Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.
Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.
Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).
Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.
До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.
Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.
Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.
Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.
В России в первой половине XIX века из года в год усиливался кризис феодально-крепостнической системы. В стране происходил рост производительных сил, который неизбежно и закономерно приводил к постепенному формированию нового базиса — новых, прогрессивных для того времени, капиталистических производственных отношений. Формирование капиталистического уклада подрывало и разрушало феодальные устои, однако на дальнейшем экономическом, политическом и культурном развитии страны сильно сказывалась реакционная роль самодержавия — политической надстройки старого, отживавшего феодально-крепостнического базиса. Накануне Крымской войны Россия обладала более сильной производственной базой, чем в начале XIX века; увеличилось число крупных мануфактур и фабрик, расширился внутренний рынок, развились товарно-денежные отношения. Значительно возрос экспорт хлеба. Однако господство крепостнического хозяйства предопределяло отсталость России, и к 50-м годам XIX века страна значительно отставала от государств Западной Европы, вступивших гораздо раньше на путь капиталистического развития. Самодержавно-крепостнический строй, господствовавший в стране, тормозил развитие промышленности, сельского хозяйства, транспорта, мореплавания. Отставание России особенно сильно проявлялось в черной металлургии. Если в конце XVIII века Россия выпускала чугуна больше, чем Англия, то к середине XIX века она производила его по сравнению с Англией уже в 10 раз меньше. Применение дарового труда крепостных не стимулировало, а тормозило внедрение машин, новых процессов и методов производства в различные отрасли промышленности. В го же время передовая научно-техническая мысль России шла впереди зарубежной; в науке и технике не было области, не имевшей выдающихся вкладов отечественных ученых. Однако научные открытия и изобретения не находили широкого практического применения в крепостнической России. Весь ход экономического развития страны толкал к уничтожению крепостного права. В ответ на усиление эксплуатации трудящиеся массы все шире развертывали борьбу против крепостничества. Только за вторую Четверть XIX века в стране произошло свыше 700 вспышек крестьянских волнений, что является ярким свидетельством обострения классовой борьбы в тот период. Все чаще вспыхивали волнения в армии и на флоте. С гневным протестом против крепостничества выступали лучшие представители русской революционной демократии — Белинский, Герцен и позднее Чернышевский и Добролюбов. Правительство Николая I и во внутренней и во внешней политике проводило реакционный курс. Одним из наиболее удобных укрепления самодержавия внутри страны царизм считал успешную завоевательную войну против Турецкой империи. Стремление царизма к этой войне всецело определялось интересами господствующего класса и было вызвано потребностью военно-феодально-купеческой верхушки России в выходах к морям, в морских портах, в расширении внешней торговли и овладении стратегическими пунктами.
Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.
Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.
Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).
Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.
До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.
Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.
Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.
Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.
Объяснение:
Накануне Крымской войны Россия обладала более сильной производственной базой, чем в начале XIX века; увеличилось число крупных мануфактур и фабрик, расширился внутренний рынок, развились товарно-денежные отношения. Значительно возрос экспорт хлеба. Однако господство крепостнического хозяйства предопределяло отсталость России, и к 50-м годам XIX века страна значительно отставала от государств Западной Европы, вступивших гораздо раньше на путь капиталистического развития.
Самодержавно-крепостнический строй, господствовавший в стране, тормозил развитие промышленности, сельского хозяйства, транспорта, мореплавания. Отставание России особенно сильно проявлялось в черной металлургии. Если в конце XVIII века Россия выпускала чугуна больше, чем Англия, то к середине XIX века она производила его по сравнению с Англией уже в 10 раз меньше. Применение дарового труда крепостных не стимулировало, а тормозило внедрение машин, новых процессов и методов производства в различные отрасли промышленности. В го же время передовая научно-техническая мысль России шла впереди зарубежной; в науке и технике не было области, не имевшей выдающихся вкладов отечественных ученых. Однако научные открытия и изобретения не находили широкого практического применения в крепостнической России.
Весь ход экономического развития страны толкал к уничтожению крепостного права. В ответ на усиление эксплуатации трудящиеся массы все шире развертывали борьбу против крепостничества. Только за вторую Четверть XIX века в стране произошло свыше 700 вспышек крестьянских волнений, что является ярким свидетельством обострения классовой борьбы в тот период. Все чаще вспыхивали волнения в армии и на флоте. С гневным протестом против крепостничества выступали лучшие представители русской революционной демократии — Белинский, Герцен и позднее Чернышевский и Добролюбов.
Правительство Николая I и во внутренней и во внешней политике проводило реакционный курс. Одним из наиболее удобных укрепления самодержавия внутри страны царизм считал успешную завоевательную войну против Турецкой империи. Стремление царизма к этой войне всецело определялось интересами господствующего класса и было вызвано потребностью военно-феодально-купеческой верхушки России в выходах к морям, в морских портах, в расширении внешней торговли и овладении стратегическими пунктами.