Чим була зумовлена агресия на Балкалах

О целях и, тем более, о политической программе Степана Разина говорить сложно. Учитывая слабую дисциплину войска, восставшие не имели чёткого плана. Среди различных участников восстания рас прелестные письма», в которых призывалось «бить» бояр, дворян, приказных людей.

1)Сам Разин весной 1670 года говорил, что идёт воевать не против царя Алексея Михайловича, а «бить» бояр-изменников, которые негативно влияли на государя. Ещё до восстания, которое приняло форму антиправительственного движения, ходили слухи о боярском заговоре против царя. Так, к 1670 году умерла первая жена Алексея Михайловича — Мария Милославская. Вместе с ней умерли два её сына — 16-летний цесаревич Алексей и 4-летний царевич Симеон. В народе пошли слухи, что их отравили изменники бояре, пытавшиеся захватить власть в свои руки. А также что наследник престола Алексей Алексеевич чудесно бежав на Волгу[5].

Таким образом, на казачьем кругу, Степан Разин объявил себя мстителем за цесаревича и защитником царя Алексея Михайловича против «лихих бояр, дурно влияющих на батюшку государя»[6][5]. Кроме того предводитель восстания обещал дать «чёрным людям» свободу от засилья бояр или дворян[7].

2)Поражение восстания Степана Разина. Расправа над зачинщиками Медного бунта и подавление восстаний в Пскове и Новгороде. В результате восстаний мятежники не добились каких-то кардинальных изменений жизни общества опровергают данную оценку, так как в любом случае восставшим удалось добиться некоторых положительных результатов. Например, в 1663 г. был прекращён выпуск медных денег, а в результате Соляного бунта некоторые неугодные чиновники были смещены со своих постов; было принято решение о созыве Земского собора, отменены недоимки.

Объяснение:

ТУРЕЧЧИНА – ЄВРОПА:

ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ПОЛІТИЧНОГО

ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗБЛИЖЕННЯ

На початку третього тисячоліття, коли Туреччина має реальні шанси розпочати

переговори щодо повного членства у Європейському Союзі, а Україна твердо заявляє

про свої наміри приєднатися до цієї європейської структури, актуалізується питання

про ймовірність повторення Україною шляху своєї південної сусідки і абсолютно до-

цільним видається реконструкція початків Туреччини до Європи. На дум-

ку багатьох дослідників, курс на Захід розпочався з підписання у 1963 р. Договору про

асоціацію Туреччини з Європейським економічним співтовариством. Фактично саме

ця міжнародна угода зафіксувала сам факт приєднання Турецької Республіки до Євро-

пи на правах асоційованого члена.

Проте нам видається цілком правомірним розглянути глибше коріння європейсь-

кого вектора турецької політики, а саме – з’ясувати витоки тяжіння Туреччини (а ра-

ніше ще й Османської імперії) до західного світу, а відтак і до Європи. Ще у 1924 р.,

на початках становлення республіканського ладу в Туреччині, лідер держави

К.Ататюрк зазначав: „Рух турків протягом століть зберігав постійний напрямок. Ми

завжди рухалися зі Сходу на Захід”. Власне це підтверджувало спрямованість не тіль-

ки історичного руху турків з Центральної Азії до Європи, але й подальше бажання ту-

рків приєднатися до європейської цивілізації, стати її невід’ємною частиною. „Країни

різні, але цивілізація – одна. І для того, щоб мати змогу прогресивно розвиватися, на-

ція має брати участь у цій єдиній цивілізації”, – так визначив свого часу логіку істори-

чного поступу Туреччини її перший президент1

.

Донедавна ці проблеми розглядалися суто під кутом зору марксистсько-ленінської

методології, яка передбачала однобічний, класовий підхід у розгляді тих чи інших іс-

торичних явищ. Тому автор цієї статті визначила своїм завданням позбутися в оцінці

тогочасних подій ідеологічних кліше, дати об’єктивний аналіз процесам, які спонука-

ли колись могутню імперію, а потім вже й молоду республіку з переважною більшістю

мусульманського населення повернутися „обличчям” до Заходу. Адже, вочевидь, це не

був одномоментний і несподіваний поворот, навпаки – зумовлений цілою низкою по-

літико-економічних і соціально-культурних факторів процес. Тому мета даного дослі-

дження полягає у визначенні головних, на нашу думку, етапів повороту азійської му-

сульманської країни до Заходу з одночасним виокремленням найсуттєвіших і значу-

щих в її історичному розвиткові моментів.

Одна з наймогутніших держав Сходу, Османська імперія, історично вибудовувала-

ся як імперія, що розташовувалася як на азійському й африканському, так і на євро-

пейському континентах. Первісно вона була тісно пов’язана з Європою не тільки тери-

торіально, але й політично та економічно через систему як міждержавних договорів,

так і торговельно-економічних угод. Османська імперія, розквіт якої припав на другу

половину ХV–ХVІ ст., як будь-яке багатонаціональне державне утворення, утримува-

ло свою єдність завдяки суворій і послідовній централізаторській політиці і, безумов-

но, блискуче організованій армії, що була тісно пов’язана з феодальною системою зе-

млеволодіння, а саме з тімарною системою. Державна могутність, військова сила, дос-

татньо широка віротерпимість до християн, пишність султанського двору – все це під-

тримувало високий статус Оттоманської Порти серед європейських країн.