Так как общественное призрение было довольно масштабным делом, им ведали несколько приказов. Каждый из них отвечал за определённое направление. Так Патриарший казённый приказ отвечал за милостыню, кормление и содержание нищих и богаделен; аптекарский приказ боролся с эпидемиями и организовывал аптеки; полоняничный приказ ведал сбором налогов и выкупом пленных; житный приказ организовывал житные дворы.
Государственно-административное общественное и частное призрение складывалось на протяжении почти двух столетий. Его становление как системы происходит с XVIII по вторую половину XIX в. Оформляется административная система инвалидам, которая включала в себя определенные территориальные институты и поддержки, государственные превентивные и защитные меры относительно различных слоев населения, усиление законодательной базы, регулирующей отношения между различными субъектами, группами и государством. В развитии административной системы поддержки намечаются тенденции институциональной системы , представляемой различными ведомствами – общественными и частными институтами защиты и призрения.
Административная система инвалидам начинает складывается в период разрушения старых государственных связей и хозяйственных отношений. Ее образование осложняется войнами, которые вела Россия, а также социальным реформированием общества и структуры государственного управления, осуществляющихся под влиянием петровских преобразований. В период правления Петра I государственное управление проходит три главных этапа: приказную систему – 1682–1709 гг., губернскую – 1710–1718 гг., коллежскую – 1719–1725 гг.
На первом этапе (приказная система) проблемы призрения тесно связаны с секуляризацией монастырских земель и реформированием деятельности Монастырского приказа. Приказ взял на учет владения монастырей и духовных владык, поделил их на две категории: доходы одних шли на нужды монастыря, других – в казну.
К 1700 г. церковные вотчины становятся основными источниками денежных, хлебных и других сборов государства. Социальное реформирование общества, таким образом, предопределяет и решение тех проблем, которые возникали в результате проводимой внутренней и внешней политики.
Щоб заспокоїти українську громадськість, 22 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох східно-галицьких воєводств (Львівського, Тарнопільського, Станіславського) і постанову про заснування українського університету на державні кошти. Однак це був не більш як політичний маневр, що мав полегшити полякам утвердження їхньої влади на українських землях.
Управління в Західній Україні перейшло до Генерального цивільного комісара, який у своїй діяльності спирався на військові гарнізони. Окуповані території були поділені на округи. На Волині, Холмщині, Підляшші запроваджений стан військової облоги.
Нова польська конституція (1921 р.) ґрунтувалася на принципі унітарності польської держави, з єдиною законодавчою і виконавчою владою, без забезпечення національним меншинам будь-яких автономних прав. Не виконала Польща також узятих на себе міжнародних зобов’язань шанувати національні і віросповідні права національних меншин. На кінець 1922 р. поляки в Східній Галичині розподілили між собою майже 200 тис. га землі, на Волині – 112 тис., на Поліссі – 113 тис. га.
Наприкінці вересня – на початку жовтня 1921 р. на всій території Польщі проведений перепис населення. Фальсифікованими наслідками перепису уряд сподівався обґрунтувати польський характер Галичини, Холмщини і Волині а фактом участі місцевого населення у переписі продемонструвати світу визнання населенням Західної України її влади. Незважаючи на репресії, чимало галицьких українців бойкотували перепис, який перетворився в антиокупаційний плебісцит.
5 і 12 листопада 1922 р. відбулися вибори до сейму і сенату. За задумом польського уряду вибори мали стати одним з важливих заходів анексіоністської політики, а також засвідчити перед світовою громадськістю польську суверенність над цією територією і прояснити позицію Антанти. Еміграційні уряди УНР та ЗУНР і Міжпартійна рада виступили проти участі українського населення Східної Галичини у виборах. Керівництво всіх українських партій і Міжпартійна рада прийняли рішення про бойкот виборів у краї. В Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ) думки щодо виборів розділилися: опозиційна частина партії (васильківці) бойкотувала вибори, решта комуністів, згідно з постановою ЦК Комуністичної робітничої партії Польщі, оголосила про намір взяти в них участь. Для цього останні створили легальну організацію – Союз пролетаріату міст і сіл. Підтримала вибори й Українська селянська партія (хліборобів), яка користувалася матеріальною і організаційною підтримкою властей.
Так как общественное призрение было довольно масштабным делом, им ведали несколько приказов. Каждый из них отвечал за определённое направление. Так Патриарший казённый приказ отвечал за милостыню, кормление и содержание нищих и богаделен; аптекарский приказ боролся с эпидемиями и организовывал аптеки; полоняничный приказ ведал сбором налогов и выкупом пленных; житный приказ организовывал житные дворы.
Государственно-административное общественное и частное призрение складывалось на протяжении почти двух столетий. Его становление как системы происходит с XVIII по вторую половину XIX в. Оформляется административная система инвалидам, которая включала в себя определенные территориальные институты и поддержки, государственные превентивные и защитные меры относительно различных слоев населения, усиление законодательной базы, регулирующей отношения между различными субъектами, группами и государством. В развитии административной системы поддержки намечаются тенденции институциональной системы , представляемой различными ведомствами – общественными и частными институтами защиты и призрения.
Административная система инвалидам начинает складывается в период разрушения старых государственных связей и хозяйственных отношений. Ее образование осложняется войнами, которые вела Россия, а также социальным реформированием общества и структуры государственного управления, осуществляющихся под влиянием петровских преобразований. В период правления Петра I государственное управление проходит три главных этапа: приказную систему – 1682–1709 гг., губернскую – 1710–1718 гг., коллежскую – 1719–1725 гг.
На первом этапе (приказная система) проблемы призрения тесно связаны с секуляризацией монастырских земель и реформированием деятельности Монастырского приказа. Приказ взял на учет владения монастырей и духовных владык, поделил их на две категории: доходы одних шли на нужды монастыря, других – в казну.
К 1700 г. церковные вотчины становятся основными источниками денежных, хлебных и других сборов государства. Социальное реформирование общества, таким образом, предопределяет и решение тех проблем, которые возникали в результате проводимой внутренней и внешней политики.
Щоб заспокоїти українську громадськість, 22 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох східно-галицьких воєводств (Львівського, Тарнопільського, Станіславського) і постанову про заснування українського університету на державні кошти. Однак це був не більш як політичний маневр, що мав полегшити полякам утвердження їхньої влади на українських землях.
Управління в Західній Україні перейшло до Генерального цивільного комісара, який у своїй діяльності спирався на військові гарнізони. Окуповані території були поділені на округи. На Волині, Холмщині, Підляшші запроваджений стан військової облоги.
Нова польська конституція (1921 р.) ґрунтувалася на принципі унітарності польської держави, з єдиною законодавчою і виконавчою владою, без забезпечення національним меншинам будь-яких автономних прав. Не виконала Польща також узятих на себе міжнародних зобов’язань шанувати національні і віросповідні права національних меншин. На кінець 1922 р. поляки в Східній Галичині розподілили між собою майже 200 тис. га землі, на Волині – 112 тис., на Поліссі – 113 тис. га.
Наприкінці вересня – на початку жовтня 1921 р. на всій території Польщі проведений перепис населення. Фальсифікованими наслідками перепису уряд сподівався обґрунтувати польський характер Галичини, Холмщини і Волині а фактом участі місцевого населення у переписі продемонструвати світу визнання населенням Західної України її влади. Незважаючи на репресії, чимало галицьких українців бойкотували перепис, який перетворився в антиокупаційний плебісцит.
5 і 12 листопада 1922 р. відбулися вибори до сейму і сенату. За задумом польського уряду вибори мали стати одним з важливих заходів анексіоністської політики, а також засвідчити перед світовою громадськістю польську суверенність над цією територією і прояснити позицію Антанти. Еміграційні уряди УНР та ЗУНР і Міжпартійна рада виступили проти участі українського населення Східної Галичини у виборах. Керівництво всіх українських партій і Міжпартійна рада прийняли рішення про бойкот виборів у краї. В Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ) думки щодо виборів розділилися: опозиційна частина партії (васильківці) бойкотувала вибори, решта комуністів, згідно з постановою ЦК Комуністичної робітничої партії Польщі, оголосила про намір взяти в них участь. Для цього останні створили легальну організацію – Союз пролетаріату міст і сіл. Підтримала вибори й Українська селянська партія (хліборобів), яка користувалася матеріальною і організаційною підтримкою властей.