Давньоримська релігія — одна з політеїстичних систем рабовласницького суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства.
Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму.
Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів.
До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології.
З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців.
Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами.
Наприкінці XI ст. розпочалася епоха Хрестових походів – військових експедицій, організованих західним християнським світом до Святої Землі (Палестини) задля звільнення християнських святинь з-під влади мусульман. Усього з 1096 по 1291 р. історики визначили вісім великих хрестових походів. Пізніше терміном “хрестові походи” почали визначати також інші релігійні війни, які вела католицька церква з метою захисту й поширення християнської віри.
Приводом до Хрестових походів стало прохання візантійського імператора Олексія І Комніна до папи Урбана ІІ про до в боротьбі з турками-сельджуками. Папа погодився і закликав усіх католиків до боротьби за звільнення Святої Землі. Так розпочалася епоха хрестових походів.
У Першому хрестовому поході 1096–1099 рр. брала участь величезна кількість учасників із багатьох європейських країн. У цілому похід досяг своєї мети. Якщо більшість бідноти загинула в першому ж бою з турками-сельджуками, то військо рицарів-хрестоносців досягло Єрусалима і здобуло його штурмом.
Завойовані землі хрестоносці поділили на декілька держав: Єрусалимське королівство, королівство Антіохія, графство Едесса і графство Тріполі. Головним було Єрусалимське королівство, а його правитель титулувався захисником Гробу Господнього. У своїх державах хрестоносці встановили феодальні порядки за зразком Західної Європи. Кожен правитель поділив свої володіння на баронії (володіння залежних од нього баронів), що, у свою чергу, поділялися на рицарські феоди. Для захисту християнських володінь на сході були збудовані замки і засновані три духовні рицарські ордени – госпітальєрів, тамплієрів і німецьких рицарів – тевтонців. Ордени відіграли значну роль у захисті Святої Землі.
Давньоримська релігія — одна з політеїстичних систем рабовласницького суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства.
Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму.
Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів.
До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології.
З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців.
Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами.
Наприкінці XI ст. розпочалася епоха Хрестових походів – військових експедицій, організованих західним християнським світом до Святої Землі (Палестини) задля звільнення християнських святинь з-під влади мусульман. Усього з 1096 по 1291 р. історики визначили вісім великих хрестових походів. Пізніше терміном “хрестові походи” почали визначати також інші релігійні війни, які вела католицька церква з метою захисту й поширення християнської віри.
Приводом до Хрестових походів стало прохання візантійського імператора Олексія І Комніна до папи Урбана ІІ про до в боротьбі з турками-сельджуками. Папа погодився і закликав усіх католиків до боротьби за звільнення Святої Землі. Так розпочалася епоха хрестових походів.
У Першому хрестовому поході 1096–1099 рр. брала участь величезна кількість учасників із багатьох європейських країн. У цілому похід досяг своєї мети. Якщо більшість бідноти загинула в першому ж бою з турками-сельджуками, то військо рицарів-хрестоносців досягло Єрусалима і здобуло його штурмом.
Завойовані землі хрестоносці поділили на декілька держав: Єрусалимське королівство, королівство Антіохія, графство Едесса і графство Тріполі. Головним було Єрусалимське королівство, а його правитель титулувався захисником Гробу Господнього. У своїх державах хрестоносці встановили феодальні порядки за зразком Західної Європи. Кожен правитель поділив свої володіння на баронії (володіння залежних од нього баронів), що, у свою чергу, поділялися на рицарські феоди. Для захисту християнських володінь на сході були збудовані замки і засновані три духовні рицарські ордени – госпітальєрів, тамплієрів і німецьких рицарів – тевтонців. Ордени відіграли значну роль у захисті Святої Землі.