Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох національних історій. Проте ця група справила помітний вплив на розвиток новітньої України. А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України — концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов'язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, — ця група заслуговує нашої поновної уваги.
Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, розрізняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формальні партії, а напрямки чи ідейні течії. Першу течію становили лоялісти або угодовці, які прихильно ставилися до російського імперського режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму, у цій імперській державі серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, наприклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких аристократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною "естеблішменту". Другим напрямком був польський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Липинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — українофільство.
Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, римокатолик за релігією й поляк за національністю, був водночас політичне лояльним до російської монархії і місцевим патріотом-українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський журнал "Kultura" ("Культура") в Парижі опублікував у своєму додатку "Zeszyty Historyczne" ("Історичні зошити") спогади Генрика Юзевського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи. Він був пілсудчиком, і тому, звичайно, переконаним польським націоналістом, але народився в Києві (десь у 1890-ті роки) і короткий час перебував на посаді товариша міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. У написаних згодом спогадах Юзевський (що пережив кругу світову війну, був репресований польським комуністичним режимом, а потім звільнений) відкриває, крім польського націоналізму, виразні українофільські тенденції.
Підґрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми можемо назвати "Landespatriotismus" (територіальний патріотизм). Починаючи з 20-30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т.зв. українську школу в польській літературі, яка посідає певне місце в історії польського романтизму. Деякі представники цієї школи пробували писати народною українською мовою, хоча звичайно вони писали по-польськи. (Антологію цієї україномовної поезії, написаної людьми польського походження
ответ:Валленштейн належав до стародавньої чеської дворянського прізвища Вальдштейна, який сповідував протестантську віру, але після смерті батька, на 16-му році свого життя, був відданий в єзуїтське училище в Ольмюце, і там перейшов у католицтво. Закінчивши університет у Альтдорфі і зробивши потім подорож по Італії, Франції, Нідерландам і Німеччині, він у 1606 повернувся на батьківщину, вступив до лав імперських військ, що діяли в Угорщини, і за відміну при облозі Грана отримав капітанський чин.
За укладення миру Валленштейн повернувся в Богемію і одружився на багатій літній вдові, яка в 1614 померла бездітною, залишивши йому весь свій статок. Це й інше спадщина, отримана тоді ж від дядька, дали йому можливість грати важливу роль при дворі імператора Матвія. У короткочасну війну 1617 між Венецією і герцогом Фердинандом Штирійським (майбутнім імператором), Валленштейн сформував за свій рахунок загін кінноти (200 чоловік) і привів його до герцога, внаслідок чого увійшов у нього у велику милість. При звільненні Градішке від облоги, він виявив приблизну безстрашність, а своєю щедрістю, так само як дбайливістю про війська, придбав таку популярність, що кожен вважав за честь служити в його загоні. Після закінчення походу, він був призначений командиром полку земської міліції в Моравії; незабаром вступив у другий шлюб з дочкою графа Гарраха, радника і улюбленця імператора, причому отримав графське гідність, звання канцлера і начальство над моравської міліцією.
Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох національних історій. Проте ця група справила помітний вплив на розвиток новітньої України. А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України — концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов'язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, — ця група заслуговує нашої поновної уваги.
Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, розрізняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формальні партії, а напрямки чи ідейні течії. Першу течію становили лоялісти або угодовці, які прихильно ставилися до російського імперського режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму, у цій імперській державі серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, наприклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких аристократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною "естеблішменту". Другим напрямком був польський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Липинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — українофільство.
Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, римокатолик за релігією й поляк за національністю, був водночас політичне лояльним до російської монархії і місцевим патріотом-українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський журнал "Kultura" ("Культура") в Парижі опублікував у своєму додатку "Zeszyty Historyczne" ("Історичні зошити") спогади Генрика Юзевського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи. Він був пілсудчиком, і тому, звичайно, переконаним польським націоналістом, але народився в Києві (десь у 1890-ті роки) і короткий час перебував на посаді товариша міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. У написаних згодом спогадах Юзевський (що пережив кругу світову війну, був репресований польським комуністичним режимом, а потім звільнений) відкриває, крім польського націоналізму, виразні українофільські тенденції.
Підґрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми можемо назвати "Landespatriotismus" (територіальний патріотизм). Починаючи з 20-30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т.зв. українську школу в польській літературі, яка посідає певне місце в історії польського романтизму. Деякі представники цієї школи пробували писати народною українською мовою, хоча звичайно вони писали по-польськи. (Антологію цієї україномовної поезії, написаної людьми польського походження
ответ:Валленштейн належав до стародавньої чеської дворянського прізвища Вальдштейна, який сповідував протестантську віру, але після смерті батька, на 16-му році свого життя, був відданий в єзуїтське училище в Ольмюце, і там перейшов у католицтво. Закінчивши університет у Альтдорфі і зробивши потім подорож по Італії, Франції, Нідерландам і Німеччині, він у 1606 повернувся на батьківщину, вступив до лав імперських військ, що діяли в Угорщини, і за відміну при облозі Грана отримав капітанський чин.
За укладення миру Валленштейн повернувся в Богемію і одружився на багатій літній вдові, яка в 1614 померла бездітною, залишивши йому весь свій статок. Це й інше спадщина, отримана тоді ж від дядька, дали йому можливість грати важливу роль при дворі імператора Матвія. У короткочасну війну 1617 між Венецією і герцогом Фердинандом Штирійським (майбутнім імператором), Валленштейн сформував за свій рахунок загін кінноти (200 чоловік) і привів його до герцога, внаслідок чого увійшов у нього у велику милість. При звільненні Градішке від облоги, він виявив приблизну безстрашність, а своєю щедрістю, так само як дбайливістю про війська, придбав таку популярність, що кожен вважав за честь служити в його загоні. Після закінчення походу, він був призначений командиром полку земської міліції в Моравії; незабаром вступив у другий шлюб з дочкою графа Гарраха, радника і улюбленця імператора, причому отримав графське гідність, звання канцлера і начальство над моравської міліцією.
Объяснение: