув, рівень води підвищувався, зростав її тиск на морену. У якийсь момент стався прорив озера і величезна кількість води підхопила матеріал морени (а так само, швидше за все, ґрунти і породи, які знаходилися південніше), страхітливий потік пройшов із півночі на південь більшу частину території сучасної України — він рухався в напрямку зменшення висоти місцевості. Води і піску було стільки, що ця суміш розливалася набагато ширше, ніж могло вмістити русло будь-якої річки. І відбувалися такі катастрофи щонайменше 2 рази – під час цих проривів утворилися 7 піщаних арен.
ВОДА ОЛЕШШЯ ПРИЙШЛА… З НЕБА
Вода атмосферних опадів швидко ться крізь пісок, доходить до щільних порід (глини, суглинки, лес) і накопичується там. Тому всі «піщані» території світу є накопичувачами води. Під Сахарою, до речі, є величезні запаси прісної води. Правда, глибини залягання цих шарів - дуже великі .
Міста виникають повсюди, як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються. Спроби обмежити зростання їх кількості безрезультатні.
За даними журналу "The Economist", близько половини усього населення світу й три чверті населення Західної Європи живе у містах. За 1960-1992 роки чисельність міських жителів у всьому світі зросла на 1,4 мільярди. Через 15 років їх буде ще на один мільярд більше. Це характерно здебільшого для країн, що розвиваються, де чисельність людей, котрі проживають у містах, щорічно зростає на населення цілої Іспанії. До кінця століття 17 із 21 міста з населенням понад 10 мільйонів будуть у країнах третього світу.
Ми маємо досить стереотипні уявлення про те, яку роль відіграють великі міста в житті суспільства. Згадаймо, як традиційно сприймалася Москва - як найвища "інстанція", де приймались рішення, творилася політика, жили "особливі" знаменитості, куди їздили "за правдою" і куди намагалися потрапити будь-що, сприймаючи таку зміну в своїй кар'єрі як стрибок у зоряне майбутнє.
Згадаймо інші кліше: "Нью-Йорк - місто контрастів", "Лондон - столиця фінансів", "Париж - столиця моди" тощо. Чи справді великі міста відіграють таку важливу роль, яку їм приписують, і чи можливо уявити, що людство коли-небудь відмовиться від розвитку міст?
У Лондоні й Парижі історично зосереджені багатство і влада. Ці міста надто важливі, аби їх можна було залишити. За останні 10-12 років міста справляли значний вплив на зміну природи економічної активності. Вони мали величезні прибутки від туристичного буму, який почався 1980 року. Крім того, міста почали розквітати завдяки експансії світової фінансової індустрії.
За даними журналу "The Economist", 1974 року загальна капіталізація світових фондових бірж становила 900 мільярдів доларів. 1994 року цей показник зріс до 15 трильйонів доларів. Фінансові операції є основним бізнесом найбільших міст, зокрема Токіо, Нью-Йорка та Лондона. Наприкінці 1980-х років згадані міста мали удвічі більше працівників банків, юридичних та інших установ, ніж можна було сподіватися з огляду на показники загальної зайнятості населення. Ці фінансові цитаделі стали центрами управління й контролю над світовою економікою.
В Америці ситуація інша. За останні кілька десятків років втеча великих компаній та середніх власників від міського смогу, наркотиків та расового розгулу, створила враження, що міста занепадають. Однак це не зовсім так. Як свідчать дані того ж журналу "The Economist", 1970 року в країні було три метрополії з населенням понад 5 мільйонів - Нью-Йорк, Чікаго та Лос Анжелес. А вже 1990 року до них приєдналися Сан Франциско та Філадельфія. Це збільшило частку тих американців, котрі живуть у містах, із 15% до 21% загального населення Америки.
Наприкінці 1970-х - впродовж 1980-х років, коли гався спад виробництва, а промисловість - основна галузь, де знаходить роботу переважна більшість мігрантів - поступово перемістилася до країн Південно-Східної Азії з їх неймовірно (за західними стандартами) дешевою робочою силою і величезними ринками, великі міста Заходу, приміром, Лондон і Париж, втратили близько 20% відсотків свого населення.
Херсонщина – край унікальний. Тут тобі моря і Дніпро, а поряд – Олешківські піски (ще кажуть - Нижньодніпровські). Їх називають найбільшою у Європі пустелею і з гордістю показують навіть шейхам. Правда, за температурним режимом та кількістю опадів ці піски можна швидше віднести до напівпустель. Улітку пісок тут нагрівається до 70 градусів.
До речі, таких піщаних масивів у Європі справді більше нема. Подібна ділянка є в Польщі: але ж її площа усього кілька тисяч гектарів. А в нас — аж 160 тисяч гектарів.
До речі, рятують Херсонщину від пісків рукотворні ліси. Це теж чудо, яке потрібно берегти.
ЯКИЙ ВІН, ПІСОК НАШОЇ ПУСТЕЛІ?
Взагалі, нічого незвичайного: піщинки не дуже великі, не дуже дрібні, світло-жовтого кольору. Оцей жовтуватий колір не випадковий, це результат того, що у піску є сполуки заліза та деяких інших хімічних елементів. Правда, містяться вони в невеликих кількостях. А ось в інших місцях Землі домішок у пісках більше. Наприклад, подекуди в Сахарі піски мають яскраво-помаранчеве, майже червоне забарвлення.
Власне, Указом Президента України на території Голопристанського, Цюрупинського (нині – Олешківського) районів та Новокаховської міської ради Херсонської області у 2010 році і був створений Національний природний парк «Олешківські піски». Він охоплює лише частину Олешківської пустелі.
Фото: Ярослав Довгопол
Фото: Ярослав Довгопол
Загалом Олешківські піски (зверніть увагу, аж ніяк не Алєшьє – нічого спільного з Альошами чи “Алешковскими песками”, як пише російський варіант Вікіпедії) складаються з семи арен.
Як розповідає Євген Роман, в.о. завідувача науково-дослідного відділу НПП «Олешківські піски», відомо про піски далеко не все — навіть ученим, які вивчають ці території багато років.
ЗВІДКИ ТІ ПІСКИ ВЗЯЛИСЯ?
Учені кажуть – то не пісок з моря. Теорію «морського піску» с зовнішні ознаки пісків Олешшя.
«Раніше припускали, що пра-Дніпро та його притоки захоплювали піщані частинки і несли їх униз за течією. Так і з'явилися піски: поступово, в результаті геологічної роботи річки», - розповідає Євген Роман.
Проте є й інша версія. Адже середня висота Нижньодніпровських пісків більша, ніж висота степових територій, з якими вони межують. Ну а піщані пагорби, наші знамениті «кучугури» — так ті взагалі іноді досягають висоти близько 30 метрів. Крім того, площа пісків Дністра, Дону, Волги та інших прирічкових масивів набагато менша, ніж пісків Нижньодніпровських. Тому вже досить давно виникло припущення, що Олешківські піски не були принесені річкою, а виникли в результаті дії якихось інших чинників.
Є версія, що їх появу спричинила катастрофа: прорив Поліського льодовикового озера. Північним берегом озера був край самого льодовика, а з півдня був масив із каменів, глини і піску — так звана морена.
Льодовик танув, рівень води підвищувався, зростав її тиск на морену. У якийсь момент стався прорив озера і величезна кількість води підхопила матеріал морени (а так само, швидше за все, ґрунти і породи, які знаходилися південніше), страхітливий потік пройшов із півночі на південь більшу частину території сучасної України — він рухався в напрямку зменшення висоти місцевості. Води і піску було стільки, що ця суміш розливалася набагато ширше, ніж могло вмістити русло будь-якої річки. І відбувалися такі катастрофи щонайменше 2 рази – під час цих проривів утворилися 7 піщаних арен.
ВОДА ОЛЕШШЯ ПРИЙШЛА… З НЕБА
Вода атмосферних опадів швидко ться крізь пісок, доходить до щільних порід (глини, суглинки, лес) і накопичується там. Тому всі «піщані» території світу є накопичувачами води. Під Сахарою, до речі, є величезні запаси прісної води. Правда, глибини залягання цих шарів - дуже великі .
Объяснение:
ось така пустеля
Міста виникають повсюди, як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються. Спроби обмежити зростання їх кількості безрезультатні.
За даними журналу "The Economist", близько половини усього населення світу й три чверті населення Західної Європи живе у містах. За 1960-1992 роки чисельність міських жителів у всьому світі зросла на 1,4 мільярди. Через 15 років їх буде ще на один мільярд більше. Це характерно здебільшого для країн, що розвиваються, де чисельність людей, котрі проживають у містах, щорічно зростає на населення цілої Іспанії. До кінця століття 17 із 21 міста з населенням понад 10 мільйонів будуть у країнах третього світу.
Ми маємо досить стереотипні уявлення про те, яку роль відіграють великі міста в житті суспільства. Згадаймо, як традиційно сприймалася Москва - як найвища "інстанція", де приймались рішення, творилася політика, жили "особливі" знаменитості, куди їздили "за правдою" і куди намагалися потрапити будь-що, сприймаючи таку зміну в своїй кар'єрі як стрибок у зоряне майбутнє.
Згадаймо інші кліше: "Нью-Йорк - місто контрастів", "Лондон - столиця фінансів", "Париж - столиця моди" тощо. Чи справді великі міста відіграють таку важливу роль, яку їм приписують, і чи можливо уявити, що людство коли-небудь відмовиться від розвитку міст?
У Лондоні й Парижі історично зосереджені багатство і влада. Ці міста надто важливі, аби їх можна було залишити. За останні 10-12 років міста справляли значний вплив на зміну природи економічної активності. Вони мали величезні прибутки від туристичного буму, який почався 1980 року. Крім того, міста почали розквітати завдяки експансії світової фінансової індустрії.
За даними журналу "The Economist", 1974 року загальна капіталізація світових фондових бірж становила 900 мільярдів доларів. 1994 року цей показник зріс до 15 трильйонів доларів. Фінансові операції є основним бізнесом найбільших міст, зокрема Токіо, Нью-Йорка та Лондона. Наприкінці 1980-х років згадані міста мали удвічі більше працівників банків, юридичних та інших установ, ніж можна було сподіватися з огляду на показники загальної зайнятості населення. Ці фінансові цитаделі стали центрами управління й контролю над світовою економікою.
В Америці ситуація інша. За останні кілька десятків років втеча великих компаній та середніх власників від міського смогу, наркотиків та расового розгулу, створила враження, що міста занепадають. Однак це не зовсім так. Як свідчать дані того ж журналу "The Economist", 1970 року в країні було три метрополії з населенням понад 5 мільйонів - Нью-Йорк, Чікаго та Лос Анжелес. А вже 1990 року до них приєдналися Сан Франциско та Філадельфія. Це збільшило частку тих американців, котрі живуть у містах, із 15% до 21% загального населення Америки.
Наприкінці 1970-х - впродовж 1980-х років, коли гався спад виробництва, а промисловість - основна галузь, де знаходить роботу переважна більшість мігрантів - поступово перемістилася до країн Південно-Східної Азії з їх неймовірно (за західними стандартами) дешевою робочою силою і величезними ринками, великі міста Заходу, приміром, Лондон і Париж, втратили близько 20% відсотків свого населення.
Объяснение: