До областей поширення родовищ термальних вод відносяться: вулканічне кільце басейну Тихого океану, Альпійський складчастий пояс, рифтові долини континентів, серединно-океанічні хребти, платформні занурення й передгірні крайові прогини.
По своєму походженню родовища термальних вод можна підрозділити на два типи, що різняться переносу теплової енергії.
Перший тип утворюють геотермальні системи конвекційного походження. Це райони розташування сучасних або нещодавно погаслих вулканів, де на поверхню виходять не тільки гарячі води, але й пароводяна суміш із температурою до 200 °С и більше. На сьогоднішній день всі геотермальні електростанції працюють у районах сучасного вулканізму: Каліфорнія; Серро Присто; Мексика, Ідальго; Сан-Сальвадор; Чилі, Атакама; Ісландія; Араак-Лак; Лардерелло, Монте-Амиата; Угорський басейн; Айдин-Денизлі; Кавказ; Суматра; Ява; Папуа- Нова Гвінея; Нова Британія; Фіджі, Нові Гебриди; Вайракей, Вайотапу; Філіппіни; Японія; Росія, Камчатка.
До родовищ конвекційного типу відносяться також гідротермальні прояви так званих рифтових зон, що характеризуються активним тектонічним режимом і помірковано підвищеними геотермічними градієнтами - 45-70 °С/км. Рифтові зони й пов'язані з ними термоаномалії, як правило, простираються на величезні відстані. Наприклад, Північно-Мексиканський басейн термальних вод простягнувся на 1,5 тис. км, від північно-східної частини Мексики до Флориди. Одна зі свердловин тут із глибини 5859 м дає пароводяну суміш із температурою 273 °С, причому цей флюїд виходить при високому тиску.Другий тип геотермальних родовищ утвориться при переважному кондуктивному прогріві підземних вод, зосереджених у глибоких платформних западинах і передгірних прогинах. Вони розташовуються в невулканічних районах і характеризуються нормальним геотермічним градієнтом - 30-33 °С/км.
Підрахунки запасів термальних вод ґрунтуються на наявних даних про об'єми гравітаційних вод, що містяться у шарах, об'ємах самих водоносних горизонтів і колекторських властивостей гірських порід, що їх складають. Запаси термальних вод являють собою загальну кількість виявлених термальних вод, що перебувають у порах і тріщинах водоносних гори-парасолів, що мають температуру 40-200° С, мінералізацію до 35 г/л і глибину залягання до 3,5 тис. м від денної поверхні.
В древнейшую эру – архейскую – на месте Средней Сибири появились массивы суши, образование которых продолжалось и в протерозое. В результате произошло формирование обширной докембрийской Сибирской платформы. В период байкальской складчатости возник Енисейский кряж, Туруханское поднятие и формирование складчатого фундамента закончилось на всей территории. Два щита – Анабарский и Алданский были разделены глубоким прогибом, образовавшимся в восточной части платформы. В кембрийском периоде – это начало палеозойской эры, существовавшая суша испытала погружение и покрылась водами морей. На дне морей накапливались морские осадочные толщи. На платформенных окраинах происходило накопление солей, гипсов или другими словами – происходило формирование платформенного чехла. Сибирская платформа во время каледонского орогенеза всё ещё покрыта морем, а к северу от неё шло формирование новых складчатых структур. Их формирование происходило на архипелаге Северная Земля и на севере полуострова Таймыр. Медленное отступление моря, характерное для девона, связано с общим подъемом территории. Устанавливается континентальный режим и образуется густая сеть рек и озер. Платформа, вернее её северо-западная часть, испытывает погружение, в результате образуется Тунгусская синеклиза.
Информация взята с сайта биржи Автор24: https://spravochnick.ru/geografiya/srednyaya_sibir_geograficheskoe_polozhenie/relef_i_geologicheskoe_stroenie_sredney_sibiri/ .
До областей поширення родовищ термальних вод відносяться: вулканічне кільце басейну Тихого океану, Альпійський складчастий пояс, рифтові долини континентів, серединно-океанічні хребти, платформні занурення й передгірні крайові прогини.
По своєму походженню родовища термальних вод можна підрозділити на два типи, що різняться переносу теплової енергії.
Перший тип утворюють геотермальні системи конвекційного походження. Це райони розташування сучасних або нещодавно погаслих вулканів, де на поверхню виходять не тільки гарячі води, але й пароводяна суміш із температурою до 200 °С и більше. На сьогоднішній день всі геотермальні електростанції працюють у районах сучасного вулканізму: Каліфорнія; Серро Присто; Мексика, Ідальго; Сан-Сальвадор; Чилі, Атакама; Ісландія; Араак-Лак; Лардерелло, Монте-Амиата; Угорський басейн; Айдин-Денизлі; Кавказ; Суматра; Ява; Папуа- Нова Гвінея; Нова Британія; Фіджі, Нові Гебриди; Вайракей, Вайотапу; Філіппіни; Японія; Росія, Камчатка.
До родовищ конвекційного типу відносяться також гідротермальні прояви так званих рифтових зон, що характеризуються активним тектонічним режимом і помірковано підвищеними геотермічними градієнтами - 45-70 °С/км. Рифтові зони й пов'язані з ними термоаномалії, як правило, простираються на величезні відстані. Наприклад, Північно-Мексиканський басейн термальних вод простягнувся на 1,5 тис. км, від північно-східної частини Мексики до Флориди. Одна зі свердловин тут із глибини 5859 м дає пароводяну суміш із температурою 273 °С, причому цей флюїд виходить при високому тиску.Другий тип геотермальних родовищ утвориться при переважному кондуктивному прогріві підземних вод, зосереджених у глибоких платформних западинах і передгірних прогинах. Вони розташовуються в невулканічних районах і характеризуються нормальним геотермічним градієнтом - 30-33 °С/км.
Підрахунки запасів термальних вод ґрунтуються на наявних даних про об'єми гравітаційних вод, що містяться у шарах, об'ємах самих водоносних горизонтів і колекторських властивостей гірських порід, що їх складають. Запаси термальних вод являють собою загальну кількість виявлених термальних вод, що перебувають у порах і тріщинах водоносних гори-парасолів, що мають температуру 40-200° С, мінералізацію до 35 г/л і глибину залягання до 3,5 тис. м від денної поверхні.
В древнейшую эру – архейскую – на месте Средней Сибири появились массивы суши, образование которых продолжалось и в протерозое. В результате произошло формирование обширной докембрийской Сибирской платформы. В период байкальской складчатости возник Енисейский кряж, Туруханское поднятие и формирование складчатого фундамента закончилось на всей территории. Два щита – Анабарский и Алданский были разделены глубоким прогибом, образовавшимся в восточной части платформы. В кембрийском периоде – это начало палеозойской эры, существовавшая суша испытала погружение и покрылась водами морей. На дне морей накапливались морские осадочные толщи. На платформенных окраинах происходило накопление солей, гипсов или другими словами – происходило формирование платформенного чехла. Сибирская платформа во время каледонского орогенеза всё ещё покрыта морем, а к северу от неё шло формирование новых складчатых структур. Их формирование происходило на архипелаге Северная Земля и на севере полуострова Таймыр. Медленное отступление моря, характерное для девона, связано с общим подъемом территории. Устанавливается континентальный режим и образуется густая сеть рек и озер. Платформа, вернее её северо-западная часть, испытывает погружение, в результате образуется Тунгусская синеклиза.
Информация взята с сайта биржи Автор24: https://spravochnick.ru/geografiya/srednyaya_sibir_geograficheskoe_polozhenie/relef_i_geologicheskoe_stroenie_sredney_sibiri/ .