1. Какие виды заупокойных храмов появились в эпоху Средне- го царства? 2. Перечислите типы египетских колонн 3. В чём отличия портрета Среднего царства от портрета пре- дыдущей эпохи? 4. Где египтяне начали использовать живопись и что они изоб- ражали?
Константин успешно воевал против франков и алеманнов на Рейне, позднее с готами и сарматами на Дунае; в 310 г. лишил власти Максимиана и после смерти Галерия в 311 г. в союзе с Лицинием в 312 г. одержал победу над Максенцием в битве у Мильвиева моста возле Рима. Затем в 314 или 316 г. отвоевал у Лициния большую часть Балканского полуострова и стал после окончательной победы и казни последнего единым властителем империи. В отличие от Диоклетиановой тетрархии Константин вновь сконцентрировал всю полноту власти в руках своего семейства. Между 317 и 333 гг. его сыновья Константин II, Констанций и Констант были провозглашены цезарями и соправителями, а также назначены наследниками государственной власти.
В области внутренней политики правление Константина во многом являлось продолжением деятельности Диоклетиана, упрочением основанного домината как формы государственной власти и характеризовалось превращением империи в военно-бюрократическое государство, которое было разделено Константином на 4 префектуры — Восточную, Иллирик, Италию и Галлию, подразделявшиеся в свою очередь на 14 диоцезов (епархий) и 114 провинций. Первоначально резиденциями Константина являлись Трир, затем Сирмий и Сердика (София). В 326 г. Константин окончательно избрал столицей империи Византию, которую в 330 г. переименовал в Константинополь (град Константина). Константин окружил себя пышным императорским двором с созданным по образцу восточных государств церемониалом (ношение диадемы, земной поклон императору), учредил консисторий — тайный императорский совет — и осуществлял свою власть посредством строго организованного чиновничьего аппарата. Сенаторы, положение которых вновь было упрочено, всемерно привлекались к управлению государством. Начатое еще Галлиеном разграничение военного и гражданского управления получило при Константине окончательное оформление. Согласно проведенной реформе армии, войска были разделены на подвижные (comitatenses) и войска, постоянно дислоцирующиеся в приграничных районах (limitanei), преторианская гвардия была распущена, а префектура претория претерпела кардинальную реорганизацию; приток в армию выходцев из германских племен принял массовый характер. Усилилось профессиональное прикрепление сословий, в первую очередь колонов, к земле. Введение в обращение золотого солида стабилизировало денежную единицу.
Поворот Константина к христианству произошел, видимо, в период борьбы против Максенция. Миланским эдиктом 313 г. христианство признано равноправной религией. Тем самым была заложена основа его становления государственной религией. Вмешательство государства в церковные дела, в частности в церковные споры, ставшее со времен Константина обычным явлением, сделало церковь государственной и превратило ее в инструмент политической власти. В 325 г. Константин созвал в Никее 1-й экуменический собор, всемерно поощряя деятельность церкви в распространении христианства. В 321 г. Константин объявил воскресенье официальным “днем покоя”. Возведением Латеранской церкви Константин положил начало монументальной церковной архитектуры. В 313 г. им завершено строительство базилики Максенция. В 312—315 гг. в Риме была возведена триумфальная арка, украшенная многочисленными богатыми фигурными рельефами, заимствованными от более ранних построек и частично переработанными.
В последние годы жизненная энергия Константина заметно ослабла. Армия теряла боевую На Востоке государства персы готовились отнять области, приобретеные Диоклетианом на берегах Тигра. Константин сам выступил во главе войска в поход, но, смертельно больной, остановился в Никомедии, где и скончался, незадолго до того приняв от Евсевия Кесарийского крещение. Прах его погребен в Апостольской церкви в Константинополе. Церковные историки нарекли Константина Великим и провозгласили его образцом христианского правителя. Русская православная и армянская церковь чтят память Константина как святого и равноапостольного 21 мая. Биография Константина изложена Евсевием Кесарийским.
Російська імперія стала найбільшою за площею державою світу, що простягалася на величезних територіях Східної Європи, Північної Азії та частині Північної Америки (Аляска). Кількість населення імперії впродовж першої половини XIX ст. збільшилася
із 37 до 69 млн осіб, переважно завдяки приєднанню нових територій — Фінляндії, Царства Польського, Бессарабії, Північного Казахстану. Основна частина населення заселяла центральні й західні губернії, а на величезній території Сибіру проживало лише 3 млн осіб. Середня тривалість життя становила лише 27,3 року (у Великій Британії — 31,5 року) через велику дитячу смертність, нерозвиненість медичного обслуговування, періодичні епідемії. За складом населення Російська імперія була багатонаціональною державою, її народи сповідували всі світові релігії (християнство, іслам, буддизм), однак статус державної релігії мало лише православ’я.
За структурою російське суспільство залишалося фактично феодальним із поділом на привілейовані (дворянство, духовенство, купецтво, козацтво) і непривілейовані стани (селянство і міщанство). Найбільшим за кількістю станом було селянство — понад 30 млн осіб. Із них близько 20 млн становили кріпосні селяни. Вони вважалися «хрещеною власністю» дворян-поміщи-ків, яких на той час у країні налічувалося майже 600 тис. осіб.
За політичним устроєм Російська імперія була самодержавною (абсолютною) монархією. Російський імператор мав необмежену владу. Конституції та парламентських установ у країні не існувало. Правителями імперії в цей період були Олександр I (1801 — 1825 рр.) і Микола I (1825—1855 рр.).
Олександр I на початку свого правління підтримував проекти перетворення Росії на конституційну монархію, однак після розгрому Наполеона утвердився в думці, що саме самодержавство об’єднало народ для боротьби із французами, і тому не бажав його скасування.
Правління Миколи I розпочалося жорстоким придушенням виступу опозиційно налаштованих до самодержавства російських дворян та офіцерів. Микола I не підтримував ідей будь-яких змін в управлінні імперією та намагався «вдосконалити» його бюрократизацією та посиленням ролі поліції.
Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя імперії стало кріпосне право. Ситуація, коли більшість населення складали кріпосні селяни, становище яких нагадувало рабське, ставала все небезпечнішою. Однак влада не наважувалася на рішучі зміни, оскільки її опорою були дворяни — власники кріпосних. Для національної політики імперії було характерне здійснення щодо неросійських народів політики національно-культурної асиміляції, ігнорування особливостей національного походження та історичних традицій, їх русифікація. Будь-які спроби неросійських народів боротися за національні права придушувалися.
За рівнем свого економічного розвитку Російська імперія значно поступалася тогочасним провідним країнам Заходу. Промисловий переворот розпочався в країні на межі 30—40-х рр. XIX ст. і розгортався дуже повільно. Йому заважала відсутність ринків вільнонайманої робочої сили та збуту продукції в умовах панування кріпосництва. Перші фабрично-заводські підприємства виникли в 30-х рр. XIX ст. у текстильній і гірничодобувній галузях промисловості.
Російська імперія була аграрною країною. Характер розвитку сільського господарства визначався пануванням кріпосницьких відносин. Урожаї були низькими, сільське господарство розвивалося за рахунок збільшення посівних площ із використанням примітивної техніки. Чимало господарств зберігало натуральний характер. Російська зовнішня торгівля була спрямована на постачання сировини (зерно, льон, деревина, залізо) до Західної Європи та завезення промислового обладнання, предметів розкоші й так званих «колоніальних» товарів (чай, кава, прянощі).
РУХ ДЕКАБРИСТІВ. Відмова Олександра I від намірів реформування Російської імперії викликала велике розчарування в прибічників цього шляху. Відтоді в Росії виникло протистояння між владою, що діяла методами політичної реакції, і патріотами, які прагнули змін у суспільно-політичному житті. Пізніше їх стали називати декабристами.
Декабристи — учасники таємних організацій у Російській імперії, що готували державний переворот, спрямований проти самодержавства та кріпосного права. Підняли повстання в грудні (російською мовою — декабрь) 1825 р.
Перші таємні опозиційні організації створили гвардійські офіцери, учасники закордонних походів 1814—1815 рр. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який через два роки трансформувався в «Союз благоденства». Його учасники виступали за ліквідацію кріпосного права, перетворення самодержавства на конституційну монархію. Однак через розбіжності в поглядах на шляхи реалізації цих намірів у 1821 р. союз розпався.
Константин успешно воевал против франков и алеманнов на Рейне, позднее с готами и сарматами на Дунае; в 310 г. лишил власти Максимиана и после смерти Галерия в 311 г. в союзе с Лицинием в 312 г. одержал победу над Максенцием в битве у Мильвиева моста возле Рима. Затем в 314 или 316 г. отвоевал у Лициния большую часть Балканского полуострова и стал после окончательной победы и казни последнего единым властителем империи. В отличие от Диоклетиановой тетрархии Константин вновь сконцентрировал всю полноту власти в руках своего семейства. Между 317 и 333 гг. его сыновья Константин II, Констанций и Констант были провозглашены цезарями и соправителями, а также назначены наследниками государственной власти.
В области внутренней политики правление Константина во многом являлось продолжением деятельности Диоклетиана, упрочением основанного домината как формы государственной власти и характеризовалось превращением империи в военно-бюрократическое государство, которое было разделено Константином на 4 префектуры — Восточную, Иллирик, Италию и Галлию, подразделявшиеся в свою очередь на 14 диоцезов (епархий) и 114 провинций. Первоначально резиденциями Константина являлись Трир, затем Сирмий и Сердика (София). В 326 г. Константин окончательно избрал столицей империи Византию, которую в 330 г. переименовал в Константинополь (град Константина). Константин окружил себя пышным императорским двором с созданным по образцу восточных государств церемониалом (ношение диадемы, земной поклон императору), учредил консисторий — тайный императорский совет — и осуществлял свою власть посредством строго организованного чиновничьего аппарата. Сенаторы, положение которых вновь было упрочено, всемерно привлекались к управлению государством. Начатое еще Галлиеном разграничение военного и гражданского управления получило при Константине окончательное оформление. Согласно проведенной реформе армии, войска были разделены на подвижные (comitatenses) и войска, постоянно дислоцирующиеся в приграничных районах (limitanei), преторианская гвардия была распущена, а префектура претория претерпела кардинальную реорганизацию; приток в армию выходцев из германских племен принял массовый характер. Усилилось профессиональное прикрепление сословий, в первую очередь колонов, к земле. Введение в обращение золотого солида стабилизировало денежную единицу.
Поворот Константина к христианству произошел, видимо, в период борьбы против Максенция. Миланским эдиктом 313 г. христианство признано равноправной религией. Тем самым была заложена основа его становления государственной религией. Вмешательство государства в церковные дела, в частности в церковные споры, ставшее со времен Константина обычным явлением, сделало церковь государственной и превратило ее в инструмент политической власти. В 325 г. Константин созвал в Никее 1-й экуменический собор, всемерно поощряя деятельность церкви в распространении христианства. В 321 г. Константин объявил воскресенье официальным “днем покоя”. Возведением Латеранской церкви Константин положил начало монументальной церковной архитектуры. В 313 г. им завершено строительство базилики Максенция. В 312—315 гг. в Риме была возведена триумфальная арка, украшенная многочисленными богатыми фигурными рельефами, заимствованными от более ранних построек и частично переработанными.
В последние годы жизненная энергия Константина заметно ослабла. Армия теряла боевую На Востоке государства персы готовились отнять области, приобретеные Диоклетианом на берегах Тигра. Константин сам выступил во главе войска в поход, но, смертельно больной, остановился в Никомедии, где и скончался, незадолго до того приняв от Евсевия Кесарийского крещение. Прах его погребен в Апостольской церкви в Константинополе. Церковные историки нарекли Константина Великим и провозгласили его образцом христианского правителя. Русская православная и армянская церковь чтят память Константина как святого и равноапостольного 21 мая. Биография Константина изложена Евсевием Кесарийским.
Російська імперія стала найбільшою за площею державою світу, що простягалася на величезних територіях Східної Європи, Північної Азії та частині Північної Америки (Аляска). Кількість населення імперії впродовж першої половини XIX ст. збільшилася
із 37 до 69 млн осіб, переважно завдяки приєднанню нових територій — Фінляндії, Царства Польського, Бессарабії, Північного Казахстану. Основна частина населення заселяла центральні й західні губернії, а на величезній території Сибіру проживало лише 3 млн осіб. Середня тривалість життя становила лише 27,3 року (у Великій Британії — 31,5 року) через велику дитячу смертність, нерозвиненість медичного обслуговування, періодичні епідемії. За складом населення Російська імперія була багатонаціональною державою, її народи сповідували всі світові релігії (християнство, іслам, буддизм), однак статус державної релігії мало лише православ’я.
За структурою російське суспільство залишалося фактично феодальним із поділом на привілейовані (дворянство, духовенство, купецтво, козацтво) і непривілейовані стани (селянство і міщанство). Найбільшим за кількістю станом було селянство — понад 30 млн осіб. Із них близько 20 млн становили кріпосні селяни. Вони вважалися «хрещеною власністю» дворян-поміщи-ків, яких на той час у країні налічувалося майже 600 тис. осіб.
За політичним устроєм Російська імперія була самодержавною (абсолютною) монархією. Російський імператор мав необмежену владу. Конституції та парламентських установ у країні не існувало. Правителями імперії в цей період були Олександр I (1801 — 1825 рр.) і Микола I (1825—1855 рр.).
Олександр I на початку свого правління підтримував проекти перетворення Росії на конституційну монархію, однак після розгрому Наполеона утвердився в думці, що саме самодержавство об’єднало народ для боротьби із французами, і тому не бажав його скасування.
Правління Миколи I розпочалося жорстоким придушенням виступу опозиційно налаштованих до самодержавства російських дворян та офіцерів. Микола I не підтримував ідей будь-яких змін в управлінні імперією та намагався «вдосконалити» його бюрократизацією та посиленням ролі поліції.
Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя імперії стало кріпосне право. Ситуація, коли більшість населення складали кріпосні селяни, становище яких нагадувало рабське, ставала все небезпечнішою. Однак влада не наважувалася на рішучі зміни, оскільки її опорою були дворяни — власники кріпосних. Для національної політики імперії було характерне здійснення щодо неросійських народів політики національно-культурної асиміляції, ігнорування особливостей національного походження та історичних традицій, їх русифікація. Будь-які спроби неросійських народів боротися за національні права придушувалися.
За рівнем свого економічного розвитку Російська імперія значно поступалася тогочасним провідним країнам Заходу. Промисловий переворот розпочався в країні на межі 30—40-х рр. XIX ст. і розгортався дуже повільно. Йому заважала відсутність ринків вільнонайманої робочої сили та збуту продукції в умовах панування кріпосництва. Перші фабрично-заводські підприємства виникли в 30-х рр. XIX ст. у текстильній і гірничодобувній галузях промисловості.
Російська імперія була аграрною країною. Характер розвитку сільського господарства визначався пануванням кріпосницьких відносин. Урожаї були низькими, сільське господарство розвивалося за рахунок збільшення посівних площ із використанням примітивної техніки. Чимало господарств зберігало натуральний характер. Російська зовнішня торгівля була спрямована на постачання сировини (зерно, льон, деревина, залізо) до Західної Європи та завезення промислового обладнання, предметів розкоші й так званих «колоніальних» товарів (чай, кава, прянощі).
РУХ ДЕКАБРИСТІВ. Відмова Олександра I від намірів реформування Російської імперії викликала велике розчарування в прибічників цього шляху. Відтоді в Росії виникло протистояння між владою, що діяла методами політичної реакції, і патріотами, які прагнули змін у суспільно-політичному житті. Пізніше їх стали називати декабристами.
Декабристи — учасники таємних організацій у Російській імперії, що готували державний переворот, спрямований проти самодержавства та кріпосного права. Підняли повстання в грудні (російською мовою — декабрь) 1825 р.
Перші таємні опозиційні організації створили гвардійські офіцери, учасники закордонних походів 1814—1815 рр. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який через два роки трансформувався в «Союз благоденства». Його учасники виступали за ліквідацію кріпосного права, перетворення самодержавства на конституційну монархію. Однак через розбіжності в поглядах на шляхи реалізації цих намірів у 1821 р. союз розпався.