Атланти́чний океа́н, Атлантика — другий за величиною та глибиною океан на Землі, загальною площею 106,5 млн км²[2][3]. Займає близько 20 % поверхні планети та 29 % акваторії Світового океану. Океан поєднує дві найбільші частини світу, Старий і Новий світ. Серед його особливостей — вузька, але сильно видовжена з півночі на південь на 16 000 км форма подібна до літери S. Атлантичний океан другий за глибиною (Пуероториканський жолоб, 8742 м) після Тихого. Середні глибини океану — 3926 м[⇨]. На екваторі океан має найменшу ширину, на півночі й на півдні широко сполучається із холодними полярними водами Північного Льодовитого і Південного океанів. Межі з Індійським і Тихим океанами проведено умовно — від мисів на південних краях Африки і Південної Америки по меридіанах до Антарктиди[⇨]. Атлантичний океан лежить майже в усіх кліматичних поясах, окрім полярних[⇨]. Акваторію океану поділяють на 16 окремих морів і велику кількість заток та бухт різної площі. Історично внутрішнє Середземне море поділяють на менші частини — окремі самостійні моря. Серед морів, окрім окраїнних (Карибське, Північне) багато внутрішніх (Балтійське, Середземне, Чорне, Азовське). Серед морів унікальне Саргасове море, берегами якому слугують лише морські течії[⇨]. Міжпасатна протитечія близько 8° пн. ш. умовно поділяє океан на дві акваторії з відмінними й своєрідними природними умовами — Північну та Південну Атлантики[4][⇨]. Атлантичний океан був відомий мореходам ще з давніх часів[⇨], але його дослідження розпочалось із епохою Великих географічних відкриттів. З XIX століття океан досліджують океанографічні експедиції провідних країн Європи і Америки, серед його дослідників присутні імена українців, що працювали як в складі російських і радянських морських експедицій, так і в національних наукових проєктах. Серед найвідоміших експедицій слід відзначити британську експедицію на судні «Челленджер», німецьку на судні «Метеор» та багаторічні дослідження радянського судна «Витязь», американської геофізичної обсерваторії в Ламонт-Догерті Колумбійського університету та гідрографічного бюро В
В настоящее время отмечается устойчивая тенденция роста
численности автотранспортных средств, находящихся в личном пользовании.
Высокие скорости, обеспечиваемые автомобилем, и развитая дорожная сеть
придали современному человеку большую мобильность. Развитие
транспорта, строительство и поддержание транспортной инфраструктуры
увеличивают вредные нагрузки на окружающую среду и человека
посредством шума, загрязнения воздуха, разрушения ландшафтов.
Известно, что особенно резко эти воздействия ощущаются в крупных
городах, возрастая по мере увеличения плотности населения. В нашем
городе подавляющая часть личных автомобилей размещается во дворах
жилых домов, причём, к сожалению, нередко на зелёных газонах и
площадках отдыха. Это обстоятельство, прежде всего, ухудшает условия
проживания населения. Подобные “стоянки” занимают огромные площади
городской территории, портя внешний облик городов.
Отработавшие газы двигателей внутреннего сгорания содержат более
200 наименований вредных веществ и соединений, в том числе и
канцерогенных. Автомобильные газы представляют собой смесь, состоящую
из 1000 – 1200 индивидуальных компонентов, среди которых нетоксичны: N,
O, пары воды, CO; токсичные: окиси C, углеводороды, оксиды N, альдегиды,
сажа, бензапирен, соединения свинца, формальдегид, бензол, а также многие
другие компоненты [4]. Главный компонент выхлопов двигателей
5
внутреннего сгорания (кроме шума) – окись углерода (угарный газ) – опасен
для человека, животных, вызывает отравление различной степени в
зависимости от концентрации. При взаимодействии выбросов автомобилей и
смесей загрязняющих веществ в воздухе могут образоваться новые вещества,
более агрессивные, например, смог – дымящий туман (обычно белый).
Загрязнители воздуха, непосредственно продуцируемые автомобилями,
такие как окись углерода, оксиды азота, углеводороды или свинец, главным
образом накапливаются по соседству с источниками загрязнения, т.е. вдоль
шоссейных дорог, улиц, в тоннелях, на перекрестках. Двуокись углерода и
другие газы, обладающие парниковым эффектом, распространяются на всю
атмосферу, вызывая глобальные геоэкологические воздействия.
Легковому автомобилю для сгорания 1 кг бензина требуется 2,5 кг
кислорода. В среднем автолюбитель проезжает в год 10 тыс. км и сжигает 10
т бензина, расходуя 35 т кислорода и выбрасывая в атмосферу 160 т
выхлопных газов, в которых обнаружено около 200 различных веществ, в
том числе 800 кг оксида углерода, 40 кг оксидов азота, 200 кг углеводородов.
Если бензин этилированный, то еще и 3,5 кг ядовитого свинца. Кроме того,
каждый автомобиль, стирая шины, поставляет в атмосферу 5-8 кг резиновой
пыли ежегодно[3].
При строительстве и реконструкции городов проектировщики
стремятся ограничить количество автомобилей, въезжающих в городские
центры, разрабатывают новые системы регулирования уличного движения,
сводящие к минимуму возможность образования транспортных пробок. Это
очень важно, потому что, останавливаясь и потом, снова набирая скорость,
автомобиль выбрасывает в воздух в несколько раз больше вредных веществ,
чем при равномерном движении. Эффективными профилактическими
мероприятиями являются расширение улиц, создание между проезжей
частью дорог и жилыми домами фильтров – стен из зелёных насаждений.
Объяснение:
Атланти́чний океа́н, Атлантика — другий за величиною та глибиною океан на Землі, загальною площею 106,5 млн км²[2][3]. Займає близько 20 % поверхні планети та 29 % акваторії Світового океану. Океан поєднує дві найбільші частини світу, Старий і Новий світ. Серед його особливостей — вузька, але сильно видовжена з півночі на південь на 16 000 км форма подібна до літери S. Атлантичний океан другий за глибиною (Пуероториканський жолоб, 8742 м) після Тихого. Середні глибини океану — 3926 м[⇨]. На екваторі океан має найменшу ширину, на півночі й на півдні широко сполучається із холодними полярними водами Північного Льодовитого і Південного океанів. Межі з Індійським і Тихим океанами проведено умовно — від мисів на південних краях Африки і Південної Америки по меридіанах до Антарктиди[⇨]. Атлантичний океан лежить майже в усіх кліматичних поясах, окрім полярних[⇨]. Акваторію океану поділяють на 16 окремих морів і велику кількість заток та бухт різної площі. Історично внутрішнє Середземне море поділяють на менші частини — окремі самостійні моря. Серед морів, окрім окраїнних (Карибське, Північне) багато внутрішніх (Балтійське, Середземне, Чорне, Азовське). Серед морів унікальне Саргасове море, берегами якому слугують лише морські течії[⇨]. Міжпасатна протитечія близько 8° пн. ш. умовно поділяє океан на дві акваторії з відмінними й своєрідними природними умовами — Північну та Південну Атлантики[4][⇨]. Атлантичний океан був відомий мореходам ще з давніх часів[⇨], але його дослідження розпочалось із епохою Великих географічних відкриттів. З XIX століття океан досліджують океанографічні експедиції провідних країн Європи і Америки, серед його дослідників присутні імена українців, що працювали як в складі російських і радянських морських експедицій, так і в національних наукових проєктах. Серед найвідоміших експедицій слід відзначити британську експедицію на судні «Челленджер», німецьку на судні «Метеор» та багаторічні дослідження радянського судна «Витязь», американської геофізичної обсерваторії в Ламонт-Догерті Колумбійського університету та гідрографічного бюро В
Объяснение:
я хз