В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні й безпартійні, дорослі й діти.
Причини розгортання руху Опору: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму; цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях.
Пасивні форми опору, різноманітна до партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії; ухиляння від робіт тощо.
Активні форми опору, партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність.
Джерела формування партизанських загонів.
• Залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів.
• Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з'єднання з фронтовими частинами.
• Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу.
Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до їх складу входили старшокласники с. Кримки. У вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в м. Краснодоні. Крім антигітлерівської пропаганди, молодогвардійці здійснили низку диверсій і бойових операцій.
Крім радянського руху Опору, в Україні виникає і націоналістичний, організатором якого виступила ОУН. У 1942 р. була сформована Українська повстанська армія (УПА). її головнокомандувачем став член Проводу ОУН(Б) Р. Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни вів боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.
У той же час на західноукраїнських землях діяв і польський рух Опору (Армія Крайова і Гвардія Людова).
Вероятно,Вы имели ввиду дворцовые перевороты ХVIII века. «Эпохой дворцовых переворотов» был назван последовавший за смертью Петра I 37-летний период политической нестабильности (1725-1762 гг.). В этот период политику государства определяли отдельные группировки дворцовой знати, которые активно вмешивались в решение вопроса о наследнике престола, боролись между собой за власть, осуществляли дворцовые перевороты. Поводом для такого вмешательства послужил изданный Петром I 5 февраля 1722 г. Устав о наследии престола,который отменил «оба порядка престолонаследия, действовавшие прежде, и завещание, и соборное избрание, заменив то и другое личным назначением, усмотрением царствующего государя». Сам Пётр этим уставом не воспользовался, умер 28 января 1725 г., не назначив себе преемника. Поэтому сразу же после его смерти между представителями правящей верхушки началась борьба за власть. Решающей силой дворцовых переворотов была гвардия, привилегированная часть созданной Петром регулярной армии (это знаменитые Семёновский и Преображенский полки, в 30-е годы к ним прибавились два новых, Измайловский и Конногвардейский). Её участие решало исход дела: на чьей стороне гвардия, та группировка одерживала победу. Гвардия была не только привилегированной частью русского войска, она являлась представительницей целого сословия (дворянского), из среды которого почти исключительно формировалась и интересы которого представляла. Дворцовые перевороты свидетельствовали о слабости абсолютной власти при преемниках Петра I, которые не смогли продолжить реформы с энергией и в духе начинателя и которые могли управлять государством, только опираясь на своих приближённых. Фаворитизм в этот период расцвёл пышным цветом. Фавориты-временщики получили неограниченное влияние на политику государства. Единственным наследником Петра I по мужской линии был его внук - сын казнённого царевича Алексея Пётр. Но на престол претендовала жена Петра I Екатерина. Наследницами являлись и две дочери Петра - Анна (замужем за голштинским принцем) и Елизавета - к тому времени ещё несовершеннолетняя. Вопрос о преемнике был решён быстрыми действиями А.Меньшикова, который, опираясь на гвардию, осуществил первый дворцовый переворот в пользу Екатерины I (1725-1727 гг.) и стал при ней всесильным временщиком. Общими предпосылками дворцовых переворотов можно назвать: • Противоречия между различными дворянскими группировками по отношению к петровскому наследию. Было бы упрощением считать, что раскол произошел по линии принятия и непринятия реформ. И так называемое "новое дворянство", выдвинувшееся в годы Петра благодаря своему служебному рвению, и аристократическая партия пытались смягчить курс реформ, надеялись в той или иной форме дать передышку обществу, а в первую очередь, - себе. Но каждая из этих групп отстаивала свои узкосословные интересы и привилегии, что и создавало питательную почву для внутриполитической борьбы. • Острая борьба различных группировок за власть, сводившаяся чаще всего к выдвижению и поддержке того или иного кандидата на престол. • Активная позиция гвардии, которую Петр воспитал как привилегированную "опору" самодержавия, взявшую на себя, к тому же, право контроля за соответствием личности и политики монарха тому наследию, которое оставил ее "возлюбленный император". • Пассивность народных масс, абсолютно далеких от политической жизни столицы. • Обострение проблемы престолонаследия в связи с принятием Указа 1722 г., сломавшего традиционный механизм передачи власти. • Духовная атмосфера, складывающаяся в результате раскрепощения дворянского сознания от традиционных норм поведения и морали, подталкивала к активной, зачастую беспринципной политической деятельности, вселяла надежду в удачу и "всесильный случай", открывающий дорогу к власти и богатству.
В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні й безпартійні, дорослі й діти.
Причини розгортання руху Опору: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму; цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях.
Пасивні форми опору, різноманітна до партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії; ухиляння від робіт тощо.
Активні форми опору, партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність.
Джерела формування партизанських загонів.
• Залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів.
• Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з'єднання з фронтовими частинами.
• Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу.
Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до їх складу входили старшокласники с. Кримки. У вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в м. Краснодоні. Крім антигітлерівської пропаганди, молодогвардійці здійснили низку диверсій і бойових операцій.
Крім радянського руху Опору, в Україні виникає і націоналістичний, організатором якого виступила ОУН. У 1942 р. була сформована Українська повстанська армія (УПА). її головнокомандувачем став член Проводу ОУН(Б) Р. Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни вів боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.
У той же час на західноукраїнських землях діяв і польський рух Опору (Армія Крайова і Гвардія Людова).
«Эпохой дворцовых переворотов» был назван последовавший за смертью Петра I 37-летний период политической нестабильности (1725-1762 гг.). В этот период политику государства определяли отдельные группировки дворцовой знати, которые активно вмешивались в решение вопроса о наследнике престола, боролись между собой за власть, осуществляли дворцовые перевороты. Поводом для такого вмешательства послужил изданный Петром I 5 февраля 1722 г. Устав о наследии престола,который отменил «оба порядка престолонаследия, действовавшие прежде, и завещание, и соборное избрание, заменив то и другое личным назначением, усмотрением царствующего государя». Сам Пётр этим уставом не воспользовался, умер 28 января 1725 г., не назначив себе преемника. Поэтому сразу же после его смерти между представителями правящей верхушки началась борьба за власть. Решающей силой дворцовых переворотов была гвардия, привилегированная часть созданной Петром регулярной армии (это знаменитые Семёновский и Преображенский полки, в 30-е годы к ним прибавились два новых, Измайловский и Конногвардейский). Её участие решало исход дела: на чьей стороне гвардия, та группировка одерживала победу. Гвардия была не только привилегированной частью русского войска, она являлась представительницей целого сословия (дворянского), из среды которого почти исключительно формировалась и интересы которого представляла.
Дворцовые перевороты свидетельствовали о слабости абсолютной власти при преемниках Петра I, которые не смогли продолжить реформы с энергией и в духе начинателя и которые могли управлять государством, только опираясь на своих приближённых. Фаворитизм в этот период расцвёл пышным цветом. Фавориты-временщики получили неограниченное влияние на политику государства.
Единственным наследником Петра I по мужской линии был его внук - сын казнённого царевича Алексея Пётр. Но на престол претендовала жена Петра I Екатерина. Наследницами являлись и две дочери Петра - Анна (замужем за голштинским принцем) и Елизавета - к тому времени ещё несовершеннолетняя. Вопрос о преемнике был решён быстрыми действиями А.Меньшикова, который, опираясь на гвардию, осуществил первый дворцовый переворот в пользу Екатерины I (1725-1727 гг.) и стал при ней всесильным временщиком.
Общими предпосылками дворцовых переворотов можно назвать:
• Противоречия между различными дворянскими группировками по отношению к петровскому наследию. Было бы упрощением считать, что раскол произошел по линии принятия и непринятия реформ. И так называемое "новое дворянство", выдвинувшееся в годы Петра благодаря своему служебному рвению, и аристократическая партия пытались смягчить курс реформ, надеялись в той или иной форме дать передышку обществу, а в первую очередь, - себе. Но каждая из этих групп отстаивала свои узкосословные интересы и привилегии, что и создавало питательную почву для внутриполитической борьбы.
• Острая борьба различных группировок за власть, сводившаяся чаще всего к выдвижению и поддержке того или иного кандидата на престол.
• Активная позиция гвардии, которую Петр воспитал как привилегированную "опору" самодержавия, взявшую на себя, к тому же, право контроля за соответствием личности и политики монарха тому наследию, которое оставил ее "возлюбленный император".
• Пассивность народных масс, абсолютно далеких от политической жизни столицы.
• Обострение проблемы престолонаследия в связи с принятием Указа 1722 г., сломавшего традиционный механизм передачи власти.
• Духовная атмосфера, складывающаяся в результате раскрепощения дворянского сознания от традиционных норм поведения и морали, подталкивала к активной, зачастую беспринципной политической деятельности, вселяла надежду в удачу и "всесильный случай", открывающий дорогу к власти и богатству.