§ 19. Зростання суспільно-політичної активності громадян
Роки «перебудови» відзначалися чимдалі більшим зростанням політичної активності суспільства. Вона виявлялася в діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, які створювалися до «перебудови» під контролем парткомів і підрозділів КДБ. Партійні та силові структури з особливим упередженням поставилися до організацій, які створювалися без узгодження з владою. Вони не були протизаконними, оскільки громадяни за всіма радянськими конституціями мали право на заснування об’єднань, союзів і спілок. Утім, ця конституційна норма (як і багато інших) до лібералізації режиму не діяла.
Найбільшою неформальною організацією був Народний рух України. Утворення його у вересні 1989 р. надало потужного імпульсу суспільно-політичному життю України. У квітні - травні 1989 р. було започатковано громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху.
Зростання релігійності населення України, відновлення раніше заборонених церков, їхня орієнтація на створення незалежної української церкви засвідчували кризу політики «войовничого атеїзму», запроваджуваної комуністичним режимом.
1. Поява неформальних організацій
У середині 1980-х рр. в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад 1,5 млн осіб - від піонерів до пенсіонерів. Ідеологи партії разом із чекістами ретельно оберігали ці організації від проникнення «екстремістських елементів».
Ініціатива у створенні перших неформальних організацій належала колишнім політв’язням і не ув’язненим владою дисидентам та шістдесятникам. У серпні 1987 р. вони спільно зі студентською молоддю створили в Києві Український культурологічний клуб (УКК). Проблеми, що їх обговорювали на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, але членів цієї організації цікавили «білі плями» радянської історії. Через це вони неминуче ставали в опозицію до радянської влади.
У жовтні 1987 р. у Львові заявило про початок діяльності Товариство Лева. Воно об’єднувало національно свідому молодь, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени Міжнародного ПЕН-клубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції.
Реакцією на катастрофічні наслідки Чорнобильської катастрофи стало заснування в грудні 1987 р. екологічної асоціації «Зелений світ». Фундаторами об’єднання були Спілка письменників і Спілка кінематографістів України. У березні 1988 р. на республіканському екологічному семінарі в київському Будинку кіно головою «Зеленого світу» обрали письменника Юрія Щербака.
На основі Української Гельсінської групи (УГГ) у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу - Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став Л. Лук’яненко, звільнений тільки в грудні того року.
У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», що нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола, який знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації раніше приховуваних історичних документів. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше через цензуру не могли пробитися до читача. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.
У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. За безпосередньої участі цієї організації і під тиском громадськості в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР». Цей документ юридично закріплював державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, що мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах. Проте реальний механізм контролю за виконанням закону не передбачався. Не брався до уваги й фактор спротиву його запровадженню. У державному бюджеті не передбачили матеріальні витрати на впровадження української мови у діловодство. Тому закон здебільшого залишався на папері.
Народы Африки в разных частях континента развивались неравномерно. В тропических лесах Центральной Африки жили племена пигмеев, бушменов и другие. Они занимались охотой и собирательством, а самыми влиятельными людьми у них были шаманы. Кочевники Южной Сахары разводили скот и обменивали его на нужные им продукты и вещи. Народы Северной Африки, речных долин и оазисов Средней Африки занимались земледелием, на океанских побережьях рыбачили. Африканцы рано приручили верблюдов и слонов, использовали их на разных работах и в сражениях. Африканские племена в большинстве своём были язычниками. Самым древним государством Судана была Гана, достигшая могущества в X веке. Царь Ганы и родовая знать разбогатели за счёт торговли золотом и солью.  Причины падения древних стран Африки - это прежде всего внедрение исламских гос-в на континент, что привел к появлению там мусульманства; на севере нынешней Эфиопии в древности существовало государство Аксум, расцвет которого пришёлся на IV—V века. Европейцы стали осваивать Африку ещё в античное время. В XIV веке они свободно плавали вдоль её северо-западного побережья, выменивая ножи, стеклянные бусы и другие изделия европейских ремесленников на золото, очень ценимую в Европе слоновую кость, рога носорогов, которым приписывали лечебные свойства, попугаев для знатных дам. Тогда же началась торговля европейцев «чёрными рабами». Людей крали или покупали у местных вождей, а затем использовали в качестве охранников или редких «экспонатов», гребцов на галерах и для других тяжёлых работ. В XIX веке Африка была нужна Европе уже не как источник рабов, золота и слоновой кости. Капиталистическая конкуренция заставила европейские страны искать новые источники сырья для промышленности и рынки сбыта для своих товаров. Африка просто идеально подходила на эту роль. После запрещения работорговли Африка стала встраиваться в мировую экономическую систему по европейским правилам. Начался мощный приток капитала. За сохранность своих инвестиций европейцы могли быть наиболее спокойны в колониях, то есть в тех странах, где политическая власть была им подконтрольна. Здесь стали формироваться новые массы потребителей, отсюда в метрополию устремились потоки сырья. Особенно активизировался этот процесс после первой мировой войны. Европейцы стали переделывать континент по своему усмотрению: строили дороги, прокладывали коммуникации, создали систему здравоохранения, заложили основы системы законодательной, исполнительной и судебной властей, постепенно ввели европейские правовые стандарты Подушевой ВВП до середины XX столетия стабильно увеличивался. Росло и население, со 133 млн человек в 1900 году оно увеличилось до 221 млн человек в 1950-м. Африку рассматривали как один из наиболее перспективных в экономическом плане регионов мира. Это второй расцвет. Однако ослабленная Второй мировой войной Европа не смогла в итоге удержать Африку в сфере своего влияния. "Уходу" Африки как Советский Союз, так и США, рассчитывавшие стать опекунами экс-колоний. В 60-70-х годах под напором национально-освободительных движений европейцы были вынуждены уйти из Африки, а вместе с их уходом постепенно разрушилась созданная ими в колониях система ведения хозяйства В результате этого экономико-социальное положение на "черном континенте" стало неуклонно ухудшаться. Африка вновь "выпала" из мировой экономической системы.
§ 19. Зростання суспільно-політичної активності громадян
Роки «перебудови» відзначалися чимдалі більшим зростанням політичної активності суспільства. Вона виявлялася в діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, які створювалися до «перебудови» під контролем парткомів і підрозділів КДБ. Партійні та силові структури з особливим упередженням поставилися до організацій, які створювалися без узгодження з владою. Вони не були протизаконними, оскільки громадяни за всіма радянськими конституціями мали право на заснування об’єднань, союзів і спілок. Утім, ця конституційна норма (як і багато інших) до лібералізації режиму не діяла.
Найбільшою неформальною організацією був Народний рух України. Утворення його у вересні 1989 р. надало потужного імпульсу суспільно-політичному життю України. У квітні - травні 1989 р. було започатковано громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху.
Зростання релігійності населення України, відновлення раніше заборонених церков, їхня орієнтація на створення незалежної української церкви засвідчували кризу політики «войовничого атеїзму», запроваджуваної комуністичним режимом.
1. Поява неформальних організацій
У середині 1980-х рр. в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад 1,5 млн осіб - від піонерів до пенсіонерів. Ідеологи партії разом із чекістами ретельно оберігали ці організації від проникнення «екстремістських елементів».
Ініціатива у створенні перших неформальних організацій належала колишнім політв’язням і не ув’язненим владою дисидентам та шістдесятникам. У серпні 1987 р. вони спільно зі студентською молоддю створили в Києві Український культурологічний клуб (УКК). Проблеми, що їх обговорювали на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, але членів цієї організації цікавили «білі плями» радянської історії. Через це вони неминуче ставали в опозицію до радянської влади.
У жовтні 1987 р. у Львові заявило про початок діяльності Товариство Лева. Воно об’єднувало національно свідому молодь, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени Міжнародного ПЕН-клубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції.
Реакцією на катастрофічні наслідки Чорнобильської катастрофи стало заснування в грудні 1987 р. екологічної асоціації «Зелений світ». Фундаторами об’єднання були Спілка письменників і Спілка кінематографістів України. У березні 1988 р. на республіканському екологічному семінарі в київському Будинку кіно головою «Зеленого світу» обрали письменника Юрія Щербака.
На основі Української Гельсінської групи (УГГ) у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу - Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став Л. Лук’яненко, звільнений тільки в грудні того року.
У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», що нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола, який знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації раніше приховуваних історичних документів. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше через цензуру не могли пробитися до читача. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.
У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. За безпосередньої участі цієї організації і під тиском громадськості в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР». Цей документ юридично закріплював державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, що мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах. Проте реальний механізм контролю за виконанням закону не передбачався. Не брався до уваги й фактор спротиву його запровадженню. У державному бюджеті не передбачили матеріальні витрати на впровадження української мови у діловодство. Тому закон здебільшого залишався на папері.
Объяснение:
Самым древним государством Судана была Гана, достигшая могущества в X веке. Царь Ганы и родовая знать разбогатели за счёт торговли золотом и солью.

Причины падения древних стран Африки - это прежде всего внедрение исламских гос-в на континент, что привел к появлению там мусульманства; на севере нынешней Эфиопии в древности существовало государство Аксум, расцвет которого пришёлся на IV—V века. Европейцы стали осваивать Африку ещё в античное время. В XIV веке они свободно плавали вдоль её северо-западного побережья, выменивая ножи, стеклянные бусы и другие изделия европейских ремесленников на золото, очень ценимую в Европе слоновую кость, рога носорогов, которым приписывали лечебные свойства, попугаев для знатных дам. Тогда же началась торговля европейцев «чёрными рабами». Людей крали или покупали у местных вождей, а затем использовали в качестве охранников или редких «экспонатов», гребцов на галерах и для других тяжёлых работ.
В XIX веке Африка была нужна Европе уже не как источник рабов, золота и слоновой кости. Капиталистическая конкуренция заставила европейские страны искать новые источники сырья для промышленности и рынки сбыта для своих товаров. Африка просто идеально подходила на эту роль.
После запрещения работорговли Африка стала встраиваться в мировую экономическую систему по европейским правилам. Начался мощный приток капитала. За сохранность своих инвестиций европейцы могли быть наиболее спокойны в колониях, то есть в тех странах, где политическая власть была им подконтрольна. Здесь стали формироваться новые массы потребителей, отсюда в метрополию устремились потоки сырья. Особенно активизировался этот процесс после первой мировой войны.
Европейцы стали переделывать континент по своему усмотрению: строили дороги, прокладывали коммуникации, создали систему здравоохранения, заложили основы системы законодательной, исполнительной и судебной властей, постепенно ввели европейские правовые стандарты
Подушевой ВВП до середины XX столетия стабильно увеличивался. Росло и население, со 133 млн человек в 1900 году оно увеличилось до 221 млн человек в 1950-м. Африку рассматривали как один из наиболее перспективных в экономическом плане регионов мира. Это второй расцвет.
Однако ослабленная Второй мировой войной Европа не смогла в итоге удержать Африку в сфере своего влияния. "Уходу" Африки как Советский Союз, так и США, рассчитывавшие стать опекунами экс-колоний. В 60-70-х годах под напором национально-освободительных движений европейцы были вынуждены уйти из Африки, а вместе с их уходом постепенно разрушилась созданная ими в колониях система ведения хозяйства
В результате этого экономико-социальное положение на "черном континенте" стало неуклонно ухудшаться. Африка вновь "выпала" из мировой экономической системы.