Закованные в кольчуги всадники-рыцари стали господами нового мира, мира Средних Веков. В V-VIII веках на обширных просторах Евразии началась новая эпоха, эпоха рыцарей и крепостных рабов. Однако была одна страна, которая раньше других приняла удар тяжёлой кавалерии, и история которой стала прообразом будущего - этой страной был Иран. Поэтому, чтобы завершить историю Древнего Мира, нам остаётся рассказать об этом прологе Средних Веков.
В середине II века до нашей эры гуннская волна обрушилась на обитавшие в центральной Азии племена саков и юэджей. Гунны обладали всесокрушающим Новым Оружием, тяжёлым луком из кости и дерева, и, уходя от страшной опасности, юэджи двинулись в Индию, а саки - в Иран. После первого столкновения с родственными им племенами парфян саки вошли в Парфянский союз; они передали парфянам военную технику гуннов, тяжёлый лук и чешуйчатый панцирь. В 120-х годах до н. э. на Ближнем Востоке появились первые рыцари-"неранимые", восседавшие на огромных, облачённых в доспехи, "нисейских" конях. Эти рыцари не только поражали врагов из луков; у них были длинные четырёхметровые копья, с которыми они бросались на врагов, удерживаясь на коне без стремян и сёдел - должно быть, с каких-то забытых ныне при Новая тяжёлая конница обеспечила парфянам победу в долгой борьбе с державой наследников Александра, Селевкидов; кочевники овладели Двуречьем и вышли к Евфрату.
Нашествие кочевников оставило после себя сожжённые деревни и развалины городов, парфяне разрушили Вавилон и увели в плен его жителей. С гибелью городов пришла в упадок древняя культура и письменность, был забыт алфавит, и немногие уцелевшие писцы пользовались словами как иероглифами. На опустевшей равнине возвышались замки завоевателей, в них обитали главы парфянских родов, "великие" и "знатные", владевшие тысячами порабощённых крестьян. Рядовых рыцарей-родовичей звали "азатами", "свободными"; они получали от "великих" в кормление несколько крестьянских дворов и по первому зову шли за ними в поход. Каждое лето рыцарские дружины уходили в набеги за Евфрат, приводя оттуда толпы новых рабов. Иногда "великие" собирались и вместе выбирали царей из царского рода Аршакидов, но чаще воевали друг с другом, штурмуя замки и опустошая деревни - совсем как в средневековой Европе.
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
В середине II века до нашей эры гуннская волна обрушилась на обитавшие в центральной Азии племена саков и юэджей. Гунны обладали всесокрушающим Новым Оружием, тяжёлым луком из кости и дерева, и, уходя от страшной опасности, юэджи двинулись в Индию, а саки - в Иран. После первого столкновения с родственными им племенами парфян саки вошли в Парфянский союз; они передали парфянам военную технику гуннов, тяжёлый лук и чешуйчатый панцирь. В 120-х годах до н. э. на Ближнем Востоке появились первые рыцари-"неранимые", восседавшие на огромных, облачённых в доспехи, "нисейских" конях. Эти рыцари не только поражали врагов из луков; у них были длинные четырёхметровые копья, с которыми они бросались на врагов, удерживаясь на коне без стремян и сёдел - должно быть, с каких-то забытых ныне при Новая тяжёлая конница обеспечила парфянам победу в долгой борьбе с державой наследников Александра, Селевкидов; кочевники овладели Двуречьем и вышли к Евфрату.
Нашествие кочевников оставило после себя сожжённые деревни и развалины городов, парфяне разрушили Вавилон и увели в плен его жителей. С гибелью городов пришла в упадок древняя культура и письменность, был забыт алфавит, и немногие уцелевшие писцы пользовались словами как иероглифами. На опустевшей равнине возвышались замки завоевателей, в них обитали главы парфянских родов, "великие" и "знатные", владевшие тысячами порабощённых крестьян. Рядовых рыцарей-родовичей звали "азатами", "свободными"; они получали от "великих" в кормление несколько крестьянских дворов и по первому зову шли за ними в поход. Каждое лето рыцарские дружины уходили в набеги за Евфрат, приводя оттуда толпы новых рабов. Иногда "великие" собирались и вместе выбирали царей из царского рода Аршакидов, но чаще воевали друг с другом, штурмуя замки и опустошая деревни - совсем как в средневековой Европе.
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.