На межі XII–XIII ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він узяв собі титул Чингізхана, тобто Великого хана). Він зумів спрямувати енергію і військову силу об'єднаних племен монголів на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингізхан рушив у Середню Азію, Іран.
У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали нищівної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на до руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся по до до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом із половцями зустріли монголо-татарське військо на річці Калці (1223 р.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено через ворожнечу між князями і було поступово розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за свідченням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад, а під час переправи через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.
Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте в 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм з'явилися на кордонах Русі. Монгольське військо налічувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер, монголи повернули на південь. На цьому шляху вони натрапили на сильний спротив невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли в половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.
Навесні 1239 р. військо Батия рушило в землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. – Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра протягом шести тижнів мужньо чинили опір, але його було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі й рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська в пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішіми: Батий не Мав достатньо сил, щоб тримати в покорі всі завойовані народи Східної та Центральної Європи.
Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором урятували Західну Європу від монгольської навали.
Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі 49 було розорено, 14 – вже більше не піднялися з руїн, 15 – із часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а кам'яне будівництво лише через 100 років досягло домонгольського рівня. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля.
Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування.
Особливості золотоординського панування на руських землях:
• Руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деякими винятками).
• На території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників.
• Толерантне ставлення монголів до християнства і православного духівництва.
На межі XII–XIII ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він узяв собі титул Чингізхана, тобто Великого хана). Він зумів спрямувати енергію і військову силу об'єднаних племен монголів на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингізхан рушив у Середню Азію, Іран.
У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали нищівної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на до руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся по до до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом із половцями зустріли монголо-татарське військо на річці Калці (1223 р.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено через ворожнечу між князями і було поступово розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за свідченням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад, а під час переправи через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.
Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте в 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм з'явилися на кордонах Русі. Монгольське військо налічувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер, монголи повернули на південь. На цьому шляху вони натрапили на сильний спротив невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли в половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.
Навесні 1239 р. військо Батия рушило в землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. – Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра протягом шести тижнів мужньо чинили опір, але його було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі й рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська в пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішіми: Батий не Мав достатньо сил, щоб тримати в покорі всі завойовані народи Східної та Центральної Європи.
Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором урятували Західну Європу від монгольської навали.
Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі 49 було розорено, 14 – вже більше не піднялися з руїн, 15 – із часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а кам'яне будівництво лише через 100 років досягло домонгольського рівня. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля.
Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування.
Особливості золотоординського панування на руських землях:
• Руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деякими винятками).
• На території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників.
• Толерантне ставлення монголів до християнства і православного духівництва.