Что же произошло?Ленский расстрел - события 4 (12) апреля 1912, которые в советских учебниках истории были представлены как расправа над участниками мирного шествия рабочих Ленских золотых приисков, протестовавших против произвола администрации и ареста членов стачечного комитета. В итоге расстрела было убито 270, ранено 250 человек. Ленский расстрел вызвал массовые стачки и митинги протеста, в которых участвовало около 300 тыс. человек. Однако существуют и иные оценки тех событий. Как ни странно, сегодня, в годы рейдерских захватов промышленных предприятий, нам, живущим через сто лет после ленского расстрела, яснее становятся мотивы тех, кто организовал и провел выступление рабочих. Уровень доходности золотых приисков был достаточный для того, чтобы захватить контроль над ними. А для этого нужно было спровоцировать беспорядки и добиться отставки руководства компании. Такая изощренность рейдеров может показаться невозможной для молодого русского капитализма начала 20-го века. Однако не стоит забывать, что на приисках заправлял британский капитал, имевший к тому моменту несколько сотен лет опыта захватов, не гнушавшийся никакими средствами для повышения доходов. Об этом довольно-таки образно писали и Карл Маркс, и Владимир Ленин. И сегодня нет такого преступления на земле, на которое не пошел бы капиталист, если оно сулит тысячу процентов прибыли. А ленские прииски как раз и были в 1912 году таким перспективным предприятием. Впрочем, я предлагаю читателю самостоятельно сопоставить различные точки зрения на эти события. При большом желании вы можете разыскать рекомендованные внизу этой страницы книги и подробнее почитать об истории Ленских приисков. Читайте, дерзайте. Возможно, что на пути к истине вас ждут новые открытия. Советский взгляд:Ленский расстрел, расправа 4(17) апреля 1912 царских войск над рабочими приисков Ленского золотопромышленного акционерного товарищества («Лензото»), расположенных по р. Лене и её притокам Витиму и Олёкме, в 2 тыс. км от железной дороги, к С. от Иркутска. Нещадная эксплуатация обеспечивала громадные прибыли английским и российским акционерам, среди которых были крупные русские предприниматели А. И. Вышнеградский, А. И. Путилов (члены правления товарищества), граф С. Ю. Витте, императрица Мария Федоровна — мать Николая II, и др. Условия работы на приисках были крайне тяжёлыми: рабочий день горняков достигал 15—16 ч, только в 1911 на каждую тысячу человек приходилось свыше 700 травматических случаев. Зарплата была низкой, часть её уходила на штрафы, часть выдавалась в виде талонов в приисковые лавки. Забастовка началась стихийно 29 февраля (13 марта) на Андреевском прииске. Поводом послужила выдача в лавке гнилого мяса. 4(17) марта были выработаны требования бастующих: 8-часовой рабочий день, повышение зарплаты на 30%, отмена штрафов, улучшение снабжения и др. Но ни одно из наиболее важных требований не было удовлетворено администрацией. К середине марта стачка охватила все прииски (свыше 6 тыс. рабочих). Руководили ею Центральный стачечный комитет и Центральное бюро, в которые входили большевики [П. Н. Баташев (председатель комитета), Г. В. Черепахин, P. И. Зелионко, М. И. Лебедев и др.], а также меньшевики, эсеры и др. правительство направило из Киренска и Бодайбо войска. В ночь на 4 апреля были арестованы почти все член стачечного комитета. Утром рабочие потребовали их освобождения и днём 4 апреля 2,5 тыс. человек двинулись к Надеждинскому прииску для вручения чиновнику прокуратуры жалобы на произвол властей. Рабочие были встречены солдатами, которые по приказу жандармского ротмистра Трещенкова открыли огонь. Было убито 270 и ранено 250 человек. Под давлением общественности правительство направило на прииски для расследования комиссию. Новый договор о найме не удовлетворил рабочих. Забастовка продолжалась до 12 (25) августа, когда прииски покинула последняя партия рабочих (всего с семьями уехало около 9 тыс. человек). Л. р. вызвал в стране стачки и митинги протеста, в которых участвовало около 300 тыс. человек. Ленские события в условиях революционного подъёма 1910—14 послужили толчком к перерастанию революционных настроений в массовое наступление против царизма и капитализма.
У 401 році Аларіх повстав і разом з іншим готським вождем — Радагайсусом (лат. Radagaisus) вдерся до Італійського півострову. Вестготи спустошили північ Західної Римської імперії, але 6 квітня (на Великдень) 402 під Полленцею Стіліхон розбив війська Аларіха. У наступній битві під Вероною Стіліхон знову розбив вестготів. Після цих поразок Аларіх змушений був відступити і покинув Італійський півострів.
Хоч Аларіх у цьому поході й не досяг Риму, але його вторгнення до Західної Римської імперії мало важливі наслідки: по-перше, змусило перемістити імперську резиденцію з Мілана до Равенни, по-друге, влада відкликала легіон XX Valeria Victrix з Британії, по-третє, ймовірно полегшило велике вторгнення вандалів, свевів і аланів до Галії.
Друге вторгнення до Західної Римської імперії
Пізніше Аларіх став другом і союзником свого старого супротивника Стіліхона. Відчуженість між Візантією і Західною римською імперією в 407 році загрожувала громадянською війною, і Стіліхон запропонував використовувати сили Аларіха для того, щоб посилити вимоги західноримського імператора Гонорія щодо провінції Ілірії. Смерть східноримського імператора Аркадія в травні 408 році призвело до покращення відношень. Але Аларіх вже фактично ввів військо до Епіру і вимагав відшкодувати військові витрати. Сума вимог біла вельми значною — 4 000 лібр золота. Під сильним тиском Стіліхона Римський сенат погодився виплатити ці гроші. Але три місяці пізніше Стіліхон і головні міністри його партії були зрадницькі убиті на замовлення Гонорія. Внаслідок заворушень у Західній Римській імперії загинули дружини і діти багатьох воїнів федератів. 30 тисяч федератів кинулись до табору Аларіха, вимагаючи помсти. Так невиплата обіцяних грошей та помста за загиблих були використані Аларіхом для походу на Рим. Він провів готів через Юлійські Альпи, і у вересні 408 року його військо почало облогу Риму. Готи не йшли на штурм, намагаючись виморити римлян голодом. Коли посли Сенату пробували залякати Аларіха натяками на те, що можуть зробити громадяни у розпачі, він зі сміхом відповів: «Чим густіша трава, тим легше косити!». Після перемовин римські громадяни були згодні заплатити викуп у понад дві тисячі лібр (фунтів) золота, а також дати як відкупне дорогоцінний одяг з шовку та на три тисячі лібр перцю. Так закінчилась перша облога Риму Аларіхом.
Аларіх намагався отримати якнайбільше на переговорах з римськими правителями. Його вимоги були значними — поступка ряду територій між Дунаєм і Венеційською затокою, що було цілком ймовірно, бо деякі з них лише номінально належали імперії, і пост головнокомандувача імперської армії. Коли усі переговори з імператором закінчились невдачею, Аларіх вдруге обложив Рим у 409 році. Після цієї облоги він уклав угоду з Сенатом. За сприяння Аларіха сенатори призначили нового Цезаря — грека Приска Аттала (лат. Priscus Attalus) на противагу Гонорію. Аларіх призначив його командиром військ. Аларіх захотів собі ще в управління і провінцію Африка, у чому йому було відмовлено. Атал виявився абсолютно непридатним для ролі Цезаря. Відмовившись від військової до Аларіха, він втратив провінцію Африку, житницю Риму, яку захищали прихильники Гонорія. Позицію Гонорія також дуже підсилило прибуття шести легіонів, які відправив з Константинополя його племінник Феодосій II.
Файл:Death of Alaric.jpg
Похорони Аларіха в його ліжку до могили на річці Бузенто. Літографія 1895 року.
Аларіх скинув свого маріонеткового цезаря, після одинадцяти місяців безрезультатного правління, і ще раз пробував відкрити переговори з Гонорієм. Ці переговори можливо б мали успіх, якби не вплив іншого гота, Саруса (лат. Sarus), спадкового ворога Аларіха і його роду. Коли Аларіх зрозумів, що йому не вдасться досягти свого дипломатичним шляхом, він пішов на південь і почав третю облогу Риму. 24 серпня 410 року Аларіх і його вестготи увірвались до Риму через Саларські ворота на північному сході міста. Є непідтверджені повідомлення, що це сталося завдяки зраді. Рим пограбували, але не спалили. Не були пограбовані церкви.
Покинувши місто, готи пішли на південь, до Калабрії. Аларіх бажав захопити Сицилію та Африку, які як житниці Риму були ключем до Західної Римської імперії, але його кораблі були розбиті та розкидані штормом, а багато воїнів загинуло.
Аларіх помер у 410 році після хвороби, яка перебігала з гарячкою, ймовірно малярії. Тіло його, за Йорданом, було опущене разом з багатьма скарбами в могилу на дні річки Бузенто, а полонених, які її копали, вбили, щоб ніхто не міг дізнатися про місце поховання. Королем після Аларіха був вибраний його зять Атаульф.
Головні джерела життєпису Аларіху — історик Орозій і поет Клавдіан (лат. Claudius Claudianus) — обидва сучасники; упереджений язичницький історик Зосим, який жив ймовірно на півсторіччя пізніше від смерті Аларіха; і Йордан, гот, який написав історію свого народу в 551, спираючись на ранішу історію Кассіодора (зараз втрачену), яку Кассіодор написав близько 520 рок
Объяснение:
Что же произошло?Ленский расстрел - события 4 (12) апреля 1912, которые в советских учебниках истории были представлены как расправа над участниками мирного шествия рабочих Ленских золотых приисков, протестовавших против произвола администрации и ареста членов стачечного комитета. В итоге расстрела было убито 270, ранено 250 человек. Ленский расстрел вызвал массовые стачки и митинги протеста, в которых участвовало около 300 тыс. человек. Однако существуют и иные оценки тех событий. Как ни странно, сегодня, в годы рейдерских захватов промышленных предприятий, нам, живущим через сто лет после ленского расстрела, яснее становятся мотивы тех, кто организовал и провел выступление рабочих. Уровень доходности золотых приисков был достаточный для того, чтобы захватить контроль над ними. А для этого нужно было спровоцировать беспорядки и добиться отставки руководства компании. Такая изощренность рейдеров может показаться невозможной для молодого русского капитализма начала 20-го века. Однако не стоит забывать, что на приисках заправлял британский капитал, имевший к тому моменту несколько сотен лет опыта захватов, не гнушавшийся никакими средствами для повышения доходов. Об этом довольно-таки образно писали и Карл Маркс, и Владимир Ленин. И сегодня нет такого преступления на земле, на которое не пошел бы капиталист, если оно сулит тысячу процентов прибыли. А ленские прииски как раз и были в 1912 году таким перспективным предприятием. Впрочем, я предлагаю читателю самостоятельно сопоставить различные точки зрения на эти события. При большом желании вы можете разыскать рекомендованные внизу этой страницы книги и подробнее почитать об истории Ленских приисков. Читайте, дерзайте. Возможно, что на пути к истине вас ждут новые открытия. Советский взгляд:Ленский расстрел, расправа 4(17) апреля 1912 царских войск над рабочими приисков Ленского золотопромышленного акционерного товарищества («Лензото»), расположенных по р. Лене и её притокам Витиму и Олёкме, в 2 тыс. км от железной дороги, к С. от Иркутска. Нещадная эксплуатация обеспечивала громадные прибыли английским и российским акционерам, среди которых были крупные русские предприниматели А. И. Вышнеградский, А. И. Путилов (члены правления товарищества), граф С. Ю. Витте, императрица Мария Федоровна — мать Николая II, и др. Условия работы на приисках были крайне тяжёлыми: рабочий день горняков достигал 15—16 ч, только в 1911 на каждую тысячу человек приходилось свыше 700 травматических случаев. Зарплата была низкой, часть её уходила на штрафы, часть выдавалась в виде талонов в приисковые лавки. Забастовка началась стихийно 29 февраля (13 марта) на Андреевском прииске. Поводом послужила выдача в лавке гнилого мяса. 4(17) марта были выработаны требования бастующих: 8-часовой рабочий день, повышение зарплаты на 30%, отмена штрафов, улучшение снабжения и др. Но ни одно из наиболее важных требований не было удовлетворено администрацией. К середине марта стачка охватила все прииски (свыше 6 тыс. рабочих). Руководили ею Центральный стачечный комитет и Центральное бюро, в которые входили большевики [П. Н. Баташев (председатель комитета), Г. В. Черепахин, P. И. Зелионко, М. И. Лебедев и др.], а также меньшевики, эсеры и др. правительство направило из Киренска и Бодайбо войска. В ночь на 4 апреля были арестованы почти все член стачечного комитета. Утром рабочие потребовали их освобождения и днём 4 апреля 2,5 тыс. человек двинулись к Надеждинскому прииску для вручения чиновнику прокуратуры жалобы на произвол властей. Рабочие были встречены солдатами, которые по приказу жандармского ротмистра Трещенкова открыли огонь. Было убито 270 и ранено 250 человек. Под давлением общественности правительство направило на прииски для расследования комиссию. Новый договор о найме не удовлетворил рабочих. Забастовка продолжалась до 12 (25) августа, когда прииски покинула последняя партия рабочих (всего с семьями уехало около 9 тыс. человек). Л. р. вызвал в стране стачки и митинги протеста, в которых участвовало около 300 тыс. человек. Ленские события в условиях революционного подъёма 1910—14 послужили толчком к перерастанию революционных настроений в массовое наступление против царизма и капитализма.
Відповідь:
Перше вторгнення до Західної Римської імперії
У 401 році Аларіх повстав і разом з іншим готським вождем — Радагайсусом (лат. Radagaisus) вдерся до Італійського півострову. Вестготи спустошили північ Західної Римської імперії, але 6 квітня (на Великдень) 402 під Полленцею Стіліхон розбив війська Аларіха. У наступній битві під Вероною Стіліхон знову розбив вестготів. Після цих поразок Аларіх змушений був відступити і покинув Італійський півострів.
Хоч Аларіх у цьому поході й не досяг Риму, але його вторгнення до Західної Римської імперії мало важливі наслідки: по-перше, змусило перемістити імперську резиденцію з Мілана до Равенни, по-друге, влада відкликала легіон XX Valeria Victrix з Британії, по-третє, ймовірно полегшило велике вторгнення вандалів, свевів і аланів до Галії.
Друге вторгнення до Західної Римської імперії
Пізніше Аларіх став другом і союзником свого старого супротивника Стіліхона. Відчуженість між Візантією і Західною римською імперією в 407 році загрожувала громадянською війною, і Стіліхон запропонував використовувати сили Аларіха для того, щоб посилити вимоги західноримського імператора Гонорія щодо провінції Ілірії. Смерть східноримського імператора Аркадія в травні 408 році призвело до покращення відношень. Але Аларіх вже фактично ввів військо до Епіру і вимагав відшкодувати військові витрати. Сума вимог біла вельми значною — 4 000 лібр золота. Під сильним тиском Стіліхона Римський сенат погодився виплатити ці гроші. Але три місяці пізніше Стіліхон і головні міністри його партії були зрадницькі убиті на замовлення Гонорія. Внаслідок заворушень у Західній Римській імперії загинули дружини і діти багатьох воїнів федератів. 30 тисяч федератів кинулись до табору Аларіха, вимагаючи помсти. Так невиплата обіцяних грошей та помста за загиблих були використані Аларіхом для походу на Рим. Він провів готів через Юлійські Альпи, і у вересні 408 року його військо почало облогу Риму. Готи не йшли на штурм, намагаючись виморити римлян голодом. Коли посли Сенату пробували залякати Аларіха натяками на те, що можуть зробити громадяни у розпачі, він зі сміхом відповів: «Чим густіша трава, тим легше косити!». Після перемовин римські громадяни були згодні заплатити викуп у понад дві тисячі лібр (фунтів) золота, а також дати як відкупне дорогоцінний одяг з шовку та на три тисячі лібр перцю. Так закінчилась перша облога Риму Аларіхом.
Аларіх намагався отримати якнайбільше на переговорах з римськими правителями. Його вимоги були значними — поступка ряду територій між Дунаєм і Венеційською затокою, що було цілком ймовірно, бо деякі з них лише номінально належали імперії, і пост головнокомандувача імперської армії. Коли усі переговори з імператором закінчились невдачею, Аларіх вдруге обложив Рим у 409 році. Після цієї облоги він уклав угоду з Сенатом. За сприяння Аларіха сенатори призначили нового Цезаря — грека Приска Аттала (лат. Priscus Attalus) на противагу Гонорію. Аларіх призначив його командиром військ. Аларіх захотів собі ще в управління і провінцію Африка, у чому йому було відмовлено. Атал виявився абсолютно непридатним для ролі Цезаря. Відмовившись від військової до Аларіха, він втратив провінцію Африку, житницю Риму, яку захищали прихильники Гонорія. Позицію Гонорія також дуже підсилило прибуття шести легіонів, які відправив з Константинополя його племінник Феодосій II.
Файл:Death of Alaric.jpg
Похорони Аларіха в його ліжку до могили на річці Бузенто. Літографія 1895 року.
Аларіх скинув свого маріонеткового цезаря, після одинадцяти місяців безрезультатного правління, і ще раз пробував відкрити переговори з Гонорієм. Ці переговори можливо б мали успіх, якби не вплив іншого гота, Саруса (лат. Sarus), спадкового ворога Аларіха і його роду. Коли Аларіх зрозумів, що йому не вдасться досягти свого дипломатичним шляхом, він пішов на південь і почав третю облогу Риму. 24 серпня 410 року Аларіх і його вестготи увірвались до Риму через Саларські ворота на північному сході міста. Є непідтверджені повідомлення, що це сталося завдяки зраді. Рим пограбували, але не спалили. Не були пограбовані церкви.
Покинувши місто, готи пішли на південь, до Калабрії. Аларіх бажав захопити Сицилію та Африку, які як житниці Риму були ключем до Західної Римської імперії, але його кораблі були розбиті та розкидані штормом, а багато воїнів загинуло.
Аларіх помер у 410 році після хвороби, яка перебігала з гарячкою, ймовірно малярії. Тіло його, за Йорданом, було опущене разом з багатьма скарбами в могилу на дні річки Бузенто, а полонених, які її копали, вбили, щоб ніхто не міг дізнатися про місце поховання. Королем після Аларіха був вибраний його зять Атаульф.
Головні джерела життєпису Аларіху — історик Орозій і поет Клавдіан (лат. Claudius Claudianus) — обидва сучасники; упереджений язичницький історик Зосим, який жив ймовірно на півсторіччя пізніше від смерті Аларіха; і Йордан, гот, який написав історію свого народу в 551, спираючись на ранішу історію Кассіодора (зараз втрачену), яку Кассіодор написав близько 520 рок
Пояснення: