1) Коефіцієнт природного приросту — демографічний показник відношення кількості народжених за рік на 1 тис. жителів до середньої чисельності всього населення. Використовується для характеристики інтенсивності природного руху. Вимірюються у проміле (‰).
2) Чисельність насе́лення Украї́ни на 1 липня 2020 року згідно даних ООН становила 43,733 млн осіб разом з Кримом (35-те місце у світі)[1]. За оцінкою Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2021 року чисельність наявного населення України з врахуванням тимчасово окупованої території Донецької області, Луганської області, але без Автономної Республіки Крим і міста Севастополь становила 41 588,4 тис. осіб[2]. Чисельність українців стабільно зменшується[3], народжуваність 2017 року становила 10,3 ‰ (189-те місце у світі), смертність — 14,4 ‰ (5-те місце у світі), природний приріст — -0,41 % (220-те місце у світі) . Історично чисельність населення країни зростала так: станом на 1917 рік на території у сучасних межах України мешкало 38,8 мільйонів осіб (11-те місце у світі серед сучасних держав); на початок Другої світової війни, 1939 року — 39 млн осіб; після війни у межах УРСР 1959 року мешкало 42 млн осіб; 1970 року — 47 млн осіб; на момент здобуття незалежності, 1991 року — 52 млн осіб; згідно з переписом 2001 року — 48,5 млн осіб; перед початком російсько-української війни, на початку 2014 року — 45,5 млн осіб .
Населення країни розміщене нерівномірно. Велика кількість населення сконцентрована у великих промислових центрах східних областей і Центрального Придніпров'я, навколо приморських міст Північного Причорномор'я, Південного узбережжя Криму, у столиці та навколо неї. Водночас сільське населення найбільше сконцентроване в Прикарпатті, Галичині та на Поділлі . Пересічна густота населення — 74,3 особи/км² . Рівень урбанізованості досить високий — 69,1 %; в країні налічується 1345 міських поселень, з яких чотири міста-мільйонника — Київ (столиця), Харків, Одеса й Дніпро. Місто Донецьк внаслідок депопуляції втратило частину населення і статус мільйонника
Україну населяють переважно українці, їхня частка превалює над частками інших народів в усіх областях, окрім Криму, де частка росіян трохи більша за половину. У містах, особливо сходу та півдня, велика частка росіян та представників інших народів, що обумовлено масовою імміграцією в часи перебування у складі Російської імперії та особливо Радянського Союзу. Регіонами компактного проживання національних меншин є: кримські татари — Крим, румуни й молдовани — Буковина, угорці — Закарпаття, болгари, молдовани й гагаузи — Одещина, болгари й греки — Приазов'я . Офіційна мова — українська, дуже поширена у вжитку російська мова, регіонально — кримськотатарська (Крим), румунська (Буковина), угорська (Закарпаття) та інші .
Більшість населення України сповідує християнську віру і відносить себе до однієї з конфесійних громад: Української православної церкви Московського патріархату, Православної церкви України, Української греко-католицької і римо-католицької церков. Стрімко розвиваються різноманітні громади протестантських церков (переважно на сході); відроджуються громади мусульман (у Криму) створюються нові (переселенцями у великі міста сходу); історично широко представлені юдейські громади у містах і містечках від Львова до Харкова, від Києва до Одеси
Демографічні й соціологічні дослідження в країні ведуться рядом державних органів і науково-освітніх установ .
Регулярно проводяться переписи населення. За радянських часів, за рекомендаціями відповідних установ ООН, кожного десятиліття; за часів незалежності лише один раз — Всеукраїнський перепис населення 2001 року .
3) Природний рух населення, відтворення населення — сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне відновлення і зміну людських поколінь[1].
Відтворення населення поєднує в собі як біологічні, так і, навіть у більшій мірі, соціально-економічні чинники:
Рівень народжуваності залежить від умов життя людей, розвитку культури, добробуту, залучення жінок до участі в економічній сфері, релігійних поглядів тощо[1].
Рівень смертності тісно пов'язаний з матеріальним становищем людей, розвитком охорони здоров'я, харчуванням життя, політичної ситуації, військових конфліктів тощо[1].
Вели́кі географі́чні відкриття́ — у всесвітній історії період XV—XVII століть, в ході якого європейські народи здійснили географічні відкриття майже в усіх регіонах Земної кулі. Були знайдені нові землі і морські маршрути до Африки, Америки, Азії та Океанії. Європа дала початок загальнопланетарній глобалізації й вестернізації, докорінно змінивши політично-економічну й соціально-культурну карту старого світу. Передовими країнами цього періоду були Португалія і Кастилія (Іспанія), наприкінці періоду — Англія, Франція, Голландія. Рушіями відкриттів були поширення християнства і боротьба з ісламом, розширення володінь і пошук ресурсів (дорогоцінних металів, прянощів, рабів, інших товарів). Європейці отримали нові знання в багатьох галузях науки: навігації, географії, астрономії, етнографії, військової справи, економіки тощо. Християнство перетворилося на панівну релігію планети, завдяки діяльності єзуїтів, домініканців та інших чернечих орденів. Європейські держави заснували заморські торговельні факторії та колонії, поступово вступивши в епоху колоніалізму й імперіалізму. Відбулося невідоме до того часу переміщення осіб, змішання і нищення культур, освоєння і розвиток невідомих територій. Видатними діячами, які здійснили цивілізаційний прорив Європи у цей період, були Христофор Колумб, Васко да Гама, Педру Алвареш Кабрал, Бартоломеу Діаш, Фернан Магеллан, Франциск Ксав'єр, Афонсу де Албукерке, Франсіско Пісарро, Ернан Кортес, Мігель Лопес де Легаспі, Франсіско де Орельяна та інші.
1) Коефіцієнт природного приросту — демографічний показник відношення кількості народжених за рік на 1 тис. жителів до середньої чисельності всього населення. Використовується для характеристики інтенсивності природного руху. Вимірюються у проміле (‰).
2) Чисельність насе́лення Украї́ни на 1 липня 2020 року згідно даних ООН становила 43,733 млн осіб разом з Кримом (35-те місце у світі)[1]. За оцінкою Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2021 року чисельність наявного населення України з врахуванням тимчасово окупованої території Донецької області, Луганської області, але без Автономної Республіки Крим і міста Севастополь становила 41 588,4 тис. осіб[2]. Чисельність українців стабільно зменшується[3], народжуваність 2017 року становила 10,3 ‰ (189-те місце у світі), смертність — 14,4 ‰ (5-те місце у світі), природний приріст — -0,41 % (220-те місце у світі) . Історично чисельність населення країни зростала так: станом на 1917 рік на території у сучасних межах України мешкало 38,8 мільйонів осіб (11-те місце у світі серед сучасних держав); на початок Другої світової війни, 1939 року — 39 млн осіб; після війни у межах УРСР 1959 року мешкало 42 млн осіб; 1970 року — 47 млн осіб; на момент здобуття незалежності, 1991 року — 52 млн осіб; згідно з переписом 2001 року — 48,5 млн осіб; перед початком російсько-української війни, на початку 2014 року — 45,5 млн осіб .
Населення країни розміщене нерівномірно. Велика кількість населення сконцентрована у великих промислових центрах східних областей і Центрального Придніпров'я, навколо приморських міст Північного Причорномор'я, Південного узбережжя Криму, у столиці та навколо неї. Водночас сільське населення найбільше сконцентроване в Прикарпатті, Галичині та на Поділлі . Пересічна густота населення — 74,3 особи/км² . Рівень урбанізованості досить високий — 69,1 %; в країні налічується 1345 міських поселень, з яких чотири міста-мільйонника — Київ (столиця), Харків, Одеса й Дніпро. Місто Донецьк внаслідок депопуляції втратило частину населення і статус мільйонника
Україну населяють переважно українці, їхня частка превалює над частками інших народів в усіх областях, окрім Криму, де частка росіян трохи більша за половину. У містах, особливо сходу та півдня, велика частка росіян та представників інших народів, що обумовлено масовою імміграцією в часи перебування у складі Російської імперії та особливо Радянського Союзу. Регіонами компактного проживання національних меншин є: кримські татари — Крим, румуни й молдовани — Буковина, угорці — Закарпаття, болгари, молдовани й гагаузи — Одещина, болгари й греки — Приазов'я . Офіційна мова — українська, дуже поширена у вжитку російська мова, регіонально — кримськотатарська (Крим), румунська (Буковина), угорська (Закарпаття) та інші .
Більшість населення України сповідує християнську віру і відносить себе до однієї з конфесійних громад: Української православної церкви Московського патріархату, Православної церкви України, Української греко-католицької і римо-католицької церков. Стрімко розвиваються різноманітні громади протестантських церков (переважно на сході); відроджуються громади мусульман (у Криму) створюються нові (переселенцями у великі міста сходу); історично широко представлені юдейські громади у містах і містечках від Львова до Харкова, від Києва до Одеси
Демографічні й соціологічні дослідження в країні ведуться рядом державних органів і науково-освітніх установ .
Регулярно проводяться переписи населення. За радянських часів, за рекомендаціями відповідних установ ООН, кожного десятиліття; за часів незалежності лише один раз — Всеукраїнський перепис населення 2001 року .
3) Природний рух населення, відтворення населення — сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне відновлення і зміну людських поколінь[1].
Відтворення населення поєднує в собі як біологічні, так і, навіть у більшій мірі, соціально-економічні чинники:
Рівень народжуваності залежить від умов життя людей, розвитку культури, добробуту, залучення жінок до участі в економічній сфері, релігійних поглядів тощо[1].
Рівень смертності тісно пов'язаний з матеріальним становищем людей, розвитком охорони здоров'я, харчуванням життя, політичної ситуації, військових конфліктів тощо[1].
Вели́кі географі́чні відкриття́ — у всесвітній історії період XV—XVII століть, в ході якого європейські народи здійснили географічні відкриття майже в усіх регіонах Земної кулі. Були знайдені нові землі і морські маршрути до Африки, Америки, Азії та Океанії. Європа дала початок загальнопланетарній глобалізації й вестернізації, докорінно змінивши політично-економічну й соціально-культурну карту старого світу. Передовими країнами цього періоду були Португалія і Кастилія (Іспанія), наприкінці періоду — Англія, Франція, Голландія. Рушіями відкриттів були поширення християнства і боротьба з ісламом, розширення володінь і пошук ресурсів (дорогоцінних металів, прянощів, рабів, інших товарів). Європейці отримали нові знання в багатьох галузях науки: навігації, географії, астрономії, етнографії, військової справи, економіки тощо. Християнство перетворилося на панівну релігію планети, завдяки діяльності єзуїтів, домініканців та інших чернечих орденів. Європейські держави заснували заморські торговельні факторії та колонії, поступово вступивши в епоху колоніалізму й імперіалізму. Відбулося невідоме до того часу переміщення осіб, змішання і нищення культур, освоєння і розвиток невідомих територій. Видатними діячами, які здійснили цивілізаційний прорив Європи у цей період, були Христофор Колумб, Васко да Гама, Педру Алвареш Кабрал, Бартоломеу Діаш, Фернан Магеллан, Франциск Ксав'єр, Афонсу де Албукерке, Франсіско Пісарро, Ернан Кортес, Мігель Лопес де Легаспі, Франсіско де Орельяна та інші.
Объяснение: