Казацкая рада в Переяслове, состоявшаяся в январе 1654 г., положила начало оформлению московско-украинских отношений, ибо никаких письменных соглашений в Переяславе заключено не было. Всё должны были решить переговоры. Причём каждая из сторон видела союз двух государств по-своему. Украинское правительство, заключая союз с Московией, последовательно выступало за равные права его участников. В Москве же уже тогда стремились превратить Украину в свою собственность и смотрели на украинцев вместе с гетманом как на подданных его царского величества. Тем не менее в момент переговоров на это из тактических соображений упора не делали. Наоборот, представители московского правительства щедро сыпали посулы не нарушать “прав и вольностей” Украины.
Как установил современный исследователь истории Национально-освободительной войны Юрий Мыцик, особенностью украинско-московского договора было то, что он представлял собой группу документов от каждого из
сословий — словно бы отдельные соглашения от духовенства, мещанства, казаков.
Казацкое соглашение состояло из 23 статей от имени гетмана и Войска Запорожского. Основная идея этих статей — установление таких межгосу-дарственних отношений, по которым Украина будет сохранять как внутреннюю, так и внешнюю самостоятельность. Именно с этими статьями украинское посольство, возглавленное генеральным судьёй Самойлом Богданови-чем-Зарудным и переяславским полковником Павлом Тетерей, прибыло в Москву. Проект документа украинские посланцы предоставили московскому правительству 14 марта 1654 г.
В результате недельных переговоров проект несколько изменили, согласовали 17 статей, а по 6 очень важным согласование отложили на более поздний срок.
Согласно Мартовским статьям гетмана и старшину казаки должны были избирать на раде. Украинские администрация и суд оставались самостоятельными и не подчинялись Москве. Собирание налогов возлагалось на украинскую скарбницу (казну). Численность казацкого войска устанавливалась в 60 тыс.
Свой проект соглашения подготовило и мещанство. Украинские мещане вознамеривались сохранить все свои права и вольности, данные им ещё
литовскими князьями и польскими королями, прежде всего городское самоуправление.
Продолжительные переговоры православного духовенства окончились безрезультатно.Украинская православная церковь не соглашалась на зависимость от патриарха московского, к которой стремились московское правительство и Российская православная церковь.
Следовательно, лишь мещане в общем достигли взаимопонимания с московским правительством, казачество вместе с украинской православной шляхтой —лишь частично, а православное духовенство отвергло незаконные требования Москвы.
В соответствии с соглашениями, заключёнными во время украинско-московских переговоров 1654 г., устанавливались межгосударственные отношения, не ограничивавшие независимости Украины. Условия украинско-московского договора 1654 г. свидетельствуют об объединении Украины и Московии в своеобразную конфедерацию. Договор между двумя государствами в основном был равноправным и (при условии соблюдения/взаимовыгодным. Вместе с тем он был незаконченным, несовершенным, действовал недолго (несколько лет) и поэтому очень быстро утратил силу.
Несмотря на несовершенство и недолговечность, украинско-московский договор 1654 г. на протяжении 17—18 вв. рассматривался украинцами как убедительнейшее доказательство суверенности Украины. Он позволял сохранить самостоятельность недавно созданного Украинского гетманского государства, украинское правительство получало возможность довести до победного конца воину против Речи Посполитой, а следовательно, — завершить воссоединение всех украинских земель под своей властью. В международных отношениях договор удостоверял право на отделение Украины от Польши.
З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. У III і IV Думах офіційно українських фракцій не було. Причиною цього став антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх демократичних, національних партій, тиск на виборців під час голосування. Серед депутатського корпусу 29 депутатів чітко позиціонували себе як захисники національних інтересів України. Однак такої кількості виявилося замало для створення у Державній Думі самостійної української фракції.
Однак, існувала неформальна група українських депутатів. А на засіданнях III і IV Дум обговорювалися питання про українську мову і виділення Холмщини в окрему російську губернію. В III Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про запровадження української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте він не був прийнятий. У лютому 1914 р. у доповіді міністру внутрішніх справ полтавський губернатор Багговут рекомендував залучати в українських губерніях на посади вчителів, інспекторів, ректорів, священиків тільки великоросів; звільняти з посади усякого вчителя, який виявляє прихильність до українського; субсидувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі для боротьби проти українців; викорінювати використання назв «Україна», «український», доводити, що «Україна» — це окраїна держави в минулі часи тощо.
Для посилення антипольської та антиукраїнської політики III Дума прийняла закон про виділення Холмщини. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.
В Четвертій Думі існувала група українських депутатів, одним з лобістів якої був Михайло Родзянко. На захист українців виступили представники різних політичних сил, зокрема конституційний демократ П. Милюков, трудовик В. Дзюбинський, соціал-демократ Г. Петровський. Було порушене питання про автономію України, яке здобуло підтримку з боку відомих політичних діячів, депутатів О. Керенського, П. Милюкова, Г. Петровського, А. Шингарьова. Професор С. Іванов вимагав заснування українознавчих кафедр в університетах, а єпископ Никон — введення української мови у школах.
Казацкая рада в Переяслове, состоявшаяся в январе 1654 г., положила начало оформлению московско-украинских отношений, ибо никаких письменных соглашений в Переяславе заключено не было. Всё должны были решить переговоры. Причём каждая из сторон видела союз двух государств по-своему. Украинское правительство, заключая союз с Московией, последовательно выступало за равные права его участников. В Москве же уже тогда стремились превратить Украину в свою собственность и смотрели на украинцев вместе с гетманом как на подданных его царского величества. Тем не менее в момент переговоров на это из тактических соображений упора не делали. Наоборот, представители московского правительства щедро сыпали посулы не нарушать “прав и вольностей” Украины.
Как установил современный исследователь истории Национально-освободительной войны Юрий Мыцик, особенностью украинско-московского договора было то, что он представлял собой группу документов от каждого из
сословий — словно бы отдельные соглашения от духовенства, мещанства, казаков.
Казацкое соглашение состояло из 23 статей от имени гетмана и Войска Запорожского. Основная идея этих статей — установление таких межгосу-дарственних отношений, по которым Украина будет сохранять как внутреннюю, так и внешнюю самостоятельность. Именно с этими статьями украинское посольство, возглавленное генеральным судьёй Самойлом Богданови-чем-Зарудным и переяславским полковником Павлом Тетерей, прибыло в Москву. Проект документа украинские посланцы предоставили московскому правительству 14 марта 1654 г.
В результате недельных переговоров проект несколько изменили, согласовали 17 статей, а по 6 очень важным согласование отложили на более поздний срок.
Согласно Мартовским статьям гетмана и старшину казаки должны были избирать на раде. Украинские администрация и суд оставались самостоятельными и не подчинялись Москве. Собирание налогов возлагалось на украинскую скарбницу (казну). Численность казацкого войска устанавливалась в 60 тыс.
Свой проект соглашения подготовило и мещанство. Украинские мещане вознамеривались сохранить все свои права и вольности, данные им ещё
литовскими князьями и польскими королями, прежде всего городское самоуправление.
Продолжительные переговоры православного духовенства окончились безрезультатно.Украинская православная церковь не соглашалась на зависимость от патриарха московского, к которой стремились московское правительство и Российская православная церковь.
Следовательно, лишь мещане в общем достигли взаимопонимания с московским правительством, казачество вместе с украинской православной шляхтой —лишь частично, а православное духовенство отвергло незаконные требования Москвы.
В соответствии с соглашениями, заключёнными во время украинско-московских переговоров 1654 г., устанавливались межгосударственные отношения, не ограничивавшие независимости Украины. Условия украинско-московского договора 1654 г. свидетельствуют об объединении Украины и Московии в своеобразную конфедерацию. Договор между двумя государствами в основном был равноправным и (при условии соблюдения/взаимовыгодным. Вместе с тем он был незаконченным, несовершенным, действовал недолго (несколько лет) и поэтому очень быстро утратил силу.
Несмотря на несовершенство и недолговечность, украинско-московский договор 1654 г. на протяжении 17—18 вв. рассматривался украинцами как убедительнейшее доказательство суверенности Украины. Он позволял сохранить самостоятельность недавно созданного Украинского гетманского государства, украинское правительство получало возможность довести до победного конца воину против Речи Посполитой, а следовательно, — завершить воссоединение всех украинских земель под своей властью. В международных отношениях договор удостоверял право на отделение Украины от Польши.
Відповідь:
ІІ та IV Думи
З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. У III і IV Думах офіційно українських фракцій не було. Причиною цього став антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх демократичних, національних партій, тиск на виборців під час голосування. Серед депутатського корпусу 29 депутатів чітко позиціонували себе як захисники національних інтересів України. Однак такої кількості виявилося замало для створення у Державній Думі самостійної української фракції.
Однак, існувала неформальна група українських депутатів. А на засіданнях III і IV Дум обговорювалися питання про українську мову і виділення Холмщини в окрему російську губернію. В III Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про запровадження української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте він не був прийнятий. У лютому 1914 р. у доповіді міністру внутрішніх справ полтавський губернатор Багговут рекомендував залучати в українських губерніях на посади вчителів, інспекторів, ректорів, священиків тільки великоросів; звільняти з посади усякого вчителя, який виявляє прихильність до українського; субсидувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі для боротьби проти українців; викорінювати використання назв «Україна», «український», доводити, що «Україна» — це окраїна держави в минулі часи тощо.
Для посилення антипольської та антиукраїнської політики III Дума прийняла закон про виділення Холмщини. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.
В Четвертій Думі існувала група українських депутатів, одним з лобістів якої був Михайло Родзянко. На захист українців виступили представники різних політичних сил, зокрема конституційний демократ П. Милюков, трудовик В. Дзюбинський, соціал-демократ Г. Петровський. Було порушене питання про автономію України, яке здобуло підтримку з боку відомих політичних діячів, депутатів О. Керенського, П. Милюкова, Г. Петровського, А. Шингарьова. Професор С. Іванов вимагав заснування українознавчих кафедр в університетах, а єпископ Никон — введення української мови у школах.