Наприкінці XI ст. розпочалася епоха Хрестових походів – військових експедицій, організованих західним християнським світом до Святої Землі (Палестини) задля звільнення християнських святинь з-під влади мусульман. Усього з 1096 по 1291 р. історики визначили вісім великих хрестових походів. Пізніше терміном “хрестові походи” почали визначати також інші релігійні війни, які вела католицька церква з метою захисту й поширення християнської віри.
Приводом до Хрестових походів стало прохання візантійського імператора Олексія І Комніна до папи Урбана ІІ про до в боротьбі з турками-сельджуками. Папа погодився і закликав усіх католиків до боротьби за звільнення Святої Землі. Так розпочалася епоха хрестових походів.
У Першому хрестовому поході 1096–1099 рр. брала участь величезна кількість учасників із багатьох європейських країн. У цілому похід досяг своєї мети. Якщо більшість бідноти загинула в першому ж бою з турками-сельджуками, то військо рицарів-хрестоносців досягло Єрусалима і здобуло його штурмом.
Завойовані землі хрестоносці поділили на декілька держав: Єрусалимське королівство, королівство Антіохія, графство Едесса і графство Тріполі. Головним було Єрусалимське королівство, а його правитель титулувався захисником Гробу Господнього. У своїх державах хрестоносці встановили феодальні порядки за зразком Західної Європи. Кожен правитель поділив свої володіння на баронії (володіння залежних од нього баронів), що, у свою чергу, поділялися на рицарські феоди. Для захисту християнських володінь на сході були збудовані замки і засновані три духовні рицарські ордени – госпітальєрів, тамплієрів і німецьких рицарів – тевтонців. Ордени відіграли значну роль у захисті Святої Землі.
Бич Божий, как называли Аттилу средневековые писатели, оставил разрушительный след в истории Западной Европы вторжениями в 451 году в Галлию и в 452 году в Северную Италию. Христианская церковь на территории Римской империи в условиях значительного ослабления императорской власти приняла на себя руководящую роль в деле населения (паствы) от гуннов. В ходе гуннских набегов погибло много церковнослужителей, некоторые были канонизированы в лике мучеников. В раннесредневековой агиографической литературе произошла демонизация образа Аттилы. Ему как язычнику отводилась роль варвара-разрушителя, в борьбе с которым прославлялись деяния святых и совершались чудеса на благо укрепления веры.
Наприкінці XI ст. розпочалася епоха Хрестових походів – військових експедицій, організованих західним християнським світом до Святої Землі (Палестини) задля звільнення християнських святинь з-під влади мусульман. Усього з 1096 по 1291 р. історики визначили вісім великих хрестових походів. Пізніше терміном “хрестові походи” почали визначати також інші релігійні війни, які вела католицька церква з метою захисту й поширення християнської віри.
Приводом до Хрестових походів стало прохання візантійського імператора Олексія І Комніна до папи Урбана ІІ про до в боротьбі з турками-сельджуками. Папа погодився і закликав усіх католиків до боротьби за звільнення Святої Землі. Так розпочалася епоха хрестових походів.
У Першому хрестовому поході 1096–1099 рр. брала участь величезна кількість учасників із багатьох європейських країн. У цілому похід досяг своєї мети. Якщо більшість бідноти загинула в першому ж бою з турками-сельджуками, то військо рицарів-хрестоносців досягло Єрусалима і здобуло його штурмом.
Завойовані землі хрестоносці поділили на декілька держав: Єрусалимське королівство, королівство Антіохія, графство Едесса і графство Тріполі. Головним було Єрусалимське королівство, а його правитель титулувався захисником Гробу Господнього. У своїх державах хрестоносці встановили феодальні порядки за зразком Західної Європи. Кожен правитель поділив свої володіння на баронії (володіння залежних од нього баронів), що, у свою чергу, поділялися на рицарські феоди. Для захисту християнських володінь на сході були збудовані замки і засновані три духовні рицарські ордени – госпітальєрів, тамплієрів і німецьких рицарів – тевтонців. Ордени відіграли значну роль у захисті Святої Землі.
.
Бич Божий, как называли Аттилу средневековые писатели, оставил разрушительный след в истории Западной Европы вторжениями в 451 году в Галлию и в 452 году в Северную Италию. Христианская церковь на территории Римской империи в условиях значительного ослабления императорской власти приняла на себя руководящую роль в деле населения (паствы) от гуннов. В ходе гуннских набегов погибло много церковнослужителей, некоторые были канонизированы в лике мучеников. В раннесредневековой агиографической литературе произошла демонизация образа Аттилы. Ему как язычнику отводилась роль варвара-разрушителя, в борьбе с которым прославлялись деяния святых и совершались чудеса на благо укрепления веры.