Основная причина - усталость от войны и не Временного правительства организовать хотя бы какой-нибудь порядок. Нужно признать, на том этапе большевики сумели выдвинуть привлекательные для большинства населения лозунги: "землю - крестьянам, фабрики - рабочим, мир - народам". А что могло предложить Временное правительство? Войну до победного конца с неясными перспективами созыва Учредительного собрания. Вопреки распространенному мнению, советская власть установилась на значительной части бывшей Российской Империи без серьезного кровопролития. Но, получив власть, большевики совершенно не представляли, что делать дальше. Согласно теоретикам коммунизма, после пролетарской революции должно было наступить долгожданное светлое будущее. А оно, почему-то, наступать не спешило. Большевики получили в наследство разрушенную войной аграрную страну, раздираемую социальными и национальными противоречиями. "Костлявая рука голода" из красивой метафоры перешла в разряд суровой реальности. Оплотом большевиков в то время были, прежде всего, крупные города, которые нужно было кормить. Но экономические связи между селом и городом к тому моменту были окончательно порушены. Большевики принимают вполне логичное (с их точки зрения) решение: "а давайте мы заберем излишки продуктов у эксплуататоров-кулаков". Так наступила эпоха, получившая название "военный коммунизм". Новая политика советской власти на селе была воспринята, мягко говоря, неоднозначно. И с весны 1918 года в России началась полноценная гражданская война. О причинах поражения Белого движения можно рассуждать много. В числе причин и малочисленность (напомню, ВСЮР - одно из самых бое вооружённых формирований антибольшевистского движения, на пике своего успеха насчитывало не более 150 тыс. штыков), и отсутствие единой идеологии, и стремление к "единой и неделимой России" любой ценой. В итоге, идеология большевиков оказалась более привлекательной для большинства крестьян. Землю то они реально получили. То, что произошло в 20-е 30-годы - уже совсем другая история.
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
Основная причина - усталость от войны и не Временного правительства организовать хотя бы какой-нибудь порядок. Нужно признать, на том этапе большевики сумели выдвинуть привлекательные для большинства населения лозунги: "землю - крестьянам, фабрики - рабочим, мир - народам". А что могло предложить Временное правительство? Войну до победного конца с неясными перспективами созыва Учредительного собрания. Вопреки распространенному мнению, советская власть установилась на значительной части бывшей Российской Империи без серьезного кровопролития. Но, получив власть, большевики совершенно не представляли, что делать дальше. Согласно теоретикам коммунизма, после пролетарской революции должно было наступить долгожданное светлое будущее. А оно, почему-то, наступать не спешило. Большевики получили в наследство разрушенную войной аграрную страну, раздираемую социальными и национальными противоречиями. "Костлявая рука голода" из красивой метафоры перешла в разряд суровой реальности. Оплотом большевиков в то время были, прежде всего, крупные города, которые нужно было кормить. Но экономические связи между селом и городом к тому моменту были окончательно порушены. Большевики принимают вполне логичное (с их точки зрения) решение: "а давайте мы заберем излишки продуктов у эксплуататоров-кулаков". Так наступила эпоха, получившая название "военный коммунизм". Новая политика советской власти на селе была воспринята, мягко говоря, неоднозначно. И с весны 1918 года в России началась полноценная гражданская война. О причинах поражения Белого движения можно рассуждать много. В числе причин и малочисленность (напомню, ВСЮР - одно из самых бое вооружённых формирований антибольшевистского движения, на пике своего успеха насчитывало не более 150 тыс. штыков), и отсутствие единой идеологии, и стремление к "единой и неделимой России" любой ценой. В итоге, идеология большевиков оказалась более привлекательной для большинства крестьян. Землю то они реально получили. То, что произошло в 20-е 30-годы - уже совсем другая история.
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.