Отечественная война 1812 года необычайно подняла самосознание русского народа. В борьбе против французов сплотились дворяне и крестьяне, военные и простые люди. Наполеон Бонапарт со своей «великой» армией, завоевавшей страны Европы, рассчитывал без особых усилий покорить и Россию. Однако русские солдаты, офицеры и ополченцы, охваченные чувством национальной гордости и готовые отдать жизнь за родину, разгромили его войска и заставили бежать.
В романе «Война и мир» Лев Толстой описывает главные сражения с французами с позиции чувств и переживаний живых людей. Тут и зарождающаяся любовь между Наташей Ростовой и Андреем Болконским, которой не суждено развиться в полноценное зрелое чувство, потому что князь Андрей погибает от тяжелого ранения, полученного в битве при Бородино. И главнокомандующий Кутузов, плачущий от радости, получив известие о выбытии французов из Москвы. Война затронула все сословия русского народа. Однако и в такое нестабильное и сложное время нашлось место доброте, состраданию и стремлению к миру. Так, семья Ростовых, выезжая из оккупированной Москвы, отдаёт все подводы под раненых, оставляя нажитое имущество. Петя Ростов, будучи бойцом в партизанском отряде Денисова, зовёт пленного француза-барабанщика поесть вместе с ними. А Пьер Безухов считает, что мирная жизнь лучше войны, и старается другим людям как может.
Война 1812 года усилила дух русского народа, позволила России укрепить свои позиции на международной арене. В результате поражения французской армии, в завоеванных Наполеоном странах началось освободительное движение. На мой взгляд, для «великого полководца» вроде Наполеона Бонапарта завоевать очередную страну или город — это как выиграть в партии шахмат. А для миллионов солдат и простых людей война — это поломанные судьбы, тяжкие страдания и отнятые жизни. Я думаю, наша задача — современных потомков некогда враждовавших наций — ценить и беречь хрупкий мир, и никогда не ставить собственные амбиции выше чужой жизни.
Объяснение:Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.
Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат, що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова , Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.
Отечественная война 1812 года необычайно подняла самосознание русского народа. В борьбе против французов сплотились дворяне и крестьяне, военные и простые люди. Наполеон Бонапарт со своей «великой» армией, завоевавшей страны Европы, рассчитывал без особых усилий покорить и Россию. Однако русские солдаты, офицеры и ополченцы, охваченные чувством национальной гордости и готовые отдать жизнь за родину, разгромили его войска и заставили бежать.
В романе «Война и мир» Лев Толстой описывает главные сражения с французами с позиции чувств и переживаний живых людей. Тут и зарождающаяся любовь между Наташей Ростовой и Андреем Болконским, которой не суждено развиться в полноценное зрелое чувство, потому что князь Андрей погибает от тяжелого ранения, полученного в битве при Бородино. И главнокомандующий Кутузов, плачущий от радости, получив известие о выбытии французов из Москвы. Война затронула все сословия русского народа. Однако и в такое нестабильное и сложное время нашлось место доброте, состраданию и стремлению к миру. Так, семья Ростовых, выезжая из оккупированной Москвы, отдаёт все подводы под раненых, оставляя нажитое имущество. Петя Ростов, будучи бойцом в партизанском отряде Денисова, зовёт пленного француза-барабанщика поесть вместе с ними. А Пьер Безухов считает, что мирная жизнь лучше войны, и старается другим людям как может.
Война 1812 года усилила дух русского народа, позволила России укрепить свои позиции на международной арене. В результате поражения французской армии, в завоеванных Наполеоном странах началось освободительное движение. На мой взгляд, для «великого полководца» вроде Наполеона Бонапарта завоевать очередную страну или город — это как выиграть в партии шахмат. А для миллионов солдат и простых людей война — это поломанные судьбы, тяжкие страдания и отнятые жизни. Я думаю, наша задача — современных потомков некогда враждовавших наций — ценить и беречь хрупкий мир, и никогда не ставить собственные амбиции выше чужой жизни.
Объяснение:Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.
Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат, що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова , Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.