1. когда человек плывет — работают практически все его мышцы. поэтому не нужно тренировать руки, потом ноги, далее пресс, спину, затем грудные и т.д. в процессе плавания, как уже сказано выше работает всё тело. каждая мышца по сути получает нагрузку именно такую какая необходима, поэтому тело профессиональных пловцов гармонично развито.2. плавание как спорт – является вторым после бега на лыжах спортом, который отлично тренирует практически все группы мышц. 3. постояв минуту в воде с температурой +20 гр-в, в крови ощутимо повышается уровень гемоглобина. плавать в холодной воде полезно, для выработки половых гормонов, оно улучшает кровообращение (и мозговое), к тому же замедляет процессы клеточного старения организма. каждодневный заплыв всего на 30 минут неплохо повышает либидо как у мужчин, так и у женщин
Грушевський найбільш відомий як автор «Історії України-Руси» - десятитомной монографії, що стала основним працею в історії україністики і спричинила гострі наукові суперечки. Він відстоював тезу про відособленість слов'янського населення на території нинішньої України, починаючи з середини I тисячоліття нашої ери, таким чином, Грушевський стверджував концепцію нерозривного етнокультурного розвитку в регіоні, яке, на його думку, в кінцевому підсумку призвело до формування особливого етносу, відмінного від інших східних слов'ян. Згідно з концепцією Грушевського, Київська Русь розглядалася як форма української державності, тобто як «Україна-Русь». Спираючись на дане історіографічна допущення, Грушевський, з одного боку, проголошував етногенетичну відмінність українського і російського народів і принципова розбіжність векторів їх розвитку, а з іншого боку, постулював державну спадкоємність українців як гегемона щодо Київської Русі [6]. При цьому політика збирання російських земель від Івана III до Катерини II розглядалася Грушевським як суто негативне явище.
Відповідь:
Грушевський найбільш відомий як автор «Історії України-Руси» - десятитомной монографії, що стала основним працею в історії україністики і спричинила гострі наукові суперечки. Він відстоював тезу про відособленість слов'янського населення на території нинішньої України, починаючи з середини I тисячоліття нашої ери, таким чином, Грушевський стверджував концепцію нерозривного етнокультурного розвитку в регіоні, яке, на його думку, в кінцевому підсумку призвело до формування особливого етносу, відмінного від інших східних слов'ян. Згідно з концепцією Грушевського, Київська Русь розглядалася як форма української державності, тобто як «Україна-Русь». Спираючись на дане історіографічна допущення, Грушевський, з одного боку, проголошував етногенетичну відмінність українського і російського народів і принципова розбіжність векторів їх розвитку, а з іншого боку, постулював державну спадкоємність українців як гегемона щодо Київської Русі [6]. При цьому політика збирання російських земель від Івана III до Катерини II розглядалася Грушевським як суто негативне явище.