Элективный курс «Духовная жизнь в России XX в.» предлагается для изучения в старших классах различных типов средних учебных заведений (общеобразовательных школ, гимназий, лицеев, колледжей и др.), проведения факультативных занятий. Его назначение — раскрыть неоднозначность, противоречивость, богатство духовной жизни народов России на протяжении целого столетия, ознакомить юношество со взглядами представителей отечественной общественной мысли, науки и культуры, чья деятельность в разные годы определяла общественное сознание и духовно-нравственный облик россиян.
Программа исходит из того, что духовная жизнь России дооктябрьского, советского и постсоветского периодов — это единый процесс, этапы которого связаны между собой определенной преемственностью. В программе представлены различные стороны жизни общества (социально-экономическая, политическая, этническая и др.), преломленные сквозь призму их духовного осмысления современниками и потомками.
Стержневая идея курса — раскрытие духовной и культурной жизни многонационального и многоконфессионального российского общества через созидательную деятельность людей, отдельных личностей, чьи взгляды и идеалы оказывали решающее влияние на развитие общества и нравственную атмосферу в нем. При отборе персоналий учитывалось, насколько их жизнь и деятельность могут служить примером для выбора стереотипа поведения в различных исторических ситуациях, правил духовного выживания в условиях, неблагоприятных для реализации личностного потенциала.
Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
Программа исходит из того, что духовная жизнь России дооктябрьского, советского и постсоветского периодов — это единый процесс, этапы которого связаны между собой определенной преемственностью. В программе представлены различные стороны жизни общества (социально-экономическая, политическая, этническая и др.), преломленные сквозь призму их духовного осмысления современниками и потомками.
Стержневая идея курса — раскрытие духовной и культурной жизни многонационального и многоконфессионального российского общества через созидательную деятельность людей, отдельных личностей, чьи взгляды и идеалы оказывали решающее влияние на развитие общества и нравственную атмосферу в нем. При отборе персоналий учитывалось, насколько их жизнь и деятельность могут служить примером для выбора стереотипа поведения в различных исторических ситуациях, правил духовного выживания в условиях, неблагоприятных для реализации личностного потенциала.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.