Петр 1 великий родился 30 мая (9 июня) 1672 в москве в семье российского царя алексея михайловича. петр был младшим сыном царя алексея михайловича. царь алексей был женат два раза: в первый раз на марье ильиничне (1648-1669), во второй - на наталье кирилловне (с 1671 года) . от первого брака у него было 13 детей. многие из них умерли ещё при жизни отца, и из сыновей только федор и иван его пережили, хотя и были оба серьезно болезненными. быть может, мысль остаться без наследников побудила царя алексея спешить вторым браком. свою вторую жену наталью царь встретил в доме артамона сергеевича, где она росла и воспитывалась в обстановке реформационной. увлекшись красивой и умной девушкой, царь обещал найти ей жениха и скоро сам к ней. в 1672 году 30 мая у них родился красивый и здоровый мальчик, который был нареченный петром. царь был рад рождению сына. рады были и родственники его молодой жены. крестили царевича только 29 июня монастыре, и крестным отцом был царевич федор алексеевич. по древнему обычаю, с новорожденного сняли мерку и в ее величину написали икону апостола петра. новорожденного окружили целым штатом мам и нянь; кормила петра его кормилица. на престол вступил 14-летний федор, один из сыновей марии. лишившись отца, петр до десяти лет воспитывался под присмотром старшего брата царя федора алексеевича, который выбрал для него в учителя подьячего никиту обучавшего мальчика грамоте. петру нравились увлекательные рассказы никиты о других странах и городах в те времена, которые были мало известные народу. кроме того, никита ознакомил петра с событиями , показывая и поясняя ему летописи, украшенные рисунками. но царствование царя федора алексеевича было кратковременным, так как 27 апреля 1682 года он умер. после смерти федора царя приходилось избирать, потому что не было законом установленного престолонаследия.
Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об’єктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській пам’яті. .
І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та об’єднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.
Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських земель у складі Росії («Березневі статті» 1654 р), Однак юридична норма в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя. Існування автономних прав України, закріплених політичними актами гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки у «злодійстві» та «підступності» російських царів чи «безхарактерності» та «слабовольності» українських гетьманів, а й у впливі об’єктивних історичних факторів. Саме життя досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв’язку з цим функцій управління та суду зумовили появу тут нових
Державоутворення для населення українських земель хронологічно не
збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об’єктивно це незалежні
процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних
елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок
централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II,
відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак
буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без
розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій
повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї
національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В
період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку
продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого
населення, навіки відкладалися у людській пам’яті. .
І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна
державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст.
існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що
окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче
закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних
етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який
став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі
польсько-шляхетської експансії та об’єднання (як передбачалося) України
з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер
Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики
козацької старшини і придушення антифеодальних виступів
селянсько-козацьких мас.
Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого
розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після
1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських
земель у складі Росії («Березневі статті» 1654 р), Однак юридична норма
в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя.
Існування автономних прав України, закріплених політичними актами
гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні
міцним, і справа тут не тільки у «злодійстві» та «підступності»
російських царів чи «безхарактерності» та «слабовольності» українських
гетьманів, а й у впливі об’єктивних історичних факторів. Саме життя
досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст.
збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв’язку з цим функцій
управління та суду зумовили появу тут нових