Поме́стная систе́ма — порядок служилого землевладения, установившийся в Русском государстве в XV и XVII веках. Юридические основы «Поместной системы» Русского государства были закреплены в Судебнике 1497 года.
В основе поместной системы лежало поместье — участок казённой (государственной) земли, данный государем (великим князем, царём) (на срок службы или пожизненно) в личное владение служилому человеку под условием службы одновременно как награда за службу (государственную, в основном военную) и источник материального дохода, с которого владелец поместья снаряжал себя для походов. Условным, личным и временным характером поместное владение отличалось от вотчины, составлявшей полную и наследственную собственность своего владельца.
ответ:Уже в глибоку давнину на східному узбережжі Середземного моря виникли поселення фінікійців. Країна, яку вони населяли, називалася Фінікією. Нині на місці стародавньої Фінікії розташована держава Ліван.
У Фінікії не було великих річок і долин з родючими ґрунтами. Мало було також місця для полів і пасовищ. Проте було поширене садівництво. Фінікійці вирощували виноград та оливкові дерева. З оливок вони видавлювали духмяну олію, з винограду робили вино. Олію та вино фінікійці обмінювали на пшеницю. Ліванські гори славилися кедровими та дубовими лісами. Ліванський кедр відправляли в Єгипет та інші країни.
Місце розташування було надзвичайно зручним. Тут сходилися караванні та морські торгові шляхи з Дворіччя, Єгипту, Греції та інших країн. З часом фінікійські поселення перетворилися на багаті торгові міста. На півночі знаходилось місто, яке греки називали Бібл, по-фінікійськи Гебал, що у перекладі означало гора. Найбільше фінікійське місто греки називали Тір, що відповідало фінікійському Цур – скеля. Тир стояв на острові неподалік від берега і був майже неприступним для ворогів. Третє найбільше місто називалось Сидон, що означало місто рибної ловлі. Міста і селища розташовувались по береговій лінії. Це було пов'язано з основним заняттям фінікійців – мореплавством, риболовством, торгівлею.
Кожне фінікійське місто мало свого правителя – царя. Він був залежним від ради вельмож і від народних зборів. У Фінікії не було єдності. Фінікійський народ не мав навіть власної назви. Жителі кожного міста називали себе його іменем. Фінікійцями їх називали греки.
2. Заняття жителів Фінікії
З давніх-давен у фінікійських містах розвивалось ремесло. Далеко за межами країни славились вироби фінікійських ремісників: ювелірів, ливарників, будівельників, ткачів, різьбярів по дереву та слоновій кістці. У Фінікії стали виготовляти скло різноманітних сортів: від темного і непрозорого до прозорого. Зі скла робили різноманітні прикраси, флакончики для пахощів, які дуже цінувалися.
Надзвичайно розвинулось у Фінікії виготовлення пурпурової фарби, яку дуже цінували в країнах стародавнього світу. Досвідчені водолази пірнали на дно моря і, ризикуючи життям, добували звідти дорогоцінні пурпурові черепашки. З кожного молюска видавлювали краплину дорогоцінної рідини, яка давала змогу фарбувати одяг у різні відтінки пурпурового кольору. Причому настільки ґрунтовно, що навіть під час прання тканини не линяли.
Поме́стная систе́ма — порядок служилого землевладения, установившийся в Русском государстве в XV и XVII веках. Юридические основы «Поместной системы» Русского государства были закреплены в Судебнике 1497 года.
В основе поместной системы лежало поместье — участок казённой (государственной) земли, данный государем (великим князем, царём) (на срок службы или пожизненно) в личное владение служилому человеку под условием службы одновременно как награда за службу (государственную, в основном военную) и источник материального дохода, с которого владелец поместья снаряжал себя для походов. Условным, личным и временным характером поместное владение отличалось от вотчины, составлявшей полную и наследственную собственность своего владельца.
=)
Объяснение:
ответ:Уже в глибоку давнину на східному узбережжі Середземного моря виникли поселення фінікійців. Країна, яку вони населяли, називалася Фінікією. Нині на місці стародавньої Фінікії розташована держава Ліван.
У Фінікії не було великих річок і долин з родючими ґрунтами. Мало було також місця для полів і пасовищ. Проте було поширене садівництво. Фінікійці вирощували виноград та оливкові дерева. З оливок вони видавлювали духмяну олію, з винограду робили вино. Олію та вино фінікійці обмінювали на пшеницю. Ліванські гори славилися кедровими та дубовими лісами. Ліванський кедр відправляли в Єгипет та інші країни.
Місце розташування було надзвичайно зручним. Тут сходилися караванні та морські торгові шляхи з Дворіччя, Єгипту, Греції та інших країн. З часом фінікійські поселення перетворилися на багаті торгові міста. На півночі знаходилось місто, яке греки називали Бібл, по-фінікійськи Гебал, що у перекладі означало гора. Найбільше фінікійське місто греки називали Тір, що відповідало фінікійському Цур – скеля. Тир стояв на острові неподалік від берега і був майже неприступним для ворогів. Третє найбільше місто називалось Сидон, що означало місто рибної ловлі. Міста і селища розташовувались по береговій лінії. Це було пов'язано з основним заняттям фінікійців – мореплавством, риболовством, торгівлею.
Кожне фінікійське місто мало свого правителя – царя. Він був залежним від ради вельмож і від народних зборів. У Фінікії не було єдності. Фінікійський народ не мав навіть власної назви. Жителі кожного міста називали себе його іменем. Фінікійцями їх називали греки.
2. Заняття жителів Фінікії
З давніх-давен у фінікійських містах розвивалось ремесло. Далеко за межами країни славились вироби фінікійських ремісників: ювелірів, ливарників, будівельників, ткачів, різьбярів по дереву та слоновій кістці. У Фінікії стали виготовляти скло різноманітних сортів: від темного і непрозорого до прозорого. Зі скла робили різноманітні прикраси, флакончики для пахощів, які дуже цінувалися.
Надзвичайно розвинулось у Фінікії виготовлення пурпурової фарби, яку дуже цінували в країнах стародавнього світу. Досвідчені водолази пірнали на дно моря і, ризикуючи життям, добували звідти дорогоцінні пурпурові черепашки. З кожного молюска видавлювали краплину дорогоцінної рідини, яка давала змогу фарбувати одяг у різні відтінки пурпурового кольору. Причому настільки ґрунтовно, що навіть під час прання тканини не линяли.
Объяснение: