ответ: Історія повсякдення є важливою віхою у розвитку науки про суспільство. вивчення минулого повсякденності уможливлює глиб- ше проникнути в історичний процес, по-ново- му поглянути на нього передусім завдяки тому, що вивчається досвід пересічних людей, звичні, повсякденні практики поведінки, які раніше залишалися не поміченими через свою очевидність і буденність. одні науковці вивча- ють селянську минувшину на соціально-еко- номічному й політичному тлі, у взаємозв’язку з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними рухами тощо. Інші — поступово вводять минуле селянства в мікроіс- торичну перспективу, маючи за об’єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної та релігійної його сфери.
у цій статті спробуємо визначити здобутки і перспективи у вивченні повсякденного жит- тя селян Наддніпрянської україни в порефор- мений період, розглянемо окремі теоретичні складові проблеми. оскільки дослідження різних аспектів їх буття має свою історію (хоча у більшості праць термін “повсякдення” не вживався), доцільно простежити нагромад- ження відповідних знань.
останнім часом українські науковці все більше звертають увагу на теорію повсякден- ності. визнається той факт, що не існує її єди- ної концепції й чіткого визначення. За слова- ми о. удода, “історія повсякденності — це насамперед процес олюднення побуту, психо- логізація щоденного життя, ставлення люди- ни до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому через призму особистіс- ного сприйняття умов життя”1. На думку в. Марочка, повсякденність є лише одним з
Історики не досліджують села, вони досліджують у селах. Дж. Леві. Про мікроісторію
методів вивчення соціальної історії, хоча пос- тає у якості самих відповідних відносин. у зв’язку з цим селянство для історика є теоре- тичною узагальнюючою категорією для з’ясування специфіки суспільного розвитку, а також не просто соціальною групою, а спе- цифічним життя2. о. коляструк мо- тивує вивчення повсякденності тим, що остан- ня поєднує в одне ціле різні прояви діяльності людини — приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними та мо- рально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси із загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні на- строї трансформує у ментальні характеристи- ки тощо3. у центрі інтересів дослідника має перебувати конкретна людина, поведінка, звички, манери і світогляд якої можуть бути типовими для цілої соціальної групи або пев- ного середовища (парафія, село, родина)4.
у процесі опису всієї багатогранності тих процесів, що відбувалися на селі, історія особ- ливо взаємодіє з антропологією, етнографією, психологією, лінгвістикою, культурологією та іншими науками. важлива роль відводить- ся соціальній психології в плані виявлення настроїв, причин поведінки і дій різних груп селянства, сприйняття ним навколишнього світу, його реакції на найважливіші суспільні процеси і явища. роль соціології виявляється у вивченні таких аспектів, як праця селян, їх побут, сім’я, особистість, образ і якість жит- тя, ціннісні орієнтації, потреби, інтереси, міс- це в соціальній структурі суспільства тощо. Застосування методики історичної демографії сприяє вивченню бу...
Университе́т (лат. universitas) — учебная корпорация Средних веков. Возникновение и распространение университетов впервые происходило во время возрождения двенадцатого века. Основной функцией корпорации было присуждение учёных степеней, важнейшей из которых была licentia ubique docendi — «право преподавания повсюду». Это отличало университет как высшую школу: присуждённая степень признавалась по всей Европе, гарантом чего выступала папская или императорская власть. Это делало университеты важнейшими сторонниками сохранения европейского единства[2]. Европейская университетская система со своими специфическими особенностями сложилась приблизительно к 1200 году[3]. В течение XV века началась перестройка учебного и научного процесса под влиянием гуманизма; в социальном отношении это было также связано с аристократизацией состава преподавателей и студентов. В историографии сложилось представление, что 1500 год является разделительной линией в развитии европейского высшего образования и университетов вообще[4].
Карта расположения европейских университетов по состоянию на 1500 год (для большинства приведены даты основания)[1].
Первые университеты XII века создавались на базе соборных школ Франции (Шартр, Лан[fr]) и Италии (Павия, Равенна, Болонья). Университеты могли быть созданы волевым решением епископата (Тулуза) или светских властей (Саламанка, Неаполь), изредка корпорация возникала спонтанно на базе старого образовательного центра (Париж, Оксфорд, Монпелье). Многие прославленные школы XII века зачахли, так и не превратившись в университеты (Салернская врачебная школа). Иногда происходила сецессия — так возникли Падуанский и Кембриджский университеты. В XIII веке университеты основывались по-прежнему папами и королями, причём кастильский король Альфонсо X впервые уделил место университетскому образованию в законодательстве. Большое число новых университетов возникло в XIV веке как результат Авиньонской схизмы — сторонники пап и антипап активно создавали свои учебные заведения. Некоторые университеты оказывались эфемерными (Печ), а некоторым требовалось несколько десятилетий для развития (Вена, Краков). Существовали две «семьи» университетских уставов — Парижская (северная) и Болонская (южная), из которых северная преобладала, и парижские уставы и учебные программы принимали практически во всех вновь основанных университетах. В XV столетии университеты утратили общеевропейский статус и автономию от властей. При этом ни одно самостоятельное европейское государство не могло обойтись без университета; в частности, в Бургундском герцогстве их было основано два, в том числе Лувенский. К концу XV века по всей Европе, включая Скандинавию, существовало 86 университетов[5]. Между 1348 и 1500 годами в Священной Римской империи было основано 13 университетов, первым из которых был Пражский[6].
Первоначально университеты создавались на основе церковных школ и входили в систему духовного образования. Их задачи заключались в подготовке специалистов (по философии, богословию, праву и медицине), а также в изучении научных трудов древности и святоотеческого наследия, повышении уровня образования в обществе и обучении студентов самостоятельно мыслить и проводить исследования. Принципы преподавания были сходными: читались курсовые лекции и «толкования», разъясняющие лекции; особое внимание уделялось искусству выделять вопросы и умению вести полемику. Диспуты проводились по особым законам чести и напоминали рыцарский турнир. Возраст студентов был различным, но, в общем случае, обучение начиналось в 14—15 лет, а степень магистра искусств могла быть получена лицом не моложе 21 года, проучившимся не менее 5—7 лет. Обучение на теологических факультетах могло продолжаться до 15 лет, но намечалась тенденция к сокращению сроков[7]. Численность студенческих корпораций была различной: крупнейшими были Парижская и Болонская (в каждой примерно 4000—5000 студентов в XV веке), в Оксфорде, Кембридже, Праге, Саламанке, Падуе и Тулузе — примерно по 1000 студентов в каждой; тогда как в подавляющем большинстве число учащихся не превышало нескольких десятков или сотен человек. Число абитуриентов во всех германских университетах не превышало 3000 человек в год[8].
ответ: Історія повсякдення є важливою віхою у розвитку науки про суспільство. вивчення минулого повсякденності уможливлює глиб- ше проникнути в історичний процес, по-ново- му поглянути на нього передусім завдяки тому, що вивчається досвід пересічних людей, звичні, повсякденні практики поведінки, які раніше залишалися не поміченими через свою очевидність і буденність. одні науковці вивча- ють селянську минувшину на соціально-еко- номічному й політичному тлі, у взаємозв’язку з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними рухами тощо. Інші — поступово вводять минуле селянства в мікроіс- торичну перспективу, маючи за об’єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної та релігійної його сфери.
у цій статті спробуємо визначити здобутки і перспективи у вивченні повсякденного жит- тя селян Наддніпрянської україни в порефор- мений період, розглянемо окремі теоретичні складові проблеми. оскільки дослідження різних аспектів їх буття має свою історію (хоча у більшості праць термін “повсякдення” не вживався), доцільно простежити нагромад- ження відповідних знань.
останнім часом українські науковці все більше звертають увагу на теорію повсякден- ності. визнається той факт, що не існує її єди- ної концепції й чіткого визначення. За слова- ми о. удода, “історія повсякденності — це насамперед процес олюднення побуту, психо- логізація щоденного життя, ставлення люди- ни до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому через призму особистіс- ного сприйняття умов життя”1. На думку в. Марочка, повсякденність є лише одним з
Історики не досліджують села, вони досліджують у селах. Дж. Леві. Про мікроісторію
методів вивчення соціальної історії, хоча пос- тає у якості самих відповідних відносин. у зв’язку з цим селянство для історика є теоре- тичною узагальнюючою категорією для з’ясування специфіки суспільного розвитку, а також не просто соціальною групою, а спе- цифічним життя2. о. коляструк мо- тивує вивчення повсякденності тим, що остан- ня поєднує в одне ціле різні прояви діяльності людини — приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними та мо- рально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси із загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні на- строї трансформує у ментальні характеристи- ки тощо3. у центрі інтересів дослідника має перебувати конкретна людина, поведінка, звички, манери і світогляд якої можуть бути типовими для цілої соціальної групи або пев- ного середовища (парафія, село, родина)4.
у процесі опису всієї багатогранності тих процесів, що відбувалися на селі, історія особ- ливо взаємодіє з антропологією, етнографією, психологією, лінгвістикою, культурологією та іншими науками. важлива роль відводить- ся соціальній психології в плані виявлення настроїв, причин поведінки і дій різних груп селянства, сприйняття ним навколишнього світу, його реакції на найважливіші суспільні процеси і явища. роль соціології виявляється у вивченні таких аспектів, як праця селян, їх побут, сім’я, особистість, образ і якість жит- тя, ціннісні орієнтації, потреби, інтереси, міс- це в соціальній структурі суспільства тощо. Застосування методики історичної демографії сприяє вивченню бу...
Объяснение:
Университе́т (лат. universitas) — учебная корпорация Средних веков. Возникновение и распространение университетов впервые происходило во время возрождения двенадцатого века. Основной функцией корпорации было присуждение учёных степеней, важнейшей из которых была licentia ubique docendi — «право преподавания повсюду». Это отличало университет как высшую школу: присуждённая степень признавалась по всей Европе, гарантом чего выступала папская или императорская власть. Это делало университеты важнейшими сторонниками сохранения европейского единства[2]. Европейская университетская система со своими специфическими особенностями сложилась приблизительно к 1200 году[3]. В течение XV века началась перестройка учебного и научного процесса под влиянием гуманизма; в социальном отношении это было также связано с аристократизацией состава преподавателей и студентов. В историографии сложилось представление, что 1500 год является разделительной линией в развитии европейского высшего образования и университетов вообще[4].
Карта расположения европейских университетов по состоянию на 1500 год (для большинства приведены даты основания)[1].
Первые университеты XII века создавались на базе соборных школ Франции (Шартр, Лан[fr]) и Италии (Павия, Равенна, Болонья). Университеты могли быть созданы волевым решением епископата (Тулуза) или светских властей (Саламанка, Неаполь), изредка корпорация возникала спонтанно на базе старого образовательного центра (Париж, Оксфорд, Монпелье). Многие прославленные школы XII века зачахли, так и не превратившись в университеты (Салернская врачебная школа). Иногда происходила сецессия — так возникли Падуанский и Кембриджский университеты. В XIII веке университеты основывались по-прежнему папами и королями, причём кастильский король Альфонсо X впервые уделил место университетскому образованию в законодательстве. Большое число новых университетов возникло в XIV веке как результат Авиньонской схизмы — сторонники пап и антипап активно создавали свои учебные заведения. Некоторые университеты оказывались эфемерными (Печ), а некоторым требовалось несколько десятилетий для развития (Вена, Краков). Существовали две «семьи» университетских уставов — Парижская (северная) и Болонская (южная), из которых северная преобладала, и парижские уставы и учебные программы принимали практически во всех вновь основанных университетах. В XV столетии университеты утратили общеевропейский статус и автономию от властей. При этом ни одно самостоятельное европейское государство не могло обойтись без университета; в частности, в Бургундском герцогстве их было основано два, в том числе Лувенский. К концу XV века по всей Европе, включая Скандинавию, существовало 86 университетов[5]. Между 1348 и 1500 годами в Священной Римской империи было основано 13 университетов, первым из которых был Пражский[6].
Первоначально университеты создавались на основе церковных школ и входили в систему духовного образования. Их задачи заключались в подготовке специалистов (по философии, богословию, праву и медицине), а также в изучении научных трудов древности и святоотеческого наследия, повышении уровня образования в обществе и обучении студентов самостоятельно мыслить и проводить исследования. Принципы преподавания были сходными: читались курсовые лекции и «толкования», разъясняющие лекции; особое внимание уделялось искусству выделять вопросы и умению вести полемику. Диспуты проводились по особым законам чести и напоминали рыцарский турнир. Возраст студентов был различным, но, в общем случае, обучение начиналось в 14—15 лет, а степень магистра искусств могла быть получена лицом не моложе 21 года, проучившимся не менее 5—7 лет. Обучение на теологических факультетах могло продолжаться до 15 лет, но намечалась тенденция к сокращению сроков[7]. Численность студенческих корпораций была различной: крупнейшими были Парижская и Болонская (в каждой примерно 4000—5000 студентов в XV веке), в Оксфорде, Кембридже, Праге, Саламанке, Падуе и Тулузе — примерно по 1000 студентов в каждой; тогда как в подавляющем большинстве число учащихся не превышало нескольких десятков или сотен человек. Число абитуриентов во всех германских университетах не превышало 3000 человек в год[8].
Объяснение:
Посмотри может найдешь чтото нужное.