1 Конкретна дата введення Магдебурзького права у Києві не відома. Однак більшість істориків та юристів пов'язують її з грамотою великого князя литовського Олександра від 1494 р. З цього документа вбачається, що Олександр підтвердив киянам права, надані останнім його батьком, і гарантував "збереження міського права... по лавному. як було за великого князя Вітовта". І хоча у грамоті термін "Магдебурзьке право" не вживається (його, очевидно, замінено поняттям "містке право"). Великий князь через п'ять років (1499 р.) у зверненні до київського війта нагадав киянам: "Есмо дали вам право немськоє".
Про який конкретно нормативно-правовий документ ("лист доброй пам'яті отца иашего..") йшлося у рескрипті князя Олександра, коли саме його видано і у зв'язку з чим? Ці питання віддавна цікавили юристів та істориків України, Польщі та Литви. Сьогодні вже можна з'ясувати цю прогалину нашої минувшини. Йдеться, поза сумнівом, про "Жалувальну грамоту" короля Польського і великого князя Литовського Казимира від 2 травня 1457 р., адресовану литовському, руському та жмудському духовенству, шляхті, рицарству, боярам і местичам (княжим намісникам). Але ж на той час найбільші міста і торговельні центри Польщі (Краків, Варшава, Гдансь, Торунь та ін.) королівськими рескриптами вже отримали Магдебурзьке право і користувалися всіма привілеями, які воно надавало місцевим магістратам, купецтву та шляхті. І саме ці мотиви, які фактично надавали Києву магдебурзькі привілеї, знаходимо у Казимировій грамоті 1457 р.: володар зобов'язується "...не казнити ни именьи, а ни ленязьми, ни нятством, ни її кровью"; проголошує європейську модель відкритого судочинства "очі-в-очі"; запевняє, що надалі кримінальну відповідальність нестиме лише безпосередній "винуватець". На відміну від норм середньовічного права, вже каратися не будуть.
Деякі вчені вважають, що на територію нинішньої України Магдебурзьке право прийшло в 1356 р., коли їм був наділений Львів. В 1374 р. до нього приєднався Кам'янець, в 1432 р. - Луцьк, а в 1497 р. - Київ. У нинішній столиці України з'явилися колонії греків, вірменів, генуезців, мали свої торговельні представництва (двори) турецькі, польські й московські купці. На центральний щорічний ярмарок збиралися 10-15 тис. купців.
Серед пам'ятників правової культури України значне місце займають збірники магдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й суду феодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі). Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі. Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів.
Українські міста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, російських царів, а також українських гетьманів. Першим це право на Україні одержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів (1356 р.); Київ (протягом 1494-1497 р.); Станіслав (1663 р.), нині Івано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України: Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелець, Лубни, Полтава, Чернігів й ін.
Фактичне застосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в 1783 р. "Установи для керування губернією Всеросійської імперії" 1775 р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р.
В XVІІ ст. поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством і магдебурзьким правом з'явився документ, що підтверджує політичну й правову автономію України в складі Російської держави. До складу цього документа ввійшли: Березневі статті (Переяслівські договори або Договір Богдана Хмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького (статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, і царські укази до них.
Городище расположено 45 км северо-западнее от города Туркестан, 1,5 км от административной границы с Кызылординской областью, в 2 км южнее автомобильной трассы Самара-Ташкент, в 500 м от железной дороги Москва-Алматы. Памятник Республиканского значения.
Памятник входит в состав государственного музея-заповедника «Азрет-султан». В конце ХІІІ в начале ХІV в. город Каратобе Сауран приходит в запустение и скорее всего его жители основали новый город, в который они и переехали. То есть, можно сказать, что в ІV—XIII веках город Сауран располагался в 3 км к юго-востоку от более позднего города — теперь это городище называется Каратобе.
О Сауране пишет Аль-Истахри в своем географическом труде «Книга путей стран», также топоним Сауран встречается в труде арабского географа ибн Хаукаля в 976 году. При описании путешествия посольства армянского царя Гетума Сауран был указан как один из городов, который посетило посольство. Все эти письменные свидетельства упоминают ранний город Каратобе Сауран. Как упоминалось выше, с конца ХІІІ века город перемещается на новое место.
Сауран размерами с севера на юг 850 м, с востока на запад 660 м., был окружен крепостной стеной, в котором были два проема для ворот. В город можно было въехать через северные и восточные ворота. В крепостной стене были воздвигнуты 7 фортификационных башен. Общая длина крепостной стены 2360 м., сохранившаяся высота от 3 до 6 м. 1967 году И.П. Лерх посетил данное городище и локализовал его как Сауран. 1947 году Южно-Казахстанская археологическая экспедиция под руководством А.Н.Бернштама провели на городище археологические исследования. 1967 году продолжило археологические исследования экспедиция К.Акишева. 1986 году археологическая экспедиция научно-исследовательского института имени Ш. Уалиханова также провела на данном городище свои исследования. С 1999 по 2011 года археологические исслеования были продолжены (Е.Смагулов, М.Туякбаев). С 2005 по 2009 года на территории памятника археологические исследования проводили известные археологи Казахстана М. Елеуов (МКТУ им. А. Ясави), К.М. Байпаков (Институт археологии им. А. Маргулана), Н.Алдабергенов. В 2011 году в рамках государственой программы «Культурное наследие» на территории памятника были проведены реставрационные работы, благодаря которым были восстановлены северные вороты, центральная улица, городское медресе,мечеть и ханака
ЩЕЛКНИТЕ 5 ЗВЕЗД ответ:
1 Конкретна дата введення Магдебурзького права у Києві не відома. Однак більшість істориків та юристів пов'язують її з грамотою великого князя литовського Олександра від 1494 р. З цього документа вбачається, що Олександр підтвердив киянам права, надані останнім його батьком, і гарантував "збереження міського права... по лавному. як було за великого князя Вітовта". І хоча у грамоті термін "Магдебурзьке право" не вживається (його, очевидно, замінено поняттям "містке право"). Великий князь через п'ять років (1499 р.) у зверненні до київського війта нагадав киянам: "Есмо дали вам право немськоє".
Про який конкретно нормативно-правовий документ ("лист доброй пам'яті отца иашего..") йшлося у рескрипті князя Олександра, коли саме його видано і у зв'язку з чим? Ці питання віддавна цікавили юристів та істориків України, Польщі та Литви. Сьогодні вже можна з'ясувати цю прогалину нашої минувшини. Йдеться, поза сумнівом, про "Жалувальну грамоту" короля Польського і великого князя Литовського Казимира від 2 травня 1457 р., адресовану литовському, руському та жмудському духовенству, шляхті, рицарству, боярам і местичам (княжим намісникам). Але ж на той час найбільші міста і торговельні центри Польщі (Краків, Варшава, Гдансь, Торунь та ін.) королівськими рескриптами вже отримали Магдебурзьке право і користувалися всіма привілеями, які воно надавало місцевим магістратам, купецтву та шляхті. І саме ці мотиви, які фактично надавали Києву магдебурзькі привілеї, знаходимо у Казимировій грамоті 1457 р.: володар зобов'язується "...не казнити ни именьи, а ни ленязьми, ни нятством, ни її кровью"; проголошує європейську модель відкритого судочинства "очі-в-очі"; запевняє, що надалі кримінальну відповідальність нестиме лише безпосередній "винуватець". На відміну від норм середньовічного права, вже каратися не будуть.
Деякі вчені вважають, що на територію нинішньої України Магдебурзьке право прийшло в 1356 р., коли їм був наділений Львів. В 1374 р. до нього приєднався Кам'янець, в 1432 р. - Луцьк, а в 1497 р. - Київ. У нинішній столиці України з'явилися колонії греків, вірменів, генуезців, мали свої торговельні представництва (двори) турецькі, польські й московські купці. На центральний щорічний ярмарок збиралися 10-15 тис. купців.
Серед пам'ятників правової культури України значне місце займають збірники магдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й суду феодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі). Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі. Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів.
Українські міста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, російських царів, а також українських гетьманів. Першим це право на Україні одержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів (1356 р.); Київ (протягом 1494-1497 р.); Станіслав (1663 р.), нині Івано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України: Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелець, Лубни, Полтава, Чернігів й ін.
Фактичне застосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в 1783 р. "Установи для керування губернією Всеросійської імперії" 1775 р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р.
В XVІІ ст. поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством і магдебурзьким правом з'явився документ, що підтверджує політичну й правову автономію України в складі Російської держави. До складу цього документа ввійшли: Березневі статті (Переяслівські договори або Договір Богдана Хмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького (статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, і царські укази до них.
2 так виплила
Удачи :)
Городище расположено 45 км северо-западнее от города Туркестан, 1,5 км от административной границы с Кызылординской областью, в 2 км южнее автомобильной трассы Самара-Ташкент, в 500 м от железной дороги Москва-Алматы. Памятник Республиканского значения.
Памятник входит в состав государственного музея-заповедника «Азрет-султан». В конце ХІІІ в начале ХІV в. город Каратобе Сауран приходит в запустение и скорее всего его жители основали новый город, в который они и переехали. То есть, можно сказать, что в ІV—XIII веках город Сауран располагался в 3 км к юго-востоку от более позднего города — теперь это городище называется Каратобе.
О Сауране пишет Аль-Истахри в своем географическом труде «Книга путей стран», также топоним Сауран встречается в труде арабского географа ибн Хаукаля в 976 году. При описании путешествия посольства армянского царя Гетума Сауран был указан как один из городов, который посетило посольство. Все эти письменные свидетельства упоминают ранний город Каратобе Сауран. Как упоминалось выше, с конца ХІІІ века город перемещается на новое место.
Сауран размерами с севера на юг 850 м, с востока на запад 660 м., был окружен крепостной стеной, в котором были два проема для ворот. В город можно было въехать через северные и восточные ворота. В крепостной стене были воздвигнуты 7 фортификационных башен. Общая длина крепостной стены 2360 м., сохранившаяся высота от 3 до 6 м. 1967 году И.П. Лерх посетил данное городище и локализовал его как Сауран. 1947 году Южно-Казахстанская археологическая экспедиция под руководством А.Н.Бернштама провели на городище археологические исследования. 1967 году продолжило археологические исследования экспедиция К.Акишева. 1986 году археологическая экспедиция научно-исследовательского института имени Ш. Уалиханова также провела на данном городище свои исследования. С 1999 по 2011 года археологические исслеования были продолжены (Е.Смагулов, М.Туякбаев). С 2005 по 2009 года на территории памятника археологические исследования проводили известные археологи Казахстана М. Елеуов (МКТУ им. А. Ясави), К.М. Байпаков (Институт археологии им. А. Маргулана), Н.Алдабергенов. В 2011 году в рамках государственой программы «Культурное наследие» на территории памятника были проведены реставрационные работы, благодаря которым были восстановлены северные вороты, центральная улица, городское медресе,мечеть и ханака