Важливе значення для становища народних мас мали політичні умови, в яких перебувала Німеччина. В умовах роздробленості і відсутності єдиного центру в країні панувала феодальна анархія: відбувалися постійні сутички імператора, князів, міст і лицарів, від чого в кінцевому рахунку вигравали князі. Німецькі князі вважали себе справжніми государями своїх територій. Проте в імператорської влади вони бачили силу, необхідну для придушення народного невдоволення. Вони розраховували разом з тим використовувати імператорську владу для розширення своїх територій за рахунок міст і лицарів і для здійснення своїх агресивних планів проти сусідніх народів. Тому великі німецькі князі після тривалого «міжцарів'я» (1254-1273 рр..), коли в Німеччині зовсім не було імператора, обрали на імператорський престол одного з князів — Рудольфа Габсбурзького (1273-1291). Час від часу німецькі імператори скликали загальноімперські з'їзди (так звані рейхстаги), на яких поруч з князями виступали у відомих випадках також і представники імперських міст. Однак ні у імператора, ні у рейхстагу не було ніякого виконавчого апарату.
Імператор володів силою лише остільки, оскільки він сам був одним з територіальних князів і розпоряджався військом свого князівства. У країні не було ні загального законодавства, ні загального імперського суду, ні загальних імперських фінансів. У деяких князівствах існували ландтаги, тобто установи, що складалися з представників дворянства, духовенства і міст, які нагадували станові представництва інших країн. Ландтаги служили князям у їх прагненні підпорядкувати всі стани княжих територій і вичавити з населення потрібні їм кошти. Зважаючи незначної політичної ролі княжих міст німецькі ландтаги ні в якій мірі не обмежували свавілля князів. Сам імператорський престол став засобом для посилення того княжого дому, до якого належав імператор, і підтримували його князів. Найбільш сильних князів, які захопили в свої руки право вибору імператора, стали називати курфюрстами, тобто князями-виборцями. Курфюрсти вибирали імператором такого князя, який, на їхню думку, не був в змозі обмежити їх самостійність. Наприклад, коли Габсбурги, займаючи імператорський престол, захопили Австрію та слов'янські землі — Штирію, Каринтію і Крайну і в зв'язку з цим дуже посилилися, курфюрсти висунули на престол другорядного князя — графа Люксембурзького. Коли ж Генріх VII Люксембурзький (1308-1313), використовуючи імператорський титул, в свою чергу став (в результаті династичного шлюбу) чеським князем і приєднав Чехію до своїх родових спадковим володінням, Люксембурги, зважаючи на їх виріс могутності, також стали для курфюрстів небажаними. Тому після смерті Генріха VII курфюрсти обрали німецьким імператором Людвіга Баварського (1314-1347). Потім ще за життя Людвіга Баварського князі обрали нового імператора з династії Люксембургів — Карла IV, який був у цей час королем Чехії (під ім'ям Карла). При Карлі IV (1347-1378) політична роздробленість Німеччини отримала своє юридичне закріплення у виданій цим імператором в -1336 р. «Золотій буллі» (грамота з золотою висячою печаткою). Основним в цій імператорській грамоті було утвердження за князями суверенітету, тобто повної верховної влади в їх володіннях: право суду, збору митних мит, карбування монети, експлуатації гірських багатств. Офіційно закріплювалося і те положення, що сім курфюрстів, утворюють особливу колегію, вибирають імператора, разом з яким вони утворюють імперську владу. Були узаконені приватні війни між феодалами, заборонялося лише ведення війни васалом проти свого безпосереднього сеньйора. «Золота булла» була законним обоснованим німецької роздробленості. Юристи, які перебували на службі у князів, посилалися впоследствип на цей документ, який стверджував верховну владу князів в межах їх територій, як на підставу для скасування селянських прав спадкового тримання землі і для захоплення феодалами общинних угідь.
На протяжении многих веков Восток и Запад воспринимались как две полные противоположности, как олицетворения косности и прогресса, застоя и динамики, деспотизма и свободы.
В последнее время историки все чаще обращаются к проблеме "отставания" и "застойности" Востока, пересматривая устоявшиеся, прочно укоренившиеся в сознании клише. Действительно, насколько "отсталым" был Восток? Во всех ли областях и всегда ли опережала его Европа?
Средневековый Восток являлся для европейцев символом богатства и утонченной роскоши. Жизненный уровень там, вплоть до конца XVIII в., был значительно выше, чем на Западе, города по своей численности превосходили европейские. В Лондоне, Париже, Венеции и Флоренции - самых крупных городах Запада - в XIII в. проживало примерно по 100 тыс. человек, в то время как в Китае уже в XI в. были города с населением от полумиллиона до миллиона человек, на арабском Востоке - до 300- 400 тысяч. Вполне понятно, что соплеменники знаменитого венецианского купца Марко Поло (XIII в.), прожившего много лет в Китае, не верили его рассказам о великолепных огромных городах, между которыми проходили прямые, как стрелы, мощеные дороги, обсаженные деревьями, о постоялых дворах, где в полной готовности содержалось около четырехсот лошадей, о хлебных амбарах, куда ссыпалось зерно, чтобы в годы неурожая распределять его среди населения, о гигантских базарах, вмещающих до 50 тыс. человек. Все это настолько расходилось с тогдашней европейской действительностью, что путешественник прослыл фантазером.
В крупных городах Востока развивалось ремесло, достигшее очень высокого для средневековья уровня. Европа покупала на Востоке шелк, фарфор, оружие, пряности, но долгое время она мало что могла предложить взамен. Когда в 1793 г. в Китай прибыла официальная миссия из Англии с предложением о торговле, император гордо ответил, что его страна не нуждается в английских изделиях. И в общем, это вполне соответствовало истине.
Между тем жизнь средневекового Востока была неспокойна. Его политическая карта, особенно со времени появления исламской цивилизации, многократно перекраивалась. Распадались старые империи, и на их месте возникали новые государства. Орды кочевников разрушали древние очаги культуры, ставя под угрозу само существование цивилизации. Если Западная Европа уже к XII в. в основном освободилась от этой опасности, то на Востоке еще долгое время спустя продолжалась борьба с кочевниками.
История всех средневековых цивилизаций имеет много общих черт, но вместе с тем именно в ту эпоху особенно отчетливо определяется их разнообразие. Восток отнюдь не представлял собой единого целого: огромная пропасть разделяла кочевые племена и оседлые культуры, различны были исторические пути древних цивилизаций (индийской и китайской) и более молодых, появившихся к VI-VII вв. н. э. (арабской и японской). Их неповторимое своеобразие складывалось под влиянием множества факторов, среди которых важнейшую роль играли религии и выработанные ими системы ценностей, влиявшие на государственность, официальную идеологию, миросозерцание людей и их поведение, трудовую этику и т. д
В умовах роздробленості і відсутності єдиного центру в країні панувала феодальна анархія: відбувалися постійні сутички імператора, князів, міст і лицарів, від чого в кінцевому рахунку вигравали князі.
Німецькі князі вважали себе справжніми государями своїх територій. Проте в імператорської влади вони бачили силу, необхідну для придушення народного невдоволення.
Вони розраховували разом з тим використовувати імператорську владу для розширення своїх територій за рахунок міст і лицарів і для здійснення своїх агресивних планів проти сусідніх народів.
Тому великі німецькі князі після тривалого «міжцарів'я» (1254-1273 рр..), коли в Німеччині зовсім не було імператора, обрали на імператорський престол одного з князів — Рудольфа Габсбурзького (1273-1291).
Час від часу німецькі імператори скликали загальноімперські з'їзди (так звані рейхстаги), на яких поруч з князями виступали у відомих випадках також і представники імперських міст. Однак ні у імператора, ні у рейхстагу не було ніякого виконавчого апарату.
Імператор володів силою лише остільки, оскільки він сам був одним з територіальних князів і розпоряджався військом свого князівства. У країні не було ні загального законодавства, ні загального імперського суду, ні загальних імперських фінансів.
У деяких князівствах існували ландтаги, тобто установи, що складалися з представників дворянства, духовенства і міст, які нагадували станові представництва інших країн.
Ландтаги служили князям у їх прагненні підпорядкувати всі стани княжих територій і вичавити з населення потрібні їм кошти. Зважаючи незначної політичної ролі княжих міст німецькі ландтаги ні в якій мірі не обмежували свавілля князів.
Сам імператорський престол став засобом для посилення того княжого дому, до якого належав імператор, і підтримували його князів. Найбільш сильних князів, які захопили в свої руки право вибору імператора, стали називати курфюрстами, тобто князями-виборцями.
Курфюрсти вибирали імператором такого князя, який, на їхню думку, не був в змозі обмежити їх самостійність.
Наприклад, коли Габсбурги, займаючи імператорський престол, захопили Австрію та слов'янські землі — Штирію, Каринтію і Крайну і в зв'язку з цим дуже посилилися, курфюрсти висунули на престол другорядного князя — графа Люксембурзького.
Коли ж Генріх VII Люксембурзький (1308-1313), використовуючи імператорський титул, в свою чергу став (в результаті династичного шлюбу) чеським князем і приєднав Чехію до своїх родових спадковим володінням, Люксембурги, зважаючи на їх виріс могутності, також стали для курфюрстів небажаними.
Тому після смерті Генріха VII курфюрсти обрали німецьким імператором Людвіга Баварського (1314-1347).
Потім ще за життя Людвіга Баварського князі обрали нового імператора з династії Люксембургів — Карла IV, який був у цей час королем Чехії (під ім'ям Карла).
При Карлі IV (1347-1378) політична роздробленість Німеччини отримала своє юридичне закріплення у виданій цим імператором в -1336 р. «Золотій буллі» (грамота з золотою висячою печаткою).
Основним в цій імператорській грамоті було утвердження за князями суверенітету, тобто повної верховної влади в їх володіннях: право суду, збору митних мит, карбування монети, експлуатації гірських багатств.
Офіційно закріплювалося і те положення, що сім курфюрстів, утворюють особливу колегію, вибирають імператора, разом з яким вони утворюють імперську владу. Були узаконені приватні війни між феодалами, заборонялося лише ведення війни васалом проти свого безпосереднього сеньйора.
«Золота булла» була законним обоснованим німецької роздробленості.
Юристи, які перебували на службі у князів, посилалися впоследствип на цей документ, який стверджував верховну владу князів в межах їх територій, як на підставу для скасування селянських прав спадкового тримання землі і для захоплення феодалами общинних угідь.
В последнее время историки все чаще обращаются к проблеме "отставания" и "застойности" Востока, пересматривая устоявшиеся, прочно укоренившиеся в сознании клише. Действительно, насколько "отсталым" был Восток? Во всех ли областях и всегда ли опережала его Европа?
Средневековый Восток являлся для европейцев символом богатства и утонченной роскоши. Жизненный уровень там, вплоть до конца XVIII в., был значительно выше, чем на Западе, города по своей численности превосходили европейские. В Лондоне, Париже, Венеции и Флоренции - самых крупных городах Запада - в XIII в. проживало примерно по 100 тыс. человек, в то время как в Китае уже в XI в. были города с населением от полумиллиона до миллиона человек, на арабском Востоке - до 300- 400 тысяч. Вполне понятно, что соплеменники знаменитого венецианского купца Марко Поло (XIII в.), прожившего много лет в Китае, не верили его рассказам о великолепных огромных городах, между которыми проходили прямые, как стрелы, мощеные дороги, обсаженные деревьями, о постоялых дворах, где в полной готовности содержалось около четырехсот лошадей, о хлебных амбарах, куда ссыпалось зерно, чтобы в годы неурожая распределять его среди населения, о гигантских базарах, вмещающих до 50 тыс. человек. Все это настолько расходилось с тогдашней европейской действительностью, что путешественник прослыл фантазером.
В крупных городах Востока развивалось ремесло, достигшее очень высокого для средневековья уровня. Европа покупала на Востоке шелк, фарфор, оружие, пряности, но долгое время она мало что могла предложить взамен. Когда в 1793 г. в Китай прибыла официальная миссия из Англии с предложением о торговле, император гордо ответил, что его страна не нуждается в английских изделиях. И в общем, это вполне соответствовало истине.
Между тем жизнь средневекового Востока была неспокойна. Его политическая карта, особенно со времени появления исламской цивилизации, многократно перекраивалась. Распадались старые империи, и на их месте возникали новые государства. Орды кочевников разрушали древние очаги культуры, ставя под угрозу само существование цивилизации. Если Западная Европа уже к XII в. в основном освободилась от этой опасности, то на Востоке еще долгое время спустя продолжалась борьба с кочевниками.
История всех средневековых цивилизаций имеет много общих черт, но вместе с тем именно в ту эпоху особенно отчетливо определяется их разнообразие. Восток отнюдь не представлял собой единого целого: огромная пропасть разделяла кочевые племена и оседлые культуры, различны были исторические пути древних цивилизаций (индийской и китайской) и более молодых, появившихся к VI-VII вв. н. э. (арабской и японской). Их неповторимое своеобразие складывалось под влиянием множества факторов, среди которых важнейшую роль играли религии и выработанные ими системы ценностей, влиявшие на государственность, официальную идеологию, миросозерцание людей и их поведение, трудовую этику и т. д