Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.
Первая половина XIX в. явилась в русской истории временем во многих отношениях переломным. К началу этой эпохи Россия, успешно решив многие стоявшие перед ней внутри- и внешнеполитические задачи стала могущественной державой. Ее пределы охватили огромные пространства Восточной Европы и Северной Азии, захватив и часть Северной Америки. Продолжалось расширение территории и в рассматриваемый период. Столь же устойчивой была и тенденция роста населения: 18 млн. человек в 1747 г., 36 млн. - в 1796 г., 74 млн. - в середине XIX в.
Между тем крепостное хозяйство, являвшееся основой экономики России после бурного роста на рубеже XVIII - XIX вв. постепенно попало в полосу длительного и, по существу, безысходного в данных условиях застоя. Патриархальные формы крепостного труда уже не соответствовали изменившимся общественным условиям: крепостной труд был мало производителен и невыгоден. Помещичьи хозяйства были почти бездоходны и впадали в задолженность, особенно в неурожайные годы, когда помещики вынуждены были кормить своих голодных крестьян. Масса дворянских имений была заложена в казенных ссудных учреждениях; считают, что к концу царствования Николая I в залоге находилось более половины крепостных крестьян (7 из 11 миллионов крепостных мужского пола). Естественным выходом из такой задолженности была окончательная уступка заложенной земли и крестьян государству, о чем и думали некоторые помещики. К экономическим затруднениям помещиков присоединялась боязнь крестьянских волнений и беспорядков. Хотя в царствование императора Николая не было бунтов вроде пугачевского, но крестьяне волновались часто и во многих местах. Ожидание конца крепостной зависимости проникло в их массу и возбуждало ее. Вся жизнь складывалась так, что вела к ликвидации крепостничества. Не меняли общего положения дел и отдельные успехи крепостного хозяйства (так с конца 1840-х гг. резко возрос хлебный экспорт в связи с отменой в Великобритании ограничений на импорт зерна.
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.
Между тем крепостное хозяйство, являвшееся основой экономики России после бурного роста на рубеже XVIII - XIX вв. постепенно попало в полосу длительного и, по существу, безысходного в данных условиях застоя. Патриархальные формы крепостного труда уже не соответствовали изменившимся общественным условиям: крепостной труд был мало производителен и невыгоден. Помещичьи хозяйства были почти бездоходны и впадали в задолженность, особенно в неурожайные годы, когда помещики вынуждены были кормить своих голодных крестьян. Масса дворянских имений была заложена в казенных ссудных учреждениях; считают, что к концу царствования Николая I в залоге находилось более половины крепостных крестьян (7 из 11 миллионов крепостных мужского пола). Естественным выходом из такой задолженности была окончательная уступка заложенной земли и крестьян государству, о чем и думали некоторые помещики. К экономическим затруднениям помещиков присоединялась боязнь крестьянских волнений и беспорядков. Хотя в царствование императора Николая не было бунтов вроде пугачевского, но крестьяне волновались часто и во многих местах. Ожидание конца крепостной зависимости проникло в их массу и возбуждало ее. Вся жизнь складывалась так, что вела к ликвидации крепостничества. Не меняли общего положения дел и отдельные успехи крепостного хозяйства (так с конца 1840-х гг. резко возрос хлебный экспорт в связи с отменой в Великобритании ограничений на импорт зерна.