Завоевание Киргизии Кокандским ханством в 1-й трети 19 в. было вызвано политическими мотивами, а также расширением его торговых интересов в Восточном Туркестане и России. Торговые пути Вост. Туркестана проходили через Киргизию, и правители Кокандского ханства стремились установить свой контроль над ними, а заодно превратить Киргизию в рынок сбыта, источник скотоводческого сырья и доходов от обложения населения различными видами податей и сборов. На территории ханства жили узбеки, таджики, кипчаки, киргизы и часть казахов, жестоко эксплуатировавшиеся местными феодалами и ханской властью. В период господства Кокандского ханства в Киргизии стал усиленно распространяться ислам. Первое время киргизы платили кокандскому хану в основном 3 вида податей: тюндюк-зекет — по овце с юрты, алал-зекет — по одной голове с 40 голов скота и харадж — земельный налог. Кроме того, время от времени взималась военная подать в размере одной тилли (кирг. дилде — золотая монета) или 3-х баранов с юрты. Тяжёлой повинностью для киргизского населения южной части Киргизии и Таласской долины был также обязательный набор мужского населения в ханскую армию.
В первой половине 19 в. и позже, особенно во время войн против Хивы и Бухары, кокандский хан Худояр (кирг. Кудаяр) призывал всё мужское население кочевых районов Киргизии в ополчение.
Кокандское завоевание принесло трудящимся массам Киргизии тяжёлый феодальный гнёт и нищету. Кирг. народ неоднократно поднимался на борьбу против деспотизма кокандских ханов: в 1832 вспыхнуло восстание нарынских, в 1843 — иссыккульских, в 1845 — ошских киргизов, в 1857 произошло восстание аулиэатинских казахов и таласских киргизов. В 40—60-е гг. 19 в. в них участвовали мелкие и средние скотоводы, рядовые земледельцы, обнищавшие и разорённые в результате грабительской политики кокандских властителей, а также некоторая часть феодальной киргизской знати. Весной 1873, не выдержав насилия и тяжёлого налогового бремени, против Худояр-хана выступили жители Юга Киргизии. Кокандский хан вначале попытался подавить волнение, но зверски убив 40 кирг. и кипчакских старшин, прибывших на переговоры с ним, вызвал открытое народное восстание. В июле 1873 восставшие киргизы взяли Узген и хорошо укреплённый стратегич. пункт в горах Сук, в котором хранилась секретная казна Худояр-хана. Далее кирг. и кипчакские повстанцы взяли Уч-Коргон, Ош, Сузак и Булак-Башы. К восставшим присоединились и оседлые узбекские народности, ок. 3 000 кокандских сарбазов перешло на сторону повстанцев.
Осенью 1873 киргизы южных районов края приняли решение стать подданными Российского гос-ва и тем самым избавиться от ига Кокандского ханства. Пример северных киргизов, ещё в 50—60-е гг. 19 в. добровольно вошедших в состав России, оказывал большое влияние на население Юга Киргизии. Но после превращения Кокандского ханства в 1868 в вассала России представители царского правительства отрицательно отнеслись к восстанию и переходу южных киргизов в пределы Токмакского уезда. 4 мая 1874 доверенные лица племени мундуз вновь обратились к представителям царской администраций с принять 2 тыс. кибиток киргизов в подданство России. Но местные царские военные власти опять отказались принять южных киргизов в российское подданство.
На втором этапе народного восстания 1875—76 против жестокости Худояр-хана совместно выступили киргизы и узбеки. Тираническим правлением Худояр-хана были недовольны не только трудящиеся массы узбеков, киргизов и кипчаков, но и ряд представителей имущих классов. Особенно усилилось недовольство Худояр-ханом в связи с увеличением налогов, что признавали даже высшие ханские чиновники. Новый подъём восстания высшие ханские военачальники решили использовать для свержения Худояр-хана и провозглашения ханом его сына Насреддин-бека, правителя Андижана. В ночь с 21 на 22 июля 1875 половина ханского войска — ок. 4 000 чел. пехоты ушли из Коканда и присоединились к восставшим. Худояр-хан, лишившись остатков своих войск, бежал в Ходжент под защиту русских властей. 24 июля 1875 духовенством, сановниками и населением г. Коканда на ханский престол был избран Насреддин-бек. 4 авг. 1875 туркестанский генерал-губернатор Кауфман послал письмо Насреддину с официальным признанием его кокандским ханом, а 9 окт. 1875 в Коканде произошёл новый переворот. Молодой хан Насреддин с сотней приверженцев бежал из Коканда от восставших киргизов и узбеков, подобно своему отцу, в Ходжент, под покровительство России.
Які соціальні проблеми існували на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.? 2. Як розвивався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період? 3. Що таке рутенство? Чим була обумовлена його поява?
Початок революційних подій у Східній Галичині. У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція. «Весна народів», як її називали сучасники, швидко поширилася на італійські та німецькі землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони.
У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони стали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».
13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі русини 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала наміри поляків виступати від усього населення Галичини.
Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини.
У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності на землю, яку вони обробляли, було оголошено 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада рішенням від 9 серпня поширила на ці землі дію законів, прийнятих стосовно селян Галичини.
Унаслідок аграрної реформи 1848 р. було ліквідовано залишки старих зв’язків між селянами й землевласниками. Панщину було скасовано, селяни стали власниками землі. Відтепер вільний селянин почав відігравати помітну роль у суспільно-політичному житті.
Революція — докорінні зміни в розвитку яких-небудь явищ природи, суспільства виробництва, науці.
Головна руська рада — орган громадського самоврядування українців, утворений 2 травня 1848 р. у Львові на хвилі піднесення революційного руху в східній Галичині.
Діяльність Головної руської ради. Головна руська рада складалася із 30 постійних членів, із яких одну половину становили представники греко-католицького духовенства, другу — світська інтелігенція. Рада поділялася на окремі відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ тощо. Установлювалися зв’язки з українцями Буковини та Закарпаття. Рада організувала власну національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з угорськими повстанцями — загони народної самооборони й батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792—1863).
Єпископ Григорій Яхимович був важливою постаттю в тогочасному українському відродженні краю, за що історики називають його «володарем духовної української держави». Він був священиком церкви Св. Варвари у Відні, де й здобув богословську освіту. Після повернення у Східну Галичину працював ректором і професором львівського університету. Під час революції 1848—1849 рр. був одним з ініціаторів створення Головної руської ради — окремого українського органу місцевого самоврядування, метою діяльності якого була протидія польському впливу в краї. Він був учасником Собору руських вчених, учасником першого загальноімперського рейхстагу від Галичини, де послідовно обстоював права русинської спільноти в краї. із 1848 р. став перемишльським єпископом, а з 1860 р. — львівським митрополитом.
У своїх вимогах Головна руська рада виступала за:
• запровадження української мови в школах та діловодстві краю;
• забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати адміністративні посади;
• можливість призначати на посади в адміністрації краю лише тих чиновників, які володіють українською мовою.
У першому номері заснованої Радою щотижневої газети «Зоря Галицька» від 15 травня 1848 р. містилася відозва до галицьких русинів, де були сформульовані програмові засади її діяльності.
В первой половине 19 в. и позже, особенно во время войн против Хивы и Бухары, кокандский хан Худояр (кирг. Кудаяр) призывал всё мужское население кочевых районов Киргизии в ополчение.
Кокандское завоевание принесло трудящимся массам Киргизии тяжёлый феодальный гнёт и нищету. Кирг. народ неоднократно поднимался на борьбу против деспотизма кокандских ханов: в 1832 вспыхнуло восстание нарынских, в 1843 — иссыккульских, в 1845 — ошских киргизов, в 1857 произошло восстание аулиэатинских казахов и таласских киргизов. В 40—60-е гг. 19 в. в них участвовали мелкие и средние скотоводы, рядовые земледельцы, обнищавшие и разорённые в результате грабительской политики кокандских властителей, а также некоторая часть феодальной киргизской знати. Весной 1873, не выдержав насилия и тяжёлого налогового бремени, против Худояр-хана выступили жители Юга Киргизии. Кокандский хан вначале попытался подавить волнение, но зверски убив 40 кирг. и кипчакских старшин, прибывших на переговоры с ним, вызвал открытое народное восстание. В июле 1873 восставшие киргизы взяли Узген и хорошо укреплённый стратегич. пункт в горах Сук, в котором хранилась секретная казна Худояр-хана. Далее кирг. и кипчакские повстанцы взяли Уч-Коргон, Ош, Сузак и Булак-Башы. К восставшим присоединились и оседлые узбекские народности, ок. 3 000 кокандских сарбазов перешло на сторону повстанцев.
Осенью 1873 киргизы южных районов края приняли решение стать подданными Российского гос-ва и тем самым избавиться от ига Кокандского ханства. Пример северных киргизов, ещё в 50—60-е гг. 19 в. добровольно вошедших в состав России, оказывал большое влияние на население Юга Киргизии. Но после превращения Кокандского ханства в 1868 в вассала России представители царского правительства отрицательно отнеслись к восстанию и переходу южных киргизов в пределы Токмакского уезда. 4 мая 1874 доверенные лица племени мундуз вновь обратились к представителям царской администраций с принять 2 тыс. кибиток киргизов в подданство России. Но местные царские военные власти опять отказались принять южных киргизов в российское подданство.
На втором этапе народного восстания 1875—76 против жестокости Худояр-хана совместно выступили киргизы и узбеки. Тираническим правлением Худояр-хана были недовольны не только трудящиеся массы узбеков, киргизов и кипчаков, но и ряд представителей имущих классов. Особенно усилилось недовольство Худояр-ханом в связи с увеличением налогов, что признавали даже высшие ханские чиновники. Новый подъём восстания высшие ханские военачальники решили использовать для свержения Худояр-хана и провозглашения ханом его сына Насреддин-бека, правителя Андижана. В ночь с 21 на 22 июля 1875 половина ханского войска — ок. 4 000 чел. пехоты ушли из Коканда и присоединились к восставшим. Худояр-хан, лишившись остатков своих войск, бежал в Ходжент под защиту русских властей. 24 июля 1875 духовенством, сановниками и населением г. Коканда на ханский престол был избран Насреддин-бек. 4 авг. 1875 туркестанский генерал-губернатор Кауфман послал письмо Насреддину с официальным признанием его кокандским ханом, а 9 окт. 1875 в Коканде произошёл новый переворот. Молодой хан Насреддин с сотней приверженцев бежал из Коканда от восставших киргизов и узбеков, подобно своему отцу, в Ходжент, под покровительство России.
Які соціальні проблеми існували на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.? 2. Як розвивався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період? 3. Що таке рутенство? Чим була обумовлена його поява?
Початок революційних подій у Східній Галичині. У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція. «Весна народів», як її називали сучасники, швидко поширилася на італійські та німецькі землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони.
У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони стали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».
13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі русини 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала наміри поляків виступати від усього населення Галичини.
Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини.
У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності на землю, яку вони обробляли, було оголошено 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада рішенням від 9 серпня поширила на ці землі дію законів, прийнятих стосовно селян Галичини.
Унаслідок аграрної реформи 1848 р. було ліквідовано залишки старих зв’язків між селянами й землевласниками. Панщину було скасовано, селяни стали власниками землі. Відтепер вільний селянин почав відігравати помітну роль у суспільно-політичному житті.
Революція — докорінні зміни в розвитку яких-небудь явищ природи, суспільства виробництва, науці.
Головна руська рада — орган громадського самоврядування українців, утворений 2 травня 1848 р. у Львові на хвилі піднесення революційного руху в східній Галичині.
Діяльність Головної руської ради. Головна руська рада складалася із 30 постійних членів, із яких одну половину становили представники греко-католицького духовенства, другу — світська інтелігенція. Рада поділялася на окремі відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ тощо. Установлювалися зв’язки з українцями Буковини та Закарпаття. Рада організувала власну національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з угорськими повстанцями — загони народної самооборони й батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792—1863).
Єпископ Григорій Яхимович був важливою постаттю в тогочасному українському відродженні краю, за що історики називають його «володарем духовної української держави». Він був священиком церкви Св. Варвари у Відні, де й здобув богословську освіту. Після повернення у Східну Галичину працював ректором і професором львівського університету. Під час революції 1848—1849 рр. був одним з ініціаторів створення Головної руської ради — окремого українського органу місцевого самоврядування, метою діяльності якого була протидія польському впливу в краї. Він був учасником Собору руських вчених, учасником першого загальноімперського рейхстагу від Галичини, де послідовно обстоював права русинської спільноти в краї. із 1848 р. став перемишльським єпископом, а з 1860 р. — львівським митрополитом.
У своїх вимогах Головна руська рада виступала за:
• запровадження української мови в школах та діловодстві краю;
• забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати адміністративні посади;
• можливість призначати на посади в адміністрації краю лише тих чиновників, які володіють українською мовою.
У першому номері заснованої Радою щотижневої газети «Зоря Галицька» від 15 травня 1848 р. містилася відозва до галицьких русинів, де були сформульовані програмові засади її діяльності.