Реки Кавказа принадлежат к бассейнам Каспийского моря (Кура с Араксом, Сулак, Терек, Кума), Черного (Риони, Ингури, Кодори, Бзыбь) и Азовского (Кубань с притоками). Протекающие в горах Большого Кавказа и Закавказского нагорья реки типично горные, с большой скоростью течения, препятствующей зимой образованию льда, быстро вздуваются при кратковременных ливнях, дневном усилении таяния снега и льда, т. е. отличаются резкими колебаниями расхода. Этп особенности частично сохраняются и по выходе рек из горных ущелий на равнины Реки с половодьем в теплую часть года характерны для Большого Кавказа, его северного склона и центральной части южного. В питании их принимают участие воды от таяния вечных снегов и льдов и сезонного снежного покрова, который в высокогорье сходит поздно. Половодье длится около 6 месяцев. Сходный режим имеют реки, берущие начало в наиболее высоких участках Закавказского нагорья, а также реки южного склона Большого Кавказа, лишенные ледникового питания, но начинающиеся высоко в горах, где поздно тает сезонный снег. Для многих остальных рек южного склона и большинства рек Закавказского нагорья характерно весеннее половодье, происходящее за счет таяния сезонного снега (в Закавказском нагорье на весну приходится и максимум осадков). Половодье в них длится 3—4 месяца. У рек южного склона западной части Большого Кавказа весеннее половодье сочетается с паводковым режимом. На реках, истоки которых лежат в степях Предкавказья, бывает весеннее половодье и зимний ледостав. Полупустынную Терско-Кумскую низменность пересекают транзитные реки, теряющие здесь воду. Лишь Терек и Сулак доносят воду до Каспия. Реки, начинающиеся в районах без устойчивого снежного покрова, характеризуются паводковым режимом. Основным источником их питания служат ливневые осадки и отчасти быстро стаивающий снег; кроме того, их питают и грунтовые воды. Все указанные выше особенности кавказских рек делают их малопригодными для судоходства; судоходны лишь в самом нижнем течении Кубань, Кура и Риони. Многие реки используются для лесосплава и орошения. На ряде рек Большого Кавказа и Закавказского нагорья сооружены гидроэлектростанции
Аралкум (Ара́л + тюрк. кум) — нова пустеля, що формується на місці висихаючого Аральского моря.
Піщано-солончакова пустеля знаходиться на території Узбекистану і Казахстану, на північний захід від пустель Каракуми та Кизилкум. Також пустелю називають Аккум (Біла пустеля).
Водний баланс Аральського моря був порушений через великі іригаційні проекти, здійснені в часи СРСР. Після будівництва Кокаральської греблі в 2005 році Північний Арал поступово відновлюється, але Південний Арал висихає, збільшуючи площу Аралкума.
Колишнє дно Аральського моря в Узбекистані, 2004 рік
Внаслідок опустелювання біорізноманіття регіону зменшилось на 200 видів рослин та тварин. Теперішня флора висохлого дна озера почала розвиватись з 1960 року. Вона складається з 34 родин рослин зі 134 родами та 300 видами. Основні представники: Солонець трав'янистий, Suaeda crassifolia, Tripolium vulgare на суглинистих ґрунтах, а також Suaeda acuminata і Atriplex fominii на піщаних ґрунтах
Аралкум займає площу понад 38 000 км² і є потужним джерелом вітрового виносу. Пилові бурі виносять близько 100 мільйонів тонн токсичних солей та пилу в рік. Дрібнодисперсний пил, що виноситься з колишнього дна водойми, містить залишки мінеральних добрив та пестицидів, що вимивались зі зрошуваних полів. Над пустелею проходить потужний повітряний потік з заходу на схід, який спричиняє швидке розповсюдження аерозолю за межі Центральної Азії. Токсичні речовини з Аралкуму були знайдені в крові пінгвінів в Антарктиці, звичайний аральский пил — на льодовиках Гренландії, в норвезьких лісах та полях Білорусі.
Объяснение:
Аралкум (Ара́л + тюрк. кум) — нова пустеля, що формується на місці висихаючого Аральского моря.
Піщано-солончакова пустеля знаходиться на території Узбекистану і Казахстану, на північний захід від пустель Каракуми та Кизилкум. Також пустелю називають Аккум (Біла пустеля).
Водний баланс Аральського моря був порушений через великі іригаційні проекти, здійснені в часи СРСР. Після будівництва Кокаральської греблі в 2005 році Північний Арал поступово відновлюється, але Південний Арал висихає, збільшуючи площу Аралкума.
Колишнє дно Аральського моря в Узбекистані, 2004 рік
Внаслідок опустелювання біорізноманіття регіону зменшилось на 200 видів рослин та тварин. Теперішня флора висохлого дна озера почала розвиватись з 1960 року. Вона складається з 34 родин рослин зі 134 родами та 300 видами. Основні представники: Солонець трав'янистий, Suaeda crassifolia, Tripolium vulgare на суглинистих ґрунтах, а також Suaeda acuminata і Atriplex fominii на піщаних ґрунтах
Аралкум займає площу понад 38 000 км² і є потужним джерелом вітрового виносу. Пилові бурі виносять близько 100 мільйонів тонн токсичних солей та пилу в рік. Дрібнодисперсний пил, що виноситься з колишнього дна водойми, містить залишки мінеральних добрив та пестицидів, що вимивались зі зрошуваних полів. Над пустелею проходить потужний повітряний потік з заходу на схід, який спричиняє швидке розповсюдження аерозолю за межі Центральної Азії. Токсичні речовини з Аралкуму були знайдені в крові пінгвінів в Антарктиці, звичайний аральский пил — на льодовиках Гренландії, в норвезьких лісах та полях Білорусі.