У світовій історії ХІХ ст. характеризується перш за все кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Утвердження капіталізму супроводжувалось не тільки радикальними змінами в економічному розвитку країн, але й складними внутрішніми суспільно-політичними процесами.
Обличчя ХІХ ст. здебільшого визначалось революційною хвилею 1848–1849 рр., яка охопила практично всі європейські країни. До 70-х рр. ХІХ ст. на заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини ХІХ ст., ні дві війни (на початку та в середині ХІХ ст.) найбільших на ті часи світових імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких вона входила.
Масові переселенські рухи українців утворили на Азійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу. В суспільно-економічному плані протягом цього століття в Україні завершився промисловий переворот, і відбулося утвердження нових ринкових (капіталістичних) відносин. І, головне, це було століття українського національного відродження, яке знайшло свій прояв у поширенні масового національного самоусвідомлення, формуванні української нації, пожвавленні й піднесенні національного руху, розвитку всіх галузей культурного життя українців.
1. Україна в складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.
На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.
У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.
Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.
Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.
Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).
Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині ХІХ ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України.
Відробіткова, грошова і натуральна рента були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень.
По словам Марко Поло, хан был им восхищён, давал различные поручения, не разрешал ему возвращаться в Венецию и даже в течение трёх лет держал его губернатором города Янчжоу. Кроме того, семейство Поло (по утверждениям книги) участвовало в развитии армии хана и научило его использовать катапульты при осаде крепостей.
Объяснение:
Первым Китайским городом, в который в 1275 году добралось семейство Поло, был Шачжа (современный Дуньхуан). В том же году они добрались до летней резиденции Хубилая в Шанду. Пробыл он там 7 лет.
У світовій історії ХІХ ст. характеризується перш за все кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Утвердження капіталізму супроводжувалось не тільки радикальними змінами в економічному розвитку країн, але й складними внутрішніми суспільно-політичними процесами.
Обличчя ХІХ ст. здебільшого визначалось революційною хвилею 1848–1849 рр., яка охопила практично всі європейські країни. До 70-х рр. ХІХ ст. на заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини ХІХ ст., ні дві війни (на початку та в середині ХІХ ст.) найбільших на ті часи світових імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких вона входила.
Масові переселенські рухи українців утворили на Азійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу. В суспільно-економічному плані протягом цього століття в Україні завершився промисловий переворот, і відбулося утвердження нових ринкових (капіталістичних) відносин. І, головне, це було століття українського національного відродження, яке знайшло свій прояв у поширенні масового національного самоусвідомлення, формуванні української нації, пожвавленні й піднесенні національного руху, розвитку всіх галузей культурного життя українців.
1. Україна в складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.
На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.
У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.
Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.
Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.
Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).
Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині ХІХ ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України.
Відробіткова, грошова і натуральна рента були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень.
По словам Марко Поло, хан был им восхищён, давал различные поручения, не разрешал ему возвращаться в Венецию и даже в течение трёх лет держал его губернатором города Янчжоу. Кроме того, семейство Поло (по утверждениям книги) участвовало в развитии армии хана и научило его использовать катапульты при осаде крепостей.
Объяснение:
Первым Китайским городом, в который в 1275 году добралось семейство Поло, был Шачжа (современный Дуньхуан). В том же году они добрались до летней резиденции Хубилая в Шанду. Пробыл он там 7 лет.